Доступність посилання

logo-print
02 грудня 2016, Київ 20:16

Шлях до себе: Олесь Гончар


Сергій Грабовський Трагічність української історії ХХ століття вповні усвідомлюєш, коли доходиш розуміння, що у 1917-20 роках люди народжувалися як громадяни вільної держави, а от дальша їхня доля стелилася вже як у «вірних бійців справи Леніна-Сталіна», тобто підданих колоніальної імперії. І далеко не всі із народжених у добу визвольної революції дожили до часів, коли Україна знову стала незалежною. І далеко не всі, звикнувши жити у рабстві, змогли належним чином поцінувати знову здобуту їхніми нащадками волю. Слухати:

(day.kiev.ua)
Олесь Гончар. Записи із щоденників:

«Ось знову весна, сонце, поля і гори тонуть у буйній зелені. Майже первозданна краса її змушує замислитися і про життя, і про майбутнє. Що на мене чекає? Снаряд чи розривна куля, чи смерть миттєва і в муках, на санітарному возі?.. Чого хочеться? Жити в Гринаві, написати велику, пристрасну, але правдиву повість про загиблих людей, про оману і страждання мільйонів. І піти, заснути навіки, піти в царство спокою і справедливості. Але знаю, все буде не так: мрії ласкаві, а життя жорстоке – тільки декого любить воно. Тому – сумні думи, чорні думи і в повітрі в‘ється вона, щастя моє, - і чую її голос, і знаю, що все це – золота казка». 1945

«Яка дика епоха! З якою сатанинською силою нищилася Україна! За трагізмом долі ми народ унікальний. Найбільші генії нації – Шевченко, Гоголь, Сковорода – все життя були безпритульними. Шевченків «Заповіт» написано в Переяславі в домі Козачковського, Гоголь помер у чужому домі, так само бездомним пішов із життя й Сковорода... Але сталінщина своїми жахіттями, державним садизмом перевершила все. Геноцид винищив найдіяльніші, найздібніші сили народу. За які ж гріхи нам випала така доля?» 1965

«Учора на парткомі знову виступив про черговий наступ на історичні пам''ятки Києва, про сваволю київських городничих, про розтрощену альтанку на Володимирській гірці, зруйнований будинок Сошенка, а перед тим спалили музей Заньковецької…Важко було говорити, від обурення дух одразу перехоплює, ось-ось трісне серце… І що дивно: мафія руйначів Києва орудує серед білого дня, і немає на них ні законів, ні вищестоящих…» 1981

«Сама історія запитає кожного з нас у цей день: хто ти? Чи справді вичавив із себе тоталітарного раба, чи здатен відстояти себе як людину, відстояти завтрашній день своєї згорьованої, прекрасної України?» 1991

«Повгрівались, як вужі, у теплих ложах, тримаються крісел, забувши так швидко, хто вони і для чого! Банальні кар’єристи, а не обранці народні». 1994
Радянський письменник

Олесь Гончар також народився в незалежній Україні, у квітні 1918 року. Власне, він фактично був її ровесником. Дитячі роки його припали на добу українського національного відродження, юнацтво – на час, коли те відродження стало розстріляним. Без лапок, які інколи ставлять, говорячи про це. А ще був Голодомор. А далі юність – фронт, полон, знову фронт. Йому справді пощастило: він повернувся додому живим і не зламаним духовно, а лише привченим Системою ховати свої справжні думки, натомість говорити те, що від тебе хочуть почути. І ось з таким складним досвідом недавній старший сержант-мінометник Олександр Гончар стає письменником Олесем Гончаром. Українським радянським письменником.

У щоденниках воєнного часу він прагнув правди, розумів жахіття і безглуздість війни, писав про себе як про щиро релігійну людину, - а в трилогії «Прапороносці» показав велич радянського народу під проводом партії, за що одержав аж дві Сталінські премії.

От така двоїстість. Але... зауважмо, що волею долі у Гончарові просто-таки вибухнув справжній письменницький талант. Наявність його визнавали найприскіпливіші критики мистецтва соцреалізму з числа емігрантів, скажімо, літературознавець Іван Кошелівець. Як зауважував Кошелівець, цей талант міг проявити себе в описаннях дрібних епізодів, особистих переживань героїв, замальовках природи чи батальних сценах. У всьому іншому Гончар був змушений чинити і писати так, як належало радянському літератору.

(poetryclub.com.ua)
Але, якби Олесь Гончар лише продукував друковану брехню, хоч і талановиту, він нічим не відрізнявся б від десятків, а то й сотень певного ґатунку членів Спілки письменників УРСР, чиї прізвища сьогодні цікаві хіба що дослідникам механізмів тоталітарної пропаганди. Та він не вписувався повністю у Систему; власне, сам факт ведення ним фронтових щоденників – це вже акт неабиякої мужності, бо йшлося про пряме порушення сталінського наказу: жодних особистих записів на передовій! інакше – воєнний трибунал! І в романі «Прапороносці» не все так просто: зображені у його епізодах там 2-й і 3-й Українські фронти – не лише за назвою українські. За Гончаром, українці – це сильні й мужні люди, чий потенціал далеко не обмежується співом тужливих пісень; українці вміють не тільки воювати, а й перемагати. Це нація, здатна бути нацією самовідданих лицарів, стверджував письменник, і в цьому сходився зі, здавалося б, непримиренними своїми ідеологічними опонентами – Дмитром Донцовим та Євгеном Маланюком.

Повернення у свободу

Далі був злет на вершини офіційного визнання. Як писав довідник доби «розвиненого соціалізму», «О.Т. Гончар з 1959-го по 1971-й рік очолює Спілку письменників України, багато разів обирається до Секретаріату правління Спілки письменників Союзу РСР. Нині – голова Українського республіканського комітету і член Всесоюзного комітету захисту миру. Комуніст О. Т. Гончар був обраний делегатом ХХV і XXVI з''їздів КПРС, він – кандидат в члени ЦК КПРС. Депутат Верховної Ради СРСР 6-9 скликань. За великий вклад у розвиток радянської літератури в 1978 році О.Т.Гончару присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. О.Т.Гончар – академік Академії наук УРСР».

Троїцький храм у м. Ноомосковськ, який став центром дії роману Гончара «Собор»
(glas.org.ua)
Довідник писав правду. Але далеко не всю. Тим більше не є правдою твердження, яке можна почути сьогодні, що, мовляв, Гончар – депутат і ЦКіст пальцем не поворушив на захист Івана Дзюби чи Ліни Костенко. Це засвідчують записи в щоденнику тодішнього першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста. Скажімо, 1966 року ЦК Компартії України формує комісію, що має дати «гідну відсіч» книзі Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». «О. Т. Гончар відмовився, – записує Шелест у щоденнику, – брати участь у роботі цієї комісії, про що він у письмовому вигляді повідомив ЦК. Цей учинок нас усіх засмутив». Засмутив настільки, що «дехто навіть вимагав арешту Гончара». Очевидно, тому, що Гончар прямо засудив репресії проти інакодумців. Але, як пише далі Шелест, «коли я про це розповів Підгорному, той відповів: «Знаєш, Петро, нас з тобою арештують, ніякий чорт і слова не скаже. А про Гончара заговорить світ...»

Насправді Гончар захищав від молоха Системи й Івана Дзюбу, і Ліну Костенко, й Івана Чендея, і Григора Тютюнника. Але захист від Системи відбувався в межах самої Системи. Школа життя в тоталітарній державі давалася взнаки. А свої справжні думки Гончар довіряв не літературним творам, а щоденникам, де гірко зазначав:

«Ось якийсь знавець пише про мене: «...весь час перебував на вершині системи». Так це декому уявляється. А хто ж був для цієї системи упродовж десятиріч білою вороною? За чиїм життям постійно стежив, мабуть, цілий взвод донощиків-сексотів? На кого пашіли злобою ватченки і щербицькі, вважаючи, що «его пора сажать». Вічне підслуховування телефонних розмов, вічний піднадзорний – нічого собі «на вершині системи»... А що викоювала зі мною цензура, звичайно, за вказівкою зверху! Ворогові не побажаю такого «комфорту».

Ну, а далі була перебудова, коли Гончар «внутрішній» і «зовнішній» злилися, нарешті, в одну людину: яскраві виступи і статті з вимогою державного статусу української мови, порушення екологічних питань, участь у створенні Руху, у боротьбі за незалежність. «Люди вірять, ждуть, сподіваються, що нарешті тепер буде усунуто завдані кривди, буде поновлена соціальна та національна справедливість», – пише він в одній зі статей цього періоду. Восени 1990 року Олесь Гончар кладе свій партквиток, який для нього був не так ознакою вірності комунізму, як символом фронтовою юності.
Олесь Гончар серед голодуючих студентів на Майдані Незалежності, осінь 1990 р.
(dt.ua)


Та незалежність не принесла спокою. Ба більше: за оцінкою Гончара, до влади в Україні прийшла «когорта безсовісних», слідом за якою іде «нашестя пігмеїв». Часу на прозу немає: її місце заступає публіцистика. Письменник обстоює права мільйонів українців і не жаліє ядучих епітетів ані щодо депутатів, ані щодо президентів:

Здобутки Олеся Гончара як прозаїка навряд чи можуть вважатися вершинами української літератури: надто попрацювала над ними й офіційна, і – головне – внутрішня авторська цензура. А от його «Щоденники» – на жаль, досі опубліковані далеко не повністю – показують нам глибоко трагічну постать непересічної людини, яка стала живим уособленням долі України, що у ХХ столітті здобула, втратила й відновила свою політичну свободу. Й останні 10 років свого життя Олесь Гончар прожив як вільна людина.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG