Доступність посилання

07 грудня 2016, Київ 12:49

Кого і як захищають профспілки України? (Точка зору)


Сергій Грабовський Київ, 29 квітня 2008 (RadioSvoboda.Ua) – Першого травня в Україні традиційно мають відбутися більш чи менш масові акції під гаслами захисту прав трудящих, в яких братимуть участь профспілки. Чим же є ці профспілки сьогодні і наскільки вони ефективні?


Володимир Ленін вважав за необхідне перетворити профспілки на «школу комунізму», тобто на повністю підпорядковану компартії робітничу організацію. Адольф Гітлер робив те саме, загнавши усіх працівників у Німецький робітничий фронт. Натомість справжні профспілки – це вільні об‘єднання. Оксфордський політичний словник визначає профспілки як громадські організації найманих працівників, які мають на меті заміну індивідуальних угод із підприємцями на колективні для підвищення і підтримання на високому рівні якості життя своїх членів. Профспілки, підкреслює словник, це об‘єднання, покликані нейтралізувати економічну слабкість позбавлених власності на засоби виробництва найманих працівників. Принагідно можна згадати і Карла Маркса, котрий на схилі літ, значною мірою позбувшись революційного екстремізму, наголошував на потребі використання трудящими демократичних політичних прав і свобод і наголошував, що без профспілок робітники перетворилися б на «байдужу до всього масу злидарів, які пустилися берега і яким уже немає порятунку».

Згідно з резолюцією Міжнародної організації праці від 26 червня 1952 року «Про незалежність профспілкового руху», «фундаментальним і постійним завданням профспілкового руху є покращення економічного і соціального становища трудящих. Профспілки також повинні відігравати важливу роль у співпраці з іншими сторонами для сприяння соціальному та економічному розвитку і прогресу всього суспільства в кожній країні. З цією метою профспілковому рухові кожної країни важливо зберегти свою свободу і незалежність, щоб бути спроможним виконувати свої економічні і соціальні завдання незалежно від політичних змін».

У всіх демократичних європейських державах незалежні від влади і великого бізнесу професійні спілки, що об‘єднують у своїх лавах найманих працівників та – часом – дрібних підприємців, є важливими чинниками соціально-економічного життя. У трикутнику «профспілки-підприємці-влада» розв‘язуються майже всі головні питання, пов‘язані із забезпеченням зростання добробуту населення, захистом соціальних прав та виробленням курсу економічного розвитку країни. Сучасні профспілки відмовилися від авантюризму та надмірної заполітизованості, які були притаманні частині їхніх попередниць; у свою чергу, працедавці не ведуть, як колись, війн із профспілковими об‘єднаннями, а ставляться до них як до партнерів – не завжди ідеальних, але неминучих.

Українські профспілки: напівфантомна реальність

В Україні, якщо дотримуватися формальних ознак, все так само. Існує понад 100 всеукраїнських професійних спілок та 14 всеукраїнських профспілкових об’єднань. Їхніми членами є близько 13 мільйонів осіб – це більша частина працездатного населення у віці від 18 до 60 років, навіть з урахуванням селян. Найбільші профспілкові об‘єднання – це Федерація профспілок (пряма спадкоємиця «червоних» профспілок), Незалежна конфедерація профспілок, Конфедерація вільних профспілок.

Страйки, пікети, маніфестації на захист соціальних прав давно стали для України звичним явищем. Щороку підписується Генеральна тарифна угода між профспілками, об‘єднаннями працедавців та Кабміном, яка визначає основні засади соціально-економічної політики держави і, головне, мінімальні розміри зарплат відповідно до кваліфікації працівників. За рахунок профспілкових фондів наймані працівники мають можливість за прийнятними цінами відпочити в санаторіях та пансіонатах в різних куточках України; профспілки зберегли понад 60% тієї власності, яка була у них на початку 1990-х років, і це дає змогу забезпечити щороку оздоровлення мільйонів своїх членів та надавати матеріальну допомогу десяткам тисяч сімей. Одне слово, все наче «як у людей».

І водночас – далеко не так само. Згадаймо другу половину 1990-х: тоді виникло таке явище, як стабільні багатомільярдні борги із зарплати, особливо у бюджетній сфері, а також заборгованості щодо пенсій і різних видів соціальної допомоги. Стосувалися ці борги не менш, ніж 18-20 мільйонів людей (тобто кожного третього українського громадянина) і відбувалося це одночасно із різким збагаченням купки нуворишів-бізнесменів та вищої бюрократії. Чи не мусили профспілки організувати масовий рух протесту? Чи не мали б саме вони стати на шляху незаконної «прихватизації»? Чи не їм повинна була належати провідна роль у захисті прав не лише найманих працівників, а й пенсіонерів, студентів та інвалідів?

Проте акції протесту у ті часи, та і пізніше, зазвичай зводилися до майже ритуального «вибивання» бюджетних коштів шахтарями, які відряджали більші чи менші сили у столицю, – це при тому, що абсолютна більшість цих коштів, за незчисленними повідомленнями преси, «випаровувалася» на шляху до копалень, не доходячи до тих, кому вони, власне, призначалися – ані у вигляді зарплати, ані у вигляді модернізації вугільних шахт з метою запобігти численним підземним катастрофам із людськими жертвами, за числом яких Україна поступається тільки Китаю та Південній Африці.

Тільки окремі профспілки, такі, як Незалежна профспілка гірників чи профспілка працівників Національної академії наук у ті роки справді демонстрували досить ефективний захист прав своїх членів. Побудовані на позапартійній основі, вони вміли виводити на масові акції в одній колоні і націоналістів, і комуністів – і вигравати бодай тактичні соціальні бої. Інші ж, особливо колишня «червона», а за часів незалежності – типова «жовта», тобто сервільна і до влади, і до великого бізнесу Федерація профспілок України, – вдавалися у кращому разі до демонстраційних акцій, щоб, з одного боку, не втратити остаточно довіру своїх членів, з іншого – не дратувати тих, хто має великі гроші та владу. Один із результатів цього – падіння чисельності ФПУ з 1992 року більш, ніж удвічі.

Дуже дорога «дешева робоча сила»

На загал, це закономірна ситуація. Не надто ефективна щодо захисту прав трудящих діяльність «міністерства профспілок», як звуть в народі ФПУ, супроводжується постійними майновими скандалами. Минулий керівник цієї організації – Олександр Стоян – і нинішній – Олександр Юркін – звинувачуються своїми опонентами з числа лідерів незалежних профоб‘єднань у причетності до «прихватизації» профспілкового майна на суму до 10-12 мільярдів гривень. (зараз профспілкове майно оцінюється у 17 мільярдів гривень).

Та це не головне. У розвинених демократіях частка зарплат у ВВП сягає 70-75%. В СРСР вона становила лише близько 50%, що було незрівнянно мало. Але сьогодні вона ще менша – близько 25-30% (точніше порахувати важко у зв‘язку з великими обсягами «тіньових виплат»). Крім низького рівня добробуту і соціальних контрастів, політика «дешевої робочої сили» має одним зі своїх тяжких наслідків «вимивання» з України мільйонів найбільш кваліфікованих працівників. Партія регіонів та деякі інші впливові політичні сили наполегливо намагаються протягнути через Верховну Раду новий Трудовий кодекс, який передбачає суттєве зменшення прав найманих працівників і профспілок (зокрема, він декларує необов’язковість укладання колективних угод, а ще фактично відсторонює профспілкові об‘єднання від розслідування катастроф на шахтах). 15 квітня була підписана Генеральна угода на 2008-09 роки між урядом, роботодавцями і профспілками, але станом на 1 травня вона ще не опублікована, отже, не набула сили (перед цим два роки угоди взагалі не укладалися). Незалежні ж профспілки зазнають шаленого тиску як з боку «традиційної» ФПУ, так і з боку роботодавців, яким вигідно мати лише «кишенькові» профспілки або не мати їх взагалі.

Одне слово, проблем для профспілок вистачає, але чи здатні чинні профспілки їх розв‘язувати? Чи тільки радикальне оновлення може зробити український профспілковий рух справді дієвим? Адже соціальні проблеми в країні накопичуються, і без тиску «знизу» вони майже не вирішуються.
XS
SM
MD
LG