Доступність посилання

07 грудня 2016, Київ 18:47

До чого призведе «Велика інституційна війна»? (Точка зору)


Сергій Грабовський Не минає й дня, щоб телебачення, газети й Інтернет не розповіли про нові інвективи на адресу один одного з боку президентського секретаріату (а то й з боку самого глави Української держави) та з боку очільників Кабінету міністрів, про чергові блокування засідань Верховної Ради та про конфлікти в урядовій коаліції, про зіткнення мерів і місцевих рад у тому чи іншому місті. Складається враження, що вся країна перебуває у стані безперервної війни на рівні державних інституцій; і якщо за часів президентства Леоніда Кучми «бойові дії» точилися у форматі «влада і певні партії навколо неї – опозиційні партії плюс структури громадянського суспільства», то тепер «бій» іде на рівні «президент і його секретаріат – уряд і політичні сили, на які він спирається».

Київ, 16 квітня 2008 (RadioSvoboda.Ua) – Не минає й дня, щоб телебачення, газети й Інтернет не розповіли про нові інвективи на адресу один одного з боку президентського секретаріату (а то й з боку самого глави Української держави) та з боку очільників Кабінету міністрів, про чергові блокування засідань Верховної Ради та про конфлікти в урядовій коаліції, про зіткнення мерів і місцевих рад у тому чи іншому місті. Складається враження, що вся країна перебуває у стані безперервної війни на рівні державних інституцій; і якщо за часів президентства Леоніда Кучми «бойові дії» точилися у форматі «влада і певні партії навколо неї – опозиційні партії плюс структури громадянського суспільства», то тепер «бій» іде на рівні «президент і його секретаріат – уряд і політичні сили, на які він спирається».

(ITAR-TASS)
Обидва варіанти політичних баталій навряд чи припустимі для демократичної держави. У часи Кучми практично всі структури громадянського суспільства перебували в опозиції до нього, що засвідчувало авторитарний характер тодішнього режиму; сьогодні ідеться про запеклу боротьбу між вищими державними інституціями, що може призвести або до перемоги однієї з них (і знов-таки до авторитаризму), або до анархії в країні.

Витоки війни інституцій

«...Я пішов у Президенти не для того, щоб ключові державні інституції не мали порозуміння і не знаходили між собою злагоди і взаємоповаги... Я хочу віднині бачити найвищі державні інституції в системі роботи єдиної команди, які працюють на те, щоб у людей були робочі місця, кращі зарплати, кращі школи, краща медицина, щоб люди відчували, що влада працює у злагоді й гармонії, а держава – у спокої і стабільності». Ці слова президент Ющенко сказав 8 вересня 2005 року, відправляючи у відставку уряд Юлії Тимошенко та звільняючи Петра Порошенка з посади секретаря Ради національної безпеки і оборони. Бажання, висловлене в них, цілком природне: ефективна влада неможлива без узгоджених дій усіх державних інституцій.

Але найвищі державні інституції з того часу якщо і працювали узгоджено, то лише періодами, не більшими, аніж 2-3 місяці. Спершу Верховна Рада на початку 2006 року демонстративно відправила у відставку уряд, не маючи важелів призначити новий; потім спалахнула війна між президентським секретаріатом й новим урядом Віктора Януковича; потім Верховна Рада спробувала безпосередньо керувати виконавчими структурами влади, видаючи в кілька разів більше директивних постанов, аніж ухвалюючи законів; потім були весна і літо 2007 року, коли наднапружені відносини у трикутнику «глава держави – голова уряду – спікер парламенту» вилилися у конфлікт між різними силовими структурами. Здавалося б, після приходу до влади коаліції БЮТ-НУНС все має змінитися: адже і більшість парламенту, і президентський секретаріат, й уряд тепер одних і тих самих політичних кольорів, а уроки 2005 року мають бути засвоєні і Ющенком, і Тимошенко.

Президент звинувачує Прем’єра, а уряд звинувачує Секретаріат

Наразі сталося якраз навпаки: такий рівень протистояння між Президентом й урядом був хіба що влітку 2007 року. Глава держави ледь не щодня у чомусь звинувачує уряд й особисто Юлію Тимошенко, навіть під час перебування за кордоном; очільник його секретаріату прямо закликає піти у відставку економічний блок Кабміну; у відповідь БЮТ прагне порушити кримінальну справу проти Віктора Балоги і влаштовує демарші у Верховній Раді. «Бойові дії» перенесені й у провінцію. «Щоденні наради у трьохгодинному режимі, коли даються вказівки обласним державним адміністраціям не виконувати розпорядження уряду або роздаються вказівки міністрам не виконувати вказівки Прем’єр-міністра, можуть погано закінчитися для українського народу», – стверджує один із речників БЮТ Микола Томенко.

З висновком не можна не погодитися; але в чому полягають ті причини, які не дозволяють державним інституціям України працювати синхронно й ефективно? Ці причини варто поділити на дві групи: суб’єктивні й об’єктивні.

Про особисті амбіції Віктора Ющенка, Юлії Тимошенко, Віктора Януковича та Олександра Мороза і їхню схильність до одноосібного лідерства, до авторитарного керівництва, без оглядки на інтереси та погляди партнерів та на законодавче поле, не писав лише лінивий. Олександр Мороз, який прагнув покласти на парламент невластиві йому директивно-розпорядчі функції, цілком закономірно полишив політичний Олімп, але при цьому він встиг зруйнувати рештки авторитету Верховної Ради і залишив український парламентаризм у стані руїни, що й засвідчили півроку діяльності Ради VI скликання. Та від цього не стало легше; на перші ролі висунувся не менш амбітний, але молодший і меткіший голова президентського секретаріату Віктор Балога, який, схоже, є добрим фахівцем тільки з одного виду діяльності: цілеспрямованого продукування конфліктів усіх із усіма.

Конфлікт закладений в Конституції

Згадані політики, перебуваючи при владі (а парламентська опозиція – це теж участь у владі, бо вона за українських умов завжди здатна заблокувати роботу законодавчого органу і без її згоди Верховна Рада не здатна подолати президентське вето на ті чи інші закони), будуть генерувати інституційні конфлікти. І ці їхні риси характерів змінити навряд чи хтось зможе. Отож, на перший погляд, єдиний вихід із ситуації, щоб порятувати державу від розхитування її інституційних підвалин, – це усунення від влади тим чи іншим способом або частини згаданих осіб, або всіх їх.

Проте це не порятує ситуацію. Конфлікт між владними інституціями України закладений глибше – в Конституцію. Не випадково він з особливою силою спалахнув після внесення змін до Основного Закону та поступового введення цих змін у дію, що відбувалося впродовж 2005-2006 років.

Справді: на президента стаття 106 Конституції покладає безліч повноважень. Він «представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України», «призначає на посади та звільняє з посад половину складу Ради Національного банку України» «зупиняє дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів невідповідності цій Конституції з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності», «скасовує акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим», «очолює Раду національної безпеки і оборони України», «утворює суди у визначеному законом порядку» – і так далі.

Ясна річ, що для забезпечення цих функцій президентові потрібен потужний апарат. Тому Леонід Кучма й створив собі адміністрацію президента, а Віктор Ющенко – секретаріат; на чолі цих позаконституційних структур шляхом природного політичного добору ставали амбітні і «зубасті» політики, здатні протистояти уряду й парламенту (як інакше виконувати конституційні президентські обов‘язки?). Так само – безліч повноважень покладено зараз на Кабінет Міністрів, і якщо за Кучми уряд був безпосередньо залежний від глави держави, то тепер він самостійний механізм; а як виконувати ефективно всі покладені функції, якщо частина із них перекривається із президентськими?

Неминуча війна або зміни до Конституції

Іншими словами, інституційна війна в Україні за чинної Конституції просто неминуча – якщо тільки хтось із її учасників не зуміє розставити на всі посади своїх людей. І то перерва буде тимчасовою: логіка об’єктивних процесів за рік-два змусить найліпших друзів стати запеклими ворогами.

Із цієї ситуації існує один вихід оптимальний під оглядом демократії. Він полягає в тому, що всі зацікавлені у припиненні «Великої інституційної війни» (яка у висліді веде або до розвалу держави, або до встановлення авторитаризму) політичні сили мусять спільними зусиллями якнайшвидше внести такі зміни до Конституції, які виключать дублювання повноважень на рівні провідних державних інституцій, чітко визначать очільника виконавчої вертикалі – президента або прем’єра, знімуть з Верховної Ради невластиву парламентам місію видавати розпорядчі директиви, випишуть механізми спільного функціонування парламентської коаліції й уряду, посилять контрольну роль Верховного і Конституційного судів тощо.

Усі інші варіанти означатимуть лише тимчасове розв’язання інституційної кризи – з поверненням через якийсь час до нового етапу інституційної війни.

Матеріали до теми:

• Президентсько-прем’єрська війна. (Точка зору)

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG