Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 09:11

Шоу-бізнес в Україні


Надія Степула Слухати:

Головні риси і проблеми українського шоу-бізнесу

«Видовищ і хліба» - за цією вічною формулою діяли правителі древніх часів. І нині в світі не бракує видовищ, які вже звично звуться «шоу», хоч багато де бракує хліба. А як в Україні розвивається сегмент шоу-бізнесу? Від 40 до 70 відсотків загального ефірного часу в Україні займає розважальний продукт. Експерти вважають, що такі проекти фінансово себе виправдовують і, навіть вклавши в них немалі суми – до 5 мільйонів американських доларів – можна мати зиск.

Щодо українського телебачення, то багато які «шоу» тут або копіюють аналогічні зарубіжні програми – найбільше сусіднього російського телевиміру, або ж дублюють ці програми, подаючи їх у незмінному вигляді. Іноді вітчизняні канали готують шоу за форматом британських, американських чи інших розважальних програм – танцювальні конкурси, або щось інше. Нещодавно стало відомо, наприклад, що на «Інтері» вийде шоу «Модний вирок» - цей формат закупили в «Першого каналу» Росії, де його ведуть відомі дизайнери одягу та експерти від індустрії моди. В Україні, як повідомляло видання «Дєло», «героям шоу про моду і стиль допомагатимуть віднайти свій ідеальний образ український дизайнер Оксана Каванська, телеведуча Маша Єфросиніїна і російський співак Борис Моісеєв». Як правило, на розважальні проекти не бракує коштів – і рекламодавці, і спонсори завжди знаходяться. Чи означає це, що в Україні сьогодні, попри ознаки політичної та економічної нестабільності, видовищ прагне все більша кількість глядачів? У цьому питанні думки експертів і самих телевізійників розходяться. Перші вважають, що пропозиція «шоу» переважає попит на розважальний продукт. Натомість другі сповнені оптимізму і впевнені, що зацікавити і привабити аудиторію можна і треба.

Про основні риси і проблеми українського – та й не тільки – шоу-бізнесу міркує кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників - Сергій Грабовський:

Вкотре вже, ведучи мову про явища і виміри українського культурного життя, доводиться нагадувати про поняття "постколоніальний стан країни", "інформаційно-культурний імперіалізм", "компрадорський капітал" тощо. Здавалося б, яка різниця, чий це шоу-бізнес, які гроші там крутяться, якими цінностями він переймається та на які традиції спирається – аби тільки було добре споживачам, себто аудиторії, аби тільки вчасно платилися податки і не було публічних закликів до насильства і расової ненависті. Насправді ж, при ближчому розгляді, виявляється що все не так просто.

Власне, сьогодні не так просто будь-якому європейському чи азійському шоу-бізнесу, оскільки світом крокує глобальна поп-культура, яка несе із собою не тільки легку доступність мексиканських телесеріалів албанському глядачеві, а й нівеляцію, ба, зникнення того, що власне албанська культура могла б подарувати світові – бодай і в формах, притаманних не "високому мистецтву", а використовуваних шоу-бізнесом. Звичайно, час від часу радіо й телебачення звертається до етнічно забарвлених витворів поп-культури, але чи не є це не більше, аніж даниною глобальній моді? Іншими словами, чи здатні сьогодні неповторні національні культури на рівних вести боротьбу із транснаціональними стандартами? Чи може національний шоу-бізнес мати право голосу на світовій арені, якщо ця нація не входить до домінуючих?

Ця проблема – загальна, стосується вона й України. Але ж український шоу-бізнес робиться в постколоніальній державі, під тиском з боку колишньої метрополії, яка прагне не лише одержувати якнайбільший зиск зі своїх проектів на недавно ще повністю "своїй" (принаймні, політично) території, а й гарантувати на майбутнє можливість такого зиску. І не лише фінансового, а знов-таки, політичного. А це означає, що проблеми українського шоу-бізнесу не можуть бути зведені до простого "створив продукт-продав продукт". Ні, тут головне – чи зберігає і чи розвиває цей проект властиво український культурний простір у якихось його, хай навіть і "попсових", якщо так можна сказати, вимірах. Бо ж в іншому разі глобальний тиск на культуру зімкнеться з тиском з боку колишньої метрополії, вони помножаться один на другого, і наслідки цього будуть непередбачувані. В тому числі й політичні. Сказане не означає потреби в тотальному державному патерналізмі щодо українського шоу-бізнесу. Хоча б тому, що в постколоніальних державах зазвичай бюрократичний апарат малоефективний і корумпований. Якщо і вести мову про певний патерналізм, то тільки на рівні законів. Тут має йтися про іншу форму підтримки, якщо хочете, інший патерналізм – громадсько-суспільний. Хоча, власне, тут швидше мається на увазі не патерналізм, а партнерство. І ще одне. Як і в усьому, що стосується вимірів національного культурного процесу, український шоу-бізнес дуже чутливий до жестів уваги з боку лідерів політики, ділового світу, громадської опінії. Перефразовуючи публіциста Миколу Рябчука, який стверджував, що в Україні зникнуть проблеми з українською мовою, якщо 300 найвпливовіших сімей заговорить нею удома, зауважу: проблеми українського шоу-бізнесу будуть зведені до мінімуму, якщо його продукту віддаватимуть перевагу ті ж самі 300 сімей. А підштовхнути їх до цього здатна лише сила масової громадської думки.

Слово – експертам

Чи відрізняється шоу-бізнес в Україні від подібного в країнах Європи? Що думають про це культурологи та експерти?

Говорить культуролог – викладач Одеського державного університету Олена Іванова:

«Шоу – бізнес як явище суспільне позбавлене значною мірою національних рис взагалі. Тому, якщо ми говоримо, що в Україні існує шоу – бізнес – то говорити про його українськість не зовсім коректно. Його ознаки швидше орієнтовані на красу і привабливість, навіть вишуканість, як у поведінці, так і у зовнішньому вигляді і у манерах. І це стосується і самих гравців шоу – і акцій, до яких вони вдаються. Краса у даному випадку розуміється як стандарт і позбавлена рис унікальності. Ми взагалі по відношенню до популярної музики не вживаємо вираз «популярна музика», а вживаємо саме вираз «шоу – бізнес». Тому що підпорядковується ця сфера не стільки законам мистецтва, скільки законам економіки. І функціонує як товар ».

А тепер – думка експерта Ради Європи з питань культури Олександра Буценка:

«Стратегія культурного розвитку розробляється. І наприкінці минулого року, як відомо, Україна подала Національний звіт про культуру до Ради Європи, де міжнародні експерти зробили понад 40 рекомендацій, які варто було би зараз врахувати, розробляючи нову парадигму – або нову модель – культурної політики України. Треба справді доробляти багато питань: питання, пов‘язані насамперед з місцевим розвитком, з регіональним розвитком, з національним розвитком. Так чи інакше, треба бачити дещо ширше; зазирати за 2012 рік. А якою ми бачимо країна 2015 року?».

За відсутності бачення розвитку держави, української культури у перспективі, - вважає Олександр Буценко, - вітчизняний шоу-бізнес приречений на поглинення росіянами. Оскільки Росія потужно фінансує свій шоу-бізнес, і провадить цілком цілеспрямовану експансію у культурний простір сусідніх країн. Надія Степула

Вокальна формація „Пікардійська терція”, цьогорічний лауреат найвищої національної нагороди – премії імені Тараса Шевченка – вже 15 років у шоу – бізнесі. Чоловічий секстет зі Львова популяризує українську культуру і при цьому дає собі раду у фінансовому плані.

Індустрія шоу-бізнесу в світі - потужна і прибуткова. Це не тільки телевізійні розважальні програми чи виступи таз званих «зірок». Це - і все оригінальніші та барвистіші покази мод, і масові фестивалі – традиційні чи новоутворені, і видання глянцевих ілюстрованих видань, і окремі види кінопродукції та багато чого іншого. У «Вимірах життя» ми ще повернемося до цієї неосяжної і цікавої теми.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG