Доступність посилання

logo-print
09 грудня 2016, Київ 07:50

Православ''я в Україні: від Великодня до Великодня


           Слухати:Щоб зберегти аудіо-файл на Вашому комп''ютері для подальшого прослуховування, слід натиснути правою кнопкою мишки на лінку «завантажити» та вибрати «Save Target As...» або «Зберегти Об''єкт Як...» та вказати місце для збереження файлу. Після завантаження відкрийте його, двічі клацнувши на ньому мишкою.

Гості Свободи: архімандрит Української православної церкви Київського патріархату Євстратій (Зоря); священик Української православної церкви Андрій Дудченко

(Скорочена версія. Повну версію «Вечірньої Свободи» слухайте в аудіозаписі)

Віктор Єленський: Ми зібралися з вами в світлий понеділок. І я б хотів говорити не про юрисдикції, не про релігійно-політичні речі, а про Великдень, в першу чергу про те, як вірять українці.

Тільки своє враження, яке ви можете спростувати чи підтвердити, чи якось прокоментувати: мені здається, що, якщо говорити про цей шлях від минулорічного Великодня до цього Великодня, якось, здається, у храмах стало легше дихати.

І хоча суворого вигляду бабусі нікуди не можуть подітися з храмової огорожі, але все ж таки набагато стало більше молодих людей, середнього віку, як здається мені, задають тон. Що Ви скажете з цього приводу, отче Андрій?
Андрій Дудченко
Андрій Дудченко: Дійсно, легше стало дихати, сподіваюся, в церкві. Хоча в тому храмі, де я служу священиком, там дихати все важче і важче, тому що просто людей все більше і більше. Стає замало простору для того, щоб усіх розмістити.

Віктор Єленський: Скажіть, будь ласка, хто ці нові люди, які приходять у Ваш храм?

Андрій Дудченко: Ці нові люди – це, переважно, молодь, від 20 до 40, молодь і люди середнього віку, тобто молодь і зрілі, студенти, випускники вищих навчальних закладів і люди, які замислюються над сенсом життя, місцем власним у цьому світі і приходять до церкви. Хоча до цього були християнами, вважали себе православними, але серйозно осмислюють своє християнське покликання саме зараз.

Євстратій Зоря: Дійсно, відбувається певна зміна в українському православ’ї. І в першу чергу вона полягає в тому, що наша церква знаходить, важким шляхом, але знаходить, свою власну ідентичність, тобто своє власне місце і бачення свого шляху розвитку, притаманне саме для наших історичних умов.

Певним символом є те, що цього року відзначається 1020 років хрещення Руси, цього року відзначатиметься 900 років із заснування Михайлівського Золотоверхого монастиря. Ці дати свідчать про древність нашої духовної традиції і про наше дуже міцне, глибоке коріння, яке, хоча намагалися обчухрати, обідрати це дерево духовності, але все ж таки це коріння залишилося і воно пробивається.

Що стосується оцих бабусь, про яких завжди згадують, тут треба якраз розуміти, що, можливо, не ці саме бабусі, але свого часу бабусі, власне, врятували церкву від тотального знищення. Зараз церква збільшується, церква розширюється. І дійсно, місце молоді дуже важливе. Молодь, яка приходить, не задовольняється тільки тим, щоб постояти на богослужінні, тільки тим, щоб прийти в неділю в храм. Її багато що цікавить і поза храмом, тому безперечно, що церква оновлюється, вона шукає нове поле для діяльності, позапарафіяльне, поза богослужбове, вона виходить у новітні засоби інформаційного простору, в тому числі і в Інтернет, на телебачення, на радіо.

І якщо комусь здається, що церква якась така застаріла, заскорузла, задогматизована в такому звичайному слововжитку, тобто якась така неповоротка, це не так. Церква завжди сучасна.

Віктор Єленський: Отче Євстратію і отче Андрію, взагалі ви інакше сприймаєте світ і сприймаєте своє середовище, ніж звик чути від священиків. Зазвичай священики не вдоволені народом Божим, який не дуже часто ходить на богослужіння, не дуже ревносний у церковному житті. У вас якісь особливі варіанти?

Андрій Дудченко: Я б сказав, що, дійсно, негаразди в церковному житті завжди були і будуть, тому що церква – це ніколи не є ідеальне якесь середовище. Але ж знаєте, як-то кажуть, який піп, такий і прихід, який проповідник, така і парафія, такі люди збираються.

Бувають такі навіть комічні ситуації, коли батюшка після служби на проповіді каже народу, що ось, ви не ходите до церкви, але звертається він саме до тих, хто прийшов. Тобто дійсно, від того, як служить священик, з яким словом він звертається, як він ставиться до людей, які приходять вперше на сповідь, чи, навпаки, вже дуже довго ходять і постійно сповідаються.

І від ставлення священика, від його людяності залежить дуже багато. «Апостол» каже: «Як вірувати без того, хто проповідує». Як люди прийдуть до церкви, якщо не буде проповідника, не буде пастиря, який би очолював цю спільноту, місцеву громаду?

Я б сказав, що зараз є куди піти, принаймні в столиці, у нас у Києві і кількісно дуже багато храмів, і якісно є куди звернутися молоді, де знайти власне місце у церкві, не просто прийти помолитися, а знайти місце в громаді, знайти місце і в позабогослужбовому житті.

Віктор Єленський: Отці, є одне чудо, яке займає особливе місце в православному світі. Це чудо — сходження благодатного вогню. І Ви, очевидно, знаєте, що на страсному тижні делегація Руської православної церкви повернулася з Єрусалима, і один із членів цієї делегації обурювався тим, що патріарх Єрусалимський, говорячи про це чудо, жодного разу не назвав його чудом, а назвав його репрезентацією. І додав, що більш відверто сказати, що більш відверто сказати про запальничку в кишені він, тобто патріарх, не міг.

Євстратій Зоря
Євстратій Зоря: Не потрібно за певними традиціями чи певними обрядами забувати про сутність того, що вони означають. Християнська релігія не є релігією вогнепоклонників. У християнській традиції вогонь має певне сакральне, священне значення. Але це не є і не може бути єдиною ознакою істини православного віровчення.

Тому що є дві крайнощі. Одна в тому, що якщо цей вогонь сходить не таким чином, як ми собі уявляли, то, значить, патріарх взагалі від запальнички його запалює. З іншого боку, якщо ви не вірите, що це вогонь, який сходить з неба, і він саме свідчить про те, що православна церква істинна, то ви вже геть, може, там і в воскресіння Христа не віруєте.

Насправді, це та древня традиція, яка, наскільки мені відомо, вже є зафіксована близько тисячі років того, що відбувається в храмі Гробу Господнього. Про те, як це відбувається, може достеменно сказати тільки одна особа – Єрусалимський патріарх, який перебуває в цей час у закритій каплиці храму Гробу Господнього. Те, що диякон Андрій Кураєв, який про це сказав, є відомим публіцистом, з одного боку, і скептиком до деяких речей, з іншого боку, це теж відомо.

Те, що там вплелася у вузол не тільки проблема благодатного вогню і не стільки проблема навколо благодатного вогню, скільки проблема двох національних поглядів – грецького, еллінського, і російського – на духовне життя, на життя церкви як такої, це теж.

І зрештою, найголовніше. Для мене, наприклад, той вогонь, який кожного року привозиться останніми роками, він привозиться з храму Гробу Господнього, з того місця, де Христос був розп’ятий, де був покладений у гріб і з якого він воскрес. А яким чином цей вогонь виноситься з цієї кугуклі патріархом, мене це, в принципі, досить мало цікавить.

Віктор Єленський: Цей страсний тиждень позначений також і сплеском фанатичних настроїв. Я маю на увазі закопанців під Пемзою. Це дійсно неординарний випадок, хоча історія християнства знає їх дуже багато, але за такий час подібних речей у православному середовищі я не пригадую.

Андрій Дудченко: Я думаю, це просто така проблема, яка назрівала в церкві давно. Тільки останніми роками, коли була публічно розповсюджена заява єпископа Диоміда, а потім була заборона в священослужінні єпископа вже Української православної церкви Іполита, тільки тоді церковна влада зрозуміла, що щось з цим треба робити.

Такі настрої певного фанатизму, якась нездорова апокаліптика, вона клонувалася в різних виданнях, поширювалася і в періодиці, і в багатьох книжках, у літературі, яка в храмах продавалася. І все це робило такий простір інформаційний, в якому певна частина віруючих нашої церкви жила і, на жаль, якась частина залишається.

Це така течія, такий настрій, який, на мою думку, суперечить тому, що каже Євангелія, тому що Євангелія і навіть книга «Апокаліпсис», в якій ми читаємо про те, як буде відбуватися кончина світу, як прийде Антихрист, що буде цьому передувати і які будуть карі Божі, все ж таки і Євангелії, і навіть ця книга закінчуються радістю.

Останні дві глави «Апокаліпсису» кажуть про радість, незважаючи на те, що це все буде, все ж таки апостол Іоан каже: «Є і гряди, Господи Ісусе», тому що людина, яка вірить у Христа, має очікувати пришестя Христового, має чекати зустрічі з Богом, в якого вірує.

А, на жаль, багато у церкві людей віруючих, які називають себе християнами, чекають не Христа, а чекають Антихриста, чекають якихось жахів, тікають від них або в печери, або заканавки, або ще кудись І це певна така підміна християнського передання.

(Скорочена версія. Повну версію «Вечірньої Свободи» слухайте в аудіозаписі)

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

XS
SM
MD
LG