Доступність посилання

11 грудня 2016, Київ 04:12

На Прикарпатті паску і писанку вважають молитвою до Бога


Галина Добош Івано-Франківщина, 28 квітня 2008 (RadioSvoboda.Ua). – Паска і писанка – це не просто обов’язкові атрибути великоднього кошика. Це і символіка, і закодована інформація від предків. У різних регіонах Прикарпаття були і свої особливості відзначення Великодня. На жаль, деякі традиції відходять.

Юрій Боберський – перший мер Яремчі в незалежній Україні, колишній голова місцевої «Просвіти», заслужений лісівник України живе в Микуличині, чи не найдовшому (17 км) селі в Україні. На власному обійсті створив музей. Серед експонатів чимало писанок і пасок. Стверджує, що писанка – це символічне письмо, а на гуцульських пасках – однаковий орнамент. Юрій Боберський.

«Я об’їхав 17 сіл Прикарпаття, в основному, Гуцульщини. Я оглянув, як випікали паски. Всі однаково прикрашають тою символікою. Я питаю: «Чому ви так, з такими закрутками?» «Бо так сказала моя мама і так сказала моя баба. Як я неправильно випечу паску, буде біда в моїй хаті. І якщо я не поставлю на стіл крашанку або писанку, в моєму роду щось станеться погане». І тому було правило дуже якісно те робити, бо то була молитва до Бога».

Є свої орнаменти і на писанках. Відразу можна впізнати космацькі – за жовтогарячими кольорами, чи прокуравські – з дуже дрібненьким узором. Писанки є особливим символом, каже депутат обласної ради, колишній голова облдержадміністрації Михайло Вишиванюк.«Це є прапор України, це є гімн України, це символ України. І поки живе писанка, живий український дух. Не стане писанки, не стане нас».

Маленький кукуц і велика кобеля

Юрій Боберський розповідає про такий давній звичай на Гуцульщині: в час Великодніх свят діти ходити до родичів, стукали у вікна і казали «грійте діда». З хати виходила жіночка і дарувала їм кукуц – маленьку булочку.

У деяких галицьких селах крім тієї паски, що у великодньому кошику, ще окремо печуть велику паску, зав’язують у хустину на чотири кутики і несуть теж святити. Так роблять і в с.Цінева Рожнятівського району. А раніше, розповідає Галина Якимович, до церкви йшли з кобелею.

«Такий великий кошик клали на плече і там повністю поміщали всі страви, які готували на три дні, і так несли святити. Була вся ковбаса, скільки газда мав, писанки – все так накладали, називався кошик кобеля, такий довгий, на середині ручка, що його не можна було в руці нести, клали на плече», – розповідає ціневчанка.

Чи хоче молодь знати старовинні обряди?

Такий кошик-кобеля зберігається в історико-краєзнавчому музеї Ціневи, за яким доглядає Галина Якимович. Вона жалкує, що деякі звичаї забуваються, відходять. Думає, це через те, що людей обсіли клопоти, життейські проблеми, нестача грошей, заробітки по закордонах, молодь не надто цікавиться старовинними звичаями і обрядами.

Директор Коломийського музею народної творчості Гуцульщини і Покуття імені Йосафата Кобринського, заслужений працівник культури України Ярослав Ткачук, оптимістичніше налаштований. Бо багато людей приїжджає в Музей писанки, при школах діють гуртки писанкарства, проводяться фестивалі і з’їзди писанкарів. Це має спільну мету, каже Ярослава Ткачук.

А в репертуарі багатьох прикарпатських фольклорних колективів є гаївки, записані від старших людей.

«Прийшли Великодні свята, Позбиралися дівчата, Так ся файно позбирали, Аж на паркан посідали. Ви, дівчата, не гордіть, не гордіть, А гіївки виводіть, виводіть»
XS
SM
MD
LG