Доступність посилання

04 грудня 2016, Київ 00:01

Безнаціональна квазідержава на українських землях


Сергій Грабовський Шлях історії звивистий і непростий. Часом на цьому шляху виникають ті чи інші глухі кути, а часом – розгортаються трагіфарси. Особливо тоді, коли керувати народом беруться політики, для яких цей народ (як і всі інші) – лише розмінна монета в досягненні якихось химерних утопічних проектів. Скажімо, світової пролетарської революції, поєднаної із всесвітньо-історичною місією «великої Росії». Так сталося і з проектом Донецько-Криворізької радянської республіки. Слухати:

«Українське питання знаходить свій вираз головним чином у наступному: дрібна буржуазія бореться за шлункові інтереси, щоб прилаштувати на державні місця своїх синків, не мислячи себе пов‘язаною якимись російськими кордонами. Бідна Галичина є для них бажаним шматком, а про Донецький басейн і говорити немає чого».

«По мірі зміцнення радянської влади на місцях Федерації Російської Соціалістичної Республіки будуть будуватися не за національною ознакою, а згідно до особливостей національно-господарського побуту. Такою самодостатньою в господарчому плані одиницею є Донецький і Криворізький басейни. Донецька республіка може стати зразком соціалістичного господарства для інших республік. В силу цього Донецький і Криворізький райони повинні мати самостійні органи економічного і політичного самоуправління. Влада, що організується в області, - Рада Народних Комісарів, відповідальна перед з‘їздом і перед виконавчим органом з‘їзду – обласним комітетом».

«Оскільки Україна відокремилася від радянської Росії, - це її справа. Ми за нею не йдемо… Треба на весь світ крикнути, що донецький пролетар не вважає себе включеним в Українську державу».

«Щось одне: або соціалістична революція, або ви загрузнете по коліно в націоналізмі».

«Ради Донецького басейну беруть участь у загальному будівництві державного життя з радами всього півдня Росії – тобто України і Доно-Кубано-Терського району».

З більшовицьких маніфестів, декретів та газетних статей зими-весни 1918 року.
«Республіка рад південної Росії»

Михайло Грушевський приймає парад Вільного козацтва
20 листопада 1917 року Центральна Рада своїм ІІІ Універсалом проголо-сила утворення Української Народної Республіки в межах дев’яти українських губерній, у тому числі Харківщини, Катеринославщини та Херсонщини. У відповідь пленум обласного комітету рад Донецького і Криворізького басейінів у Харкові заявив про необхідність створення на території Донбасу та Кривбасу особливої адміністративно-самоврядної області у складі Російської федерації.

25 грудня у захопленому російською більшовицькою армією Харкові була проголошена радянська Українська республіка як автономна частина радянської Росії. А через півтора місяця, 9 лютого 1918 року теж у Харкові ІV з’їзд рад ро¬бітничих і солдатських депутатів Донецького та Криворізького ба¬сей¬нів про¬голосив Донецько-Криворізьку радянську республіку як автономію у складі радянської Росії. З’їзд зая¬вив, що до складу республіки входять Дон¬бас, Сумщина, Запоріжжя, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина з Кривим Рогом та Єлисаветградом (нині – Кі¬ровоград) і частина Області Вій¬ська Донського з Таган¬рогом.

Артем (Сергеєв)
Майже вся територія нової республіки на момент її проголошення пере¬бу-вала у складі ра¬дянської України, а Хар¬ків, який був столицею ра¬дянської України, став одночасно і столицею Донець¬ко-Криворізької республіки. Уряд Донецько-Криворізької республіки складався з восьми народних комі¬са¬рів на чолі з Артемом (псевдонім Федора Сергеєва), який водночас був і членом уряду радянської України. Серед перших заходів уряду Донецько-Кри¬во¬різь¬кої республіки стала націоналізація підприємств та банків. У березні була сформована Донецька пролетарська армія під командуванням Геккера.

Ось так на охопленій бойовими діями території Української Народної Республіки виникло інше державне утворення – Донецько-Криворізька радянська республіка. Дуже дивна республіка, якщо не сказати більше. З одного боку, її лідери категорично заперечували сам національний принцип побудови радянської федерації, наполягаючи на територіально-автономному принципі, який ґрунтувався б на економічній доцільності. З іншого боку, головним аргументом невходження до складу України, хай і радянизованої, було те, що Донбас та Кривбас – це не українські території, що українці там не складають більшості населення (одразу зазначу, що насправді це було не так, але ж ідеться не про факти, а про більшовицькі аргументи). А на додачу для тих більшовиків, які взяли участь у створенні Донецько-Криворізької республіки, взагалі Україна була не більше, ніж «півднем Росії», як було сказано в одному документі, «південноросійською Українською радянською республікою». От такі це були цікаві інтернаціоналісти.

Сепаратисти мимоволі

Донецько-Криворізька республіка була унікальною навіть для більшовицьких інтернаціоналістських проектів. Вона не мала під собою жодного історичного чи культурного ґрунту. Сам Сергєєв (Артем) народився у Курській губернії; його отроцтво було територіально пов‘язане з Україною, проте з 1901 по 1917 роки він на українських землях пробув тільки півроку – під час революції 1905 року командував більшовицькими бойовиками у Харкові. Одне слово, ані Донбас, ані Кривбас, ані Подніпров‘я він не знав і був для них людиною чужою. Так само і практично всі народні комісари Донецько-Криворізької радянської республіки. Іншими словами, вони діяли на українській землі, прагнучи керуватися «загальноросійськими» ідеями.

Але не завжди це виходило. Проти тотального «інтернаціоналізму», а фактично російського шовінізму під червоними прапорами, працювала об‘єктивна логіка подій. І до певної міри успішно. Так, звинувачуючи у сепаратизмі українських більшовиків, бо ті, мовляв, відкололися від радянської Росії, пішовши на поступки «українським буржуазним націоналістам», самі ж організатори Донецько-Криворізької республіки насправді також були сепаратистами, і неабиякими. Адже економічний лад у цій радянській автономії у складі Росії помітно відрізнявся від того, який запровадив Ленін. Скажімо, після запровадження згаданої вже націоналізації банків був даний задній хід: банки здебільшого були повернуті у приватну власність, тільки над фінансовими потоками був встановлений жорсткий контроль. Частково збереглася і велика власність, не кажучи вже про середню і дрібну.

Одне слово: якщо Ленін будував державу-комуну, то Артем – ринковий соціалізм, як пізніше, з 1921 року – той самий Ленін, проголосивши «нову економічну політику», як з 1933 року – Гітлер у Німеччині, як з 1948 року – Тіто в Югославії. Мабуть, саме це, відсутність суцільної націоналізації промисловості і «червоного» закріпачення селян (при тому, звичайно, що ДКСР будувалася як тоталітарна держава), дало можливість Південній обласній раді народного господарства, яка була створена в Донецько-Криворізькій республіці, щодня відправляти аж по 400 вагонів цукру до Москви та Петрограду. Самими тільки репресіями такого результату не досягнеш. І як не хотіли засновники Донецько-Криворізькій республіці довести, що це також Росія, вони довели своїми діями зворотне. Хоча й декларували вірність «загальноросійським ідеалам». Отака іронія історії.

Фіаско проекту ДКСР

Загін Червоної гвардії
Ну, а далі було так. Через два тижні після проголошення Донецько-Криворізької республіки ук¬раїнські, німецькі та австрійські військові частини почали визволення терито¬рії Ук¬ра¬ї¬ни від російської більшовицької армії. У березні 1918 року фронт на¬близився до Донбасу, і уряд Донецько-Криворізької республіки оголосив за¬галь¬ну мо¬білізацію, яка, однак, не дала очікуваних результатів.

Щоб сформувати єдиний фронт оборони від наступу союзників, більшо¬ви-ки намагалися об’єднати До¬нецько-Криворізьку, Українську, Одеську, Крим¬сь¬ку та Донську республіки у так званий «Союз радянських республік Пів¬дня». Для обговорення шляхів створення військового союзу уряд радянської України скликав на 14 березня нараду представників інших радянських уря¬дів, проте жодна з радян¬сь¬ких рес¬публік їх не надіслала.

Зрештою, Петроградський Раднарком вирішив об’єднати всі радянські рес¬публіки на території України в єди¬ну Українську радянську респуб¬лі¬ку. І 15 березня у Петрограді центральний комітет Російської ком¬пар¬тії поста-но¬вив розглядати Донецький басейн як частину України. А 19 берез¬ня ІІ все¬ук¬раїн¬сь¬кий з’їзд рад у Кате¬ринославі ухвалив рішення про вход¬жен¬ня До¬нець¬ко-Кри¬во¬різької респуб¬лі¬ки до складу радянської України на правах авто¬но¬мії.

8 квітня українські та німецькі частини звільнили Харків, і уряд Донецько-Криворізької республіки переїхав до Луганська, а звідти 28 квітня – на Дон. Там він само розпустився, але спроби його відновити здійснювалися кілька разів, - «полум‘яних ультраінтернаціоналістів», готових кермувати чим завгодно і де завгодно, серед більшовиків вистачало. Нареш¬ті, 17 лютого 1919 року Рада оборони радянської Росії ухвалила рішен¬ня про формальну ліквідацію Донецько-Криворізької радянської республіки.

Тим більше, що значну частина території цієї квазідержави контролювали тоді війська тимчасового союзника більшовиків – Революційної повстанської армії України під орудою отамана Нестора Махна. Це був сплеск вельми своєрідної, але, безсумнівно, суто української революційної стихії, генетично пов‘язаної із запорозькою вольницею. А на додачу навіть не надто тривалого існування української адміністрації на донецьких теренах вистачило для того, щоб тисячі зрусифікованих було шахтарів, таких, як Володимир Сосюра, добровільно пішли до армії Української Народної Республіки...

Утім, проекти з метою відколоти Донбас, а якщо можна, то і весь південь України від Української держави за допомогою прискореного формування якогось квазідержавного утворення, було штучно реанімовано в останні роки політиками певного ґатунку. На щастя, успіху такі проекти не мали. Головне, втім, щоб ці утопічно-комічні проекти знову не перетворилися на криваві політичні трагіфарси, як у 1918 році.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG