Доступність посилання

29 Квітень 2017, Київ 03:27

Білоруські журналісти в Україні: пошук цікавої праці, заробітків, свободи


Юлія Жмакіна Київ, 25 березня 2008 (RadioSvoboda.Ua) – Білоруські журналісти різними стежинами потрапляли і потрапляють в Україну. Одні хочуть тут нормально заробляти. Для інших – це країна, де є політична дискусія і свобода слова. Треті шукають в Україні притулку від переслідувань.

До України Сергія Кузіна, генерального директора однієї з популярних FM-станцій, привела можливість вільного ведення медіа-бізнесу. Альону Литвинову, яка нині працює в інформаційній агенції УНІАН, – добра фінансова пропозиція і цікава робота за фахом. Дмитра Шепелєва, телеведучого, – блискуча творча пропозиція на телебаченні. Він – ведучий шоу-програми «Зірка карооке» на «Новому каналі». І всі вони громадяни Білорусі. До опозиції на Батьківщині не належали. А тому їхня «стежка» до України не була ризикованою.

Але чимало білоруських журналістів опинилися в Україні у пошуках свободи. Для себе, своїх близьких, для того, щоб із-за кордону мати можливість промовляти до своїх земляків вільне слово.

«Вони не можуть писати про те, про що хочуть»

29-річна Валерія Овсяник переїхала до Києва разом із чоловіком-журналістом. Вже в Україні народила другу дитину. У Мінську працювала на державну газету «Зірка», а от її чоловік на одну із західних радіостанцій. Через політичні утиски проти журналістів вирішили усією родиною переїхати до Києва. І вже у Києві Валерія стала працювати на білоруську незалежну пресову агенцію «БєлаПАН».

«Ті люди, які хочуть сюди переїхати, думають насамперед про те, як тут знайти кращу роботу. Звичайно, більшість не може у Білорусі знайти тої роботи, яка б задовольнила. І справа не лише у грошах. Справа у тому, що вони не можуть писати про те, про що хочуть. Насамперед це люди, які пишуть на політичні та економічні теми. От економічну інформацію неможливо, практично, вибити з білоруських чиновників. Ось я для «БєлаПАНу» здобувала інформацію тут, у Києві. Ту, яку не могла у Мінську добути. Мені давали українські чиновники про стан з електроенергією у Білорусі», – зазначила Валерія Овсяник.

Надати в Україні статус біженця з політичних мотивів просив улітку 2006-го білоруський журналіст Андрій Шенторович, засновник і головний редактор видання «Місцевої газети» у місті Волковиськ.

За словами Андрія, білоруська влада переслідувала його і через низку розслідувань про корумпованість деяких високопосадовців країни. Навесні 2006 року, коли знов обирали Лукашенка, Андрія Шенторовича зарештували. Заяву білоруса Шенторовича відділ у справах національностей і міграції Харківської облдержадміністрації прийняв. А от статусу так і не надав. Від того часу, за словами правозахисника Харківської правозахисної групи Євгена Захарова, вістей від білоруського журналіста не було.

«Спілкування у Білорусі немає. Немає дискусії. Немає політичної конкуренції...»

Михайлу Подоляку просити статус біженця в Україні не треба було. Бо він і є громадянином України. Хоча вважає себе білоруським опозиційним журналістом. Прожив у Мінську 16 років. Близько п’яти його газетних проектів були закриті – за судовим рішенням, упродовж дня. А Олександр Лукашенко вніс його до списку персональних ворогів.

Михайло Подоляк: «Ще на початку, коли Лукашенко тільки приходив до влади, я був чи не єдиним журналістом, який написав, що це прихід не дуже гарної людини... Із того часу в мене не склалися із ним відносини. Ми особисто знайомі із ним були. Він пропонував працювати мені у його команді в 1995 році. Але я завжди упродовж 15 років періодично випускав газети, у яких дуже критично ставився до Лукашенка. І друкував там, як правило, розслідування журналістські про корупцію у його оточенні. І так я потрапив до списку його персональних ворогів».

2004-го терпець білоруської влади увірвався. Михайла Подоляка офіційно депортували з країни. І це була альтернатива арешту.

Михайло Подоляк: «Там немає «майданчиків», на яких ви можете дискутувати про будь-що. Там є якісь буквально лічені газети, які є незалежними, але вони навіть не розповсюджуються. Спілкування у Білорусі немає. Немає дискусії. Немає політичної конкуренції і, безумовно, немає свободи слова».

Тепер з України Михайло Подоляк пише про Білорусь. Це, каже, єдине, що він може зробити для країни, у якій відсутня свобода слова.
XS
SM
MD
LG