Доступність посилання

11 грудня 2016, Київ 04:57

Останній реформатор Гетьманської України


Сергій Грабовський Міфи комуністичної доби, які стосуються історії України, відходять у минуле. Але їхнє місце часом намагаються зайняти нові міфи, творені сучасними ідеологами малоросійської меншовартості. Зауважу, що таких ідеологів сьогодні вистачає – як у самій Україні, так і (головним чином) – за її межами. Схоже, їм добре платять за їхню нелегку працю – творити такий собі «малоросійський міф ХХІ століття». Проте реальна історія бунтується проти таких міфів. Слухати:

Чи й справді завмерла Україна у XVIII столітті?

«Україна після бурхливих і трагічних часів Мазепи застигла у майже повній непорушності... Десь на задвірках Європи, між провінційною Польщею і ще більш провінційною Туреччиною... Всі найвизначніші особистості виїхали до Петербурга чи Москви, хтось утік до Парижу... Під лінивим малоросійським сонцем лежали ці землі непорушно, аж поки цивілізаторське око Катерини ІІ не звернуло на них увагу».

Ось так пише про українську історію перших двох третин XVIII століття один сучасний московський публіцист. Насправді ж усе у ті часи було значно складніше, і про «непорушність» чи «бездіяльність» говорити не доводиться.

І хоча після поразки Мазепи російське самодержавство справді було спробувало повністю й остаточно втихомирити Україну, але навіть цілком лояльний до Петербургу гетьман Іван Скоропадський робив певні жести, які мали означити підтримку українських інтересів. Так, він запропонував цареві Петру І проект нового договору між Гетьманщиною та Росією під назвою «Решетилівські статті». У статтях передбачалося розширення автономії Гетьманщини, однак цар їх не затвердив. Натомість за наказом Петра столиця Гетьманщини була перенесена зі зруйнованого московською армією Батурина до Глухова неподалік кордону з Московщиною. Але гетьман почав розбудовувати нову столицю, зробивши з провінційного містечка значне місто. Скоропадський також продовжив давню козацьку традицію підтримки Києво-Могилянської академії і щорічно виділяв з Генерального військового скарбу 200 рублів на утримання її викладачів.

Наступний гетьман – Данило Апостол – теж подав петербурзькому уряду проект нового російсько-українського договору під назвою «Статейні пункти». Проект передбачав відновлення давніх козацьких вольностей, усунення царських резидентів від контролю за надходженням податків до Генеральної скарбової канцелярії і відновлення Київської митрополії. У відповідь російський уряд затвердив так звані «Рішительні пункти», за якими під час війни гетьман підлягав російському командуванню. Але все ж таки частина політичної автономії Гетьманщини була відновлена.

Апостол також домігся дозволу російського уряду на часткове відновлення закордонної торгівлі купцями Гетьманщини. Він уперше в історії Гетьманщини встановив бюджет видатків гетьманського уряду, які покривалися за рахунок «евекти», тобто вивізного мита, і витрачалися на утримання урядовців, компанійських полків та артилерії.

Данило Апостол організував «Генеральне слідство про маєтності» щодо рангових, тобто державних земель, переданих у приватну власність. Він розпочав кодифікацію українського права, результатом якої став кодекс під назвою «Права, за якими судиться малоросійський народ». Гетьман також домігся виведення з території Гетьманщини чотирьох з десяти розквартированих там російських драгунських полків.

Гетьман Розумовський – «улюбленець долі»

Кирило Григорович Розумовський, останній гетьман Лівобережної України (1750–1764), граф, російський генерал-фельдмаршал, президент Петербурзької академії наук
(public domain)
Таким чином, щось, як бачимо, діялося на території Лівобережної України, проводилися певні реформи, гетьмани намагалися хоча б частково відновити свій суверенітет, істотно зменшений російськими імператорами. Я вже не кажу про активну участь козаків у війнах з Оттоманською Портою. Проте головні реальні зміни та спроби реформ у Гетьманщині пов‘язані з Кирилом Розумовським, останнім українським гетьманом. Хоча ставлення до нього з боку сьогоднішніх інтелектуалів дуже різне.

Одні вважають, що гетьман Розумовський – це персона з числа тих, кого у XVIII столітті звали «баловень судьбы». Він, мовляв, цілком випадково опинився на вершинах влади і нічим особливим не відзначався. Персонаж малоросійського анекдоту – не більше. Інші ж наголошують, що гетьман справді прагнув до відтворення повномасштабної автономії України і навіть мріяв про можливе її усамостійнення. Отож, як бачимо, діяльність Кирила Розумовського і, головне, її мотивація досі є предметом інтелектуальних дискусій. І, видається, не випадково.

Народився Кирило у березні 1728 року у селі Лемеші Козелецької сотні Чернігівського полку в сім’ї козака Григорія Розума. Брат його Олексій 1731 року завдяки чудовому голосу потрапив до придворної капели в Петербурзі й став невдовзі фаворитом імператриці Єлизавети Петрівни, а після її вступу на престол 1742 року таємно обвінчався з нею.

Олексій Розум, який став Розумовським, мав великий вплив при царському дворі і посприяв відновленню гетьманства на Лівобережній Україні. Олексій 1742 року забрав свого брата Кирила до Петербурга, де дав йому гарну освіту. У 1743-1745 роках Кирило Розумовський навчався в університетах Кенігсберга, Берліна, Геттінгена, Страсбурга під керівництвом знаних учених Ейлера та Штрубе. 1746 року він призначений президентом Петербурзької академії наук (цю посаду він обіймає майже до кінця століття), а лютому 1750 року козацька рада у Глухові за вказівкою цариці обирає графа Кирила Розумовського гетьманом Лівобережної України.

І практично одразу молодий гетьман розпочинає реформи. Передусім освітні. Виходив він з того постулату, що наука, освіта, культура – це речі засадничі для розвитку країни. Звичайно, до такого розуміння він дійшов не самостійно. Це говорили найвидатніші мислителі того часу. До честі Розумовського зазначу, що він був на рівні цих ідей. І в тому, що прагнув загальної освіти всіх молодих українців (тобто до школи мали ходити всі діти всіх суспільних станів), і в тому, що хотів створити університет у Батурині, який знову став гетьманською столицею, а другий заснувати на базі Києво-Могилянської академії, причому сама академія стала б богословським факультетом університету. Мав намір широко засновувати нові друкарні, - не лише при університетах, а і при гімназіях. А на додачу – як переповідали сучасники – плекав гетьман Розумовський плани запросити завідувачем бібліотеки в Батурині самого Жан-Жака Руссо.

Зміцнює гетьман й автономію Лівобережжя. Він починає з власної руки роздавати маєтності старшині (а це був дуже вагомий важіль, щоб тримати її в послуху), самостійно призначає полковників (чого не було з часів Петра І), встановлює власні митні збори, щоб мати кошти у державній скарбниці. Під впливом гетьмана з’явився царський указ від 13 січня 1752 року, який забороняв поширення на українське населення стану холопства. Почалася військова реформа: була модернізована артилерія, в полках вводилися блакитні однострої. Проводив гетьман Розумовський й судову та адміністративну реформи, створюючи цілу мережу земських, підкоморських і гродських судів та ділячи країну на 20 повітів.

Ба більше: гетьман регулярно збирав старшинські ради а 1763 року для затвердження судової реформи на Гетьманщині скликав у своїй столиці Батурині Генеральні збори. Ці збори Розумовський мав намір зробити постійними, перетворивши їх на такий собі шляхетський парламент, а гетьманську владу – спадковою. Обговорювалося на цих зборах, зокрема, відновлення традиції укладання статей українсько-російської угоди з кожним новим монархом та митного кордону між Україною і Росією тощо. Взагалі: в оточенні Розумовського домінувала думка: у нас з росіянами один монарх – але дві країни, дві держави, з‘єднані тільки персональною унією.

Крах українських сподівань

Всі ці спроби посилити українську автономію мали наслідком протидію з боку Петербургу ще за царювання Єлизавети. Скажімо 1754 року гетьману було заборонено призначати полковників і тоді ж ліквідовано всі чинні в Україні внутрішні митні збори. 1761 року від Гетьманщини було відокремлено Київ, який віднині підпорядковувався сенату імперії.

Та головний удар про реформах і планах розбудови української автономії завдала нова імператриця Катерина ІІ, яка, попри активну підтримку з боку Розумовського під час захоплення нею влади, не терпіла “малоросійської шатості”, і прагнула ствердити самодержавні порядки чи не передусім у норовливій Гетьманщині. І це вдалося зробити, застосувавши класичну імперську тактику батога й пряника: козацька старшина одержала дворянство й чималі земельні маєтності разом із щойно покріпаченими українськими селянами. А тих, хто опирався, чекали в‘язниці.

Отож, змусивши Кирила Розумовського наприкінці лютого 1764 року зректися булави, Катерина ІІ водночас призначила йому значну довічну пенсію. Вона підтвердила право Розумовського на розлогі маєтності в Україні, надані йому імператрицею Єлизаветою, однак заборонила йому там з’являтися. Катерина також скасувала посаду гетьмана, передала управління Гетьманщиною так званій Другій Малоросійській колегії і невдовзі ліквідувала Запорозьку Січ. А 1781 року автономія Гетьманщини була остаточно скасована і на її території було утворене Малоросійське генерал-губернаторство. 1776 року Розумовський нарешті отримав дозвіл приїхати до України, а 1794 року він остаточно оселився у Батурині. Він займався будівництвом у своїх маєтках, а у Батурині завершив спорудження палацу за проектом англійця Чарльза Камерона та влаштування парку за проектом італійця Антоніо Рінальді.

Кирило Розумовський помер у Батурині 3 січня 1803 року і був похований у зведеній його коштом трапезній Воскресенської церкви. Вона, за переказом, була збудована із цегли так званого Мазепиного стовпа – єдиної башти, що збереглася після погрому Батурина.

Ось так скінчилася остання спроба модернізувати Гетьманську Україну. Як бачимо, реформи задумані та розпочаті були вельми серйозні, але вистачило подиху крижаного вітру з Петербурга, поєднаного із умілою політикою розколу й підкупу старшини, щоб усі проекти були згорнуті, а самі реформатори склали руки. Селянство ремствувало й бунтувалося, а новоспечені дворяни у своїй йшли ревно служити імперії. Але і тоді на українських теренах не запанувала політична тиша й інтелектуальний спокій. Та про це іншого разу.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG