Доступність посилання

09 грудня 2016, Київ 13:42

Передвиборна Росія: «втеча від свободи» триває (Точка зору)


Сергій Грабовський 26 лютого 2008 року впливова правозахисна організація Amnesty International опублікувала доповідь «Російська Федерація: утиснення свободи виразу думок», в якій доходить висновку, що в останні роки в Росії влада планомірно й методично урізає простір, в якому здійснюють свою діяльність правозахисники, незалежні громадські організації і засоби масової інформації, а також обмежує їхнє право на публічну критику. А за день до цього британська телерадіомовна корпорація ВВС оприлюднила результати соціологічного опитування, згідно із якими 64% росіян вважає, що під орудою Володимира Путіна, тобто в ті самі роки, поліпшився стан з демократією і правами людини в Росії, тоді як тільки 12% респондентів вважає, що мали місце зворотні процеси.

Київ, 27 лютого 2008 (RadioSvoboda.Ua) – 26 лютого 2008 року впливова правозахисна організація Amnesty International опублікувала доповідь «Російська Федерація: утиснення свободи виразу думок», в якій доходить висновку, що в останні роки в Росії влада планомірно й методично урізає простір, в якому здійснюють свою діяльність правозахисники, незалежні громадські організації і засоби масової інформації, а також обмежує їхнє право на публічну критику. А за день до цього британська телерадіомовна корпорація ВВС оприлюднила результати соціологічного опитування, згідно із якими 64% росіян вважає, що під орудою Володимира Путіна, тобто в ті самі роки, поліпшився стан з демократією і правами людини в Росії, тоді як тільки 12% респондентів вважає, що мали місце зворотні процеси.


Схоже, що переважна більшість росіян має на увазі під поняттями «права людини» і «демократія» щось істотно відмінне від того, як ці засадничі підвалини сучасного світу розуміє не лише міжнародна правозахисна спільнота, а і населення розвинених країн (у згаданому опитуванні, проведеному на замовлення ВВС компанією Globescan, 58% мешканців країн G-7 негативно оцінили ситуацію з демократією і правами людини в Росії за часів президентства Путіна). Відповідно й головний вектор руху цієї країни спрямований в іншому напрямі, ніж у європейських та більшості азійських й американських держав: у напрямі посилення ролі держави у соціальному й економічному житті, всевладдя бюрократичних структур, зведення до мінімуму громадянського суспільства, підконтрольності та сервільності ЗМІ, постійного зростання патерналістських очікувань населення тощо.

До цього слід додати прагнення «відновлення втраченої величі» російської держави, продовження її «історичної місії» як центру якоїсь особливої цивілізації, докорінно відмінної від європейської. Ба більше: «суверенна демократія» – офіційна ідеологічна доктрина Російської Федерації – полягає, зокрема, в тому, що європейські принципи соціального життя можуть виявитися шкідливими для російської людини. Відтак те, що Amnesty International відзначає як небезпечні процеси – подальші обмеження на свободу зібрань, силові розгони демонстрацій опозиції, закриття незалежних ЗМІ і переслідування журналістів, – є цілком нормальним виявом «справжньої демократії» для самих росіян.

У цьому влада і більшість населення сучасної Росії демонструють єдність навіть більшу, аніж це було за останнього десятиліття існування СРСР. Мінімізація прав і свобод, у тому числі й свободи слова, сприймається як норма не тільки пересічними росіянами, а й успішними улюбленцями суспільства. «Якби все, що я говорю як ведучий шоу, було прописане й узгоджене з керівництвом, то мої виступи не вирізали б цілими шматками. В останній програмі, яку глядач іще не бачив, від мене взагалі залишилися ріжки та ніжки (вирізали годину сорок запису)», – розповів в інтерв’ю газеті «Труд« (22.11.2007) Сергій Жигунов, один із найпопулярніших у Росії акторів та продюсерів, а також ведучий ток-шоу «Ти суперстар». Жигунов, схоже, навіть не підозрює, що таке шоу мусить іти в прямому ефірі, що актор його класу має право на власну позицію (і саме вона цікава глядачам, і її повинне поважати «керівництво»), що його поставили в лещата очевидної цензури (навіть неполітичне шоу!) і взагалі ставляться як до холопа.

Якщо Жигунов вважає таку ситуацію цілком нормальною, то чого мусить ремствувати пересічний росіянин? Якщо мистецька еліта Росії, за рідкісними винятками, пропонує закріпити за Володимиром Путіним пожиттєвий статус «національного лідера» і демонструє свою відданість «плану Путіна» (деталі якого нікому, власне, не відомі), то як мусить поводитися громадянин, що звик довіряти «інженерам людських душ»? Якщо російська історична наука (незгідних можна перерахувати на пальцях) оцінює добу Сталіна як загалом «прогресивну епоху модернізації суспільства», а десятки мільйонів жертв списує на «неминучі труднощі», то як ставитиметься до цієї доби учень чи студент, що вчиться на книжках таких істориків?

Механізми відмови від свободи задля стабільності і добробуту

1932 року визначний російський фізіолог, академік та Нобелівський лауреат Іван Павлов так визначив причини популярності тоталітарних ідей в Росії та відданість більшості росіян деспотичній владі: «Мушу висловити свій печальний погляд на російську людину – вона має таку слабку мозкову систему, що не здатна сприймати дійсність як таку. Для неї існують тільки слова. Її умовні рефлекси координовані не з діями, а зі словами».

Чи мав рацію визначний учений? Принаймні, його позиція, висловлена за умов сталінського тоталітарного режиму, заслуговує на повагу і врахування. Проте, видається, більший евристичний потенціал має сформульована у ті ж роки концепція західного філософа й психоаналітика Еріха Фрома, яку він висловив у книзі «Втеча від свободи». За Фромом, певні суспільні обставини, несприятливі для людської самореалізації та щастя, пов‘язані з розпадом попереднього типу суспільних зв’язків та виникненням невпевненості у собі ізольованого індивіда, стимулюють виникнення масового невротичного за своєю суттю стану, коли виникає спокуса відмови від свободи на користь подолання самотності та здобування гарантій бодай мінімального добробуту. При цьому впевненість у собі, внутрішня сила індивіда здобуваються не за рахунок мобілізації ресурсів власного «Я» та дружніх стосунків з іншими індивідами, а завдяки підкоренню знеособленим механізмам автократичної влади. Ця зовнішня сила стає таким собі «чарівним помічником» людини, яка добровільно підпорядковує себе зовнішньому авторитету – партії, державі, вождеві, «закону і порядку» як самоцінності.

Тож Росія 1990-х років стала місцем, де «втеча від свободи» виявилася в силу певних обставин долею десятків мільйонів людей. Падіння комунізму та проголошення демократії було з ентузіазмом сприйняте більшістю загалу. Та настрої відчутно змінилися в силу кричущої незугарності ринкових (точніше, квазіринкових) реформ, які в своїй основі мали перехід виробничих, сировинних і торговельних потужностей із корпоративно-бюрократичної до кланово-олігархічної власності, а для основної маси населення звелися до різкого зубожіння і втрати трудових мотивацій. Відтак швидко відродилися антидемократичні настрої, потяг до «сильної руки», до неосталіністських методів управління, до зрівняльної соціальної справедливості. Дефолт 1998 року став тяжким ударом по середньому класу і відвернув його настанови від цінностей свободи на користь пошуку «закону і порядку» за будь-яку ціну.

На цьому тлі і з‘явився Володимир Путін як «чарівний помічник» кожної людини, як «борець проти олігархів» і «відроджувач величі Росії у світі». Такі настрої представників російського середнього класу відзначає, скажімо, Ніл Баклі у статті «Схід уже готовий», присвяченій далекосхідним регіонам Росії перед президентськими виборами (The Financial Times, 26 лютого). А згадане на початку соціологічне опитування засвідчує: 77% опитаних росіян вважає, що під орудою Путіна в Росії зросла якість життя, і тільки 8% – що ні.

Чи стане російський приклад орієнтиром для України

Навряд чи щось істотно зміниться в Росії після президентських виборів. І не тому, що Медвєдєв є висуванцем Путіна, а тому, що відсутня критична маса суспільної енергії, необхідної для реальних змін на краще. У російському інтелектуальному середовищі домінує суміш примітивізованого марксизму з великодержавними настановами, а нечисленні ліберальні публіцисти всі надії покладають на особисті чесноти нового президента та уповають на «реформи згори», традиційні для автократичних держав. Власне, а як може бути інакше, коли сьогодні у поняття свободи і демократії більшість російського суспільства (в тому числі й еліти) вкладає інший зміст, аніж «великий» світ?

У цьому контексті виникає важливе питання: а як розвиватиметься Україна під боком російської «суверенної демократії»? Чи не дискредитують в очах українців свободу сьогоднішні безперестанні «розбірки» між провідними українськими політичними силами? Чи тотальна «прихватизація» решток державної власності олігархічними кланами не посилить настрої на користь «сильної руки»? І чи не виявиться пропагований російськими ЗМІ (що де-факто контролюють чи не половину українського медіа-простору) пошук «закону і порядку» за будь-яку ціну привабливішим за усталення свободи?

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG