Доступність посилання

02 грудня 2016, Київ 22:03

Чи прийдуть в Україну справжні страйки? (Точка зору)


Повідомлення про страйки надходять якщо не щодня, то щотижня. То на Сході й Півдні України оголошують страйк кінотеатри, протестуючи проти, як вони вважають, «насильницької українізації»; то у столиці розпочинають страйк приватні перевізники – фірми маршрутних таксі, вимагаючи дозволу підвищити плату за проїзд; то, дивись, виникає загроза страйку на якійсь із копалень Донеччини, де вкотре вже затримали видачу зарплати. Отож Україну можна було б розглядати як державу, де точиться напружена боротьба трудящих за свої соціально-економічні права, якби не одне «але»: при ближчому розгляді майже всі ті страйки стають на страйки не схожими.

Сергій Грабовський

Страйк у Києві 13 березня 2008 р.
Повідомлення про страйки надходять якщо не щодня, то щотижня. То на Сході й Півдні України оголошують страйк кінотеатри, протестуючи проти, як вони вважають, «насильницької українізації»; то у столиці розпочинають страйк приватні перевізники – фірми маршрутних таксі, вимагаючи дозволу підвищити плату за проїзд; то, дивись, виникає загроза страйку на якійсь із копалень Донеччини, де вкотре вже затримали видачу зарплати. Отож Україну можна було б розглядати як державу, де точиться напружена боротьба трудящих за свої соціально-економічні права, якби не одне «але»: при ближчому розгляді майже всі ті страйки стають на страйки не схожими.

Боротьба найманих працівників та їхніх працедавців не може оминути Україну. Більше того: за обставин, коли в Україні існує більш високе, ніж у скандинавських країнах чи Німеччині майнове розшарування населення (коефіцієнт Джині, який характеризує рівень цього розшарування, перевищує 0,3), то об’єктивно соціальні суперечності тут мають бути не меншими, ніж в Іспанії, Франції, Польщі чи Канаді. Там приблизно такі ж показники цього розшарування, але при цьому значно ефективніше працюють закони, які регулюють стосунки між працедавцем і найманим працівником, отож є кращі можливості розв’язувати соціально-економічні конфлікти, не доводячи їх до гострих форм. З іншого боку, повна чи майже повна відсутність публічних конфліктів у сфері праці – це симптом не демократії, а авторитарного чи тоталітарного режиму, де такі конфлікти вважаються неможливими, бо нація має гуртуватися навколо «великого вождя» в ім’я «великих перемог».

Одним із чільних засобів публічного тиску на працедавців з боку найманих працівників задля розв’язання трудового конфлікту є страйк (strike, walkout, work stoppage). За визначенням словника-енциклопедії УСЕ, страйк – це «колективне, добровільне припинення роботи, до якого наймані працівники вдаються, аби змусити прийняти їхні вимоги у галузях: економічній, соціальній, захисту свободи профспілок». Крім цього, відзначають ще й політичний страйк: у ньому беруть участь не за соціальними, а за громадянськими інтересами задля захисту тих чи інших політичних вартостей. Джин Шарп у популярній на посткомуністичних теренах книзі «Від диктатури до демократії» виділяє 25 форм страйкової боротьби, які можуть застосовуватися як в економічних, так і в політичних цілях.

Проблема дефініції: страйк чи локаут?

Страйк – це нормальна складова соціально-економічного життя демократичної країни, хоча, звичайно, доводити всі трудові конфлікти до стадії страйку – це вочевидь ненормально. Можна сказати більше: вміння володіти такою крайньою формою боротьби за свої права як страйк виглядає одним із показників зрілості профспілкового руху та інших структур громадянського суспільства тієї чи іншої країни.

В Україні ж, попри дуже часте вживання у ЗМІ терміну «страйк», насправді зі страйками, як то кажуть, «не склалося». Принаймні, у більшості випадків маємо страйкоподібні явища, учасники яких з числа найманих працівників ведуть боротьбу не за свої права, а за права своїх працедавців або ще якихось політико-економічних сил. Скажімо, грандіозні страйки донецьких шахтарів літа 1993 року були організовані (про це українська преса писала чимало вже тоді) з метою усунення з уряду «дніпропетровського» клану і заміни його на «донецький». Так і сталося – замість прем’єра Леоніда Кучми уряд очолив в. о. прем’єра Юхим Зв’ягільський. Взагалі, майже кожен шахтарський страйк, як стверджує добре поінформована газета «Дзеркало тижня», є «черговим епізодом у перманентному конфлікті між керівництвом Мінвуглепрому і «вугільними генералами» Донбасу».

Ну, а недавній «страйк» кільканадцяти кінотеатрів «на знак протесту проти українізації кінопрокату» – так той взагалі не можна назвати страйком. Це типовий локаут (lockout, зупинка виробництва власником або/та менеджером задля досягнення якихось своїх цілей). Впадає в око, що «вугільні генерали» хоча б дбають про надання акціям своїх найманих працівників якихось ознак справжніх страйків: від імені шахтарів говорять лідери місцевих профспілок, страйкомів, документи пресі пред‘являють з профспілковими печатками тощо (інша річ, що ці профспілки і страйкоми – повністю сервільні і аж ніяк не захищають інтереси вуглярів на тих копальнях, де чи не щороку стаються страхітливі вибухи та пожежі з численними жертвами). А от у «страйку кінотеатрів» головними персонажами були «керівники» цих закладів та директори кінопрокатних фірм. Іншими словами, локаут мав на меті захист інтересів певних груп російського та компрадорського капіталу України, що завозили з Росії дубльовані там західні кінострічки до Української держави.

Спільні інтереси бізнесменів та найманих працівників

Більш схожа на страйк акція власників і водіїв маршрутних таксі, розпочата 12 березня цього року. Адже цього разу йдеться про консолідовані інтереси як бізнесменів, так і найманих працівників (більша плата за проїзд – більша зарплата водіїв). Проте і цього разу з пресою спілкуються власники фірм, а не профспілкові активісти (не чути, щоб у цій сфері економіки взагалі існували якісь профспілки). Відтак ця акція мовою політичної науки мала б зватися бізнесовим мораторієм (business moratorium) чи харталом (hartal). Останнє поняття, впроваджене в соціально-політичну практику Мохандасом Ганді, означає зупинку діяльності, консолідовану дію найманих працівників, бізнесменів та інших груп населення в ім‘я захисту спільних інтересів.

Можуть зауважити: всі ці тонкощі цікаві лише науковцям, на практиці немає великої різниці між страйком і харталом, між бізнес-мораторієм і локаутом. Насправді така різниця існує, і вона дуже суттєва. По-перше, кожен із цих різновидів соціальної активності по-різному регулюється законодавством. Скажімо, українське законодавство взагалі ігнорує локаути (а от російське звертає на них увагу і в ряді випадків, виходячи з національних інтересів, забороняє їхнє проведення).

Українське законодавство знає тільки поняття страйку, пов’язаного із діями найманих працівників, а відтак різноманітні групи бізнесменів, чиї інтереси можуть бути діаметрально протилежні інтересам таких працівників, маскують свої акції цим поняттям. По-друге, коли страйками постійно називаються явища, які ними не є, суспільство перестає відрізняти акції протесту найманих працівників від лобістських дій великого бізнесу. По-третє (і це головне) справжній страйк є ознакою наявності незалежного профспілкового руху, інших структур громадянського суспільства, здатних обстоювати інтереси людей найманої праці.

Власне, йдеться про те, щоб переважна частина української спільноти навчилася самостійно й організовано захищати власні соціально-економічні права, а не покладала сподівання на державний патерналізм і на подачки від тих чи інших політичних сил. Поки майже всі профспілкові організації країни будуть сателітами тих чи інших бізнес-кланів або політичних партій, такого вміння (в тому числі й у використанні страйку як однієї з крайніх форм соціально-економічної боротьби) не буде. А відтак люди волітимуть радше виїхати на заробітки за кордон замість того, щоб дати лад своїй країні.

Іншими словами, видається, що час справжніх страйків (з усіма супутніми проблемами), як і ствердження справжнього профспілкового руху, що словом і ділом захищає інтереси найманих працівників, в Україні ще попереду.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG