Доступність посилання

07 грудня 2016, Київ 15:22

Чи була українською держава гетьмана Скоропадського?


Сергій Грабовський 90 років тому на зміну Українській Народній Республіці прийшла інша формація – Українська Держава на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським. Здавалося б, простий переворот: соціалістів при владі змінили консерватори, демократичне правління змінилося на авторитарне. Але цим зміна ситуації не обмежується: не випадково, мабуть, із перших днів існування тієї формації не переставали точитися гострі дискусії, які тривають і донині: а чи була вона власне українською, ця Українська Держава? На перший погляд, саме запитання абсурдне. Але це так тільки в тому разі, якщо не знати українських реалій і не зважати на них. Отож спробуємо бодай в першому наближенні розібратися в тодішній ситуації. Слухати програму:

Із щоденника Дмитра Донцова, директора Українського Теле­граф­но­го Агентства та Держав­ного бюро преси, говорячи сучасною політичною мовою – міністра інформації Української Держави:

“Положення стає чимраз трудніше, многіє представники влади на провінції роблять там Росію з допомогою німецького війська і арештовують українців. Се збуджує злобу до німців і до тих, хто їх покликав... Від гетьмана вже починає відвертатися його опора – великі землевласники, а симпатій дрібних хліборобів він ще не здобув... Провінціальна адміністрація викликає ненависть до режиму, реквізиції озлоблюють населення. На Україні будують Росію”.

Липень 1918 року

“Творяться російські дружини. Іде пропаганда – словом і друком – за "єдину і неділиму". Обидва табори ла­штуються до вирішального бою І кожній має страху перед другим. Один сподіваючись мати за собою організований, хоч і кепсько, уря­довий апарат, другий – національну, зреволюціонізовану стихію”.

Жовтень 1918 року

“Грамота перекреслила мої сподіванки, наші дороги розійшлися. Що Грамота проголошувала федерацію з неіснуючою Росією, її не виправдовує. Питання державної незалежности не є питанням тактики, а засади”.

Листопад 1918 року
Розбудова держави: політична амбівалентність

Спершу нагадаю про деякі події 90-літньої давнини. Після того, як за допомогою німецьких і австро-угорських союзників війська УНР викинули геть більшовиків за межі України, очевидною стала нездатність влади цієї республіки – і Центральної Ради, де соціалісти мали переважну більшість, і суто соціалістичного уряду – дати лад країні. Влада захопилася соціальними експериментами замість того, щоб керувати країною. На додачу, уряд Центральної Ради виявився нездатним забезпечити виконання Брест-Литовських мирних угод в плані постачання Німеччини. В результаті права політична організація "Українська народна громада" за підтримки частини колишніх російських офіцерів та командування німецької групи військ в Україні організувала 29-30 квітня 1918 року державний переворот.

29 квітня на Всеукраїнському з‘їзді хліборобів в Києві (7000 делегатів від трьох мільйонів люду) генерал Павло Скоропадський був обраний гетьманом України; тоді ж були обнародувані "Грамота до всього українського народу" та "Закони про тимчасовий устрій України"; Центральна Рада була розпущена. 30 квітня був сформований уряд на чолі з отаман-міністром (або ж прем‘єром) Миколою Василенком та роззброєні формування Січових Стрільців й рештки синьожупанної дивізії (роззброєння її основної частини відбулося ще 26 квітня – заколотники хотіли виключити всі несподіванки).

Гетьман Павло Скоропадський
Уже в ці дні виявилися ті речі, які дали можливість в подальшому говорити про неукраїнський чи не зовсім український характер держави гетьмана Скоропадського. Скажімо, в обнародуваних під час перевороту документах не містило ані слова про незалежний статус Української держави. Микола Василенко був членом російської партії кадетів, яка бачила Україну автономною складовою Російської держави, і то в межах лише половини української етнографічної території. А роззброєними виявилися найбільш боєздатні і незалежницьки налаштовані військові формування, розташовані у Києві та поблизу нього.

Далі події мали такий само двоїстий характер. Скажімо, до уряду отаман-міністра, давнього земського діяча Федора Лизогуба, сформованого у травні, увійшов тільки один представник українських партій – міністр закордонних справ Дмитро Дорошенко (соціаліст-федераліст); натомість значне число міністрів було або членами партії кадетів, або їхніми симпатиками. А відтак робилися дивовижні, на перший погляд, речі. Якщо Дмитро Дорошенко за допомогою ряду блискучих дипломатичних операцій домігся визнання де-факто та де-юре Української держави 30 державами; якщо в Києві були розміщені постійні представництва 10 держав, натомість Україна мала дипломатичні місії в 23 країнах; якщо за допомогою дипломатичного й економічного тиску на уряд Криму, очолюваний генералом Сулькевичем, останній погодився ввести півострів до складу України на правах автономії, то, скажімо, Микола Василенко, який став міністром освіти цього уряду, почав було цілу кампанію з деукраїнізації освіти: дійшло аж до того, що у школах почали розбивати бюсти Шевченка.

Гетьман Скоропадський був змушений втрутитися в цю справу й зупинити амбіції російського кадета Василенка; урешті-решт справа українізації освіти повільно рушила вперед. Відкривалися нові українські гімназії, у шкільну й гімназичну програми були введені українська мова, історія і географія України як обов‘язкові предмети. Вийшло друком кілька мільйонів примірників українських підручників (утім, тут заслуга радше не Василенка, а Дмитра Донцова, який керував, зокрема, і видавничою справою). Були створені Українські держуніверситети у Києві та Кам‘янці-Подільському, Державний український архів, Національна галерея мистецтв, Український історичний музей, Українська національна бібліотека, Український театр драми і опери, Українська державна капела, Український симфонічний оркестр, зрештою, Українська академія наук.

Реформи по-російськи на українських теренах

Шість із семи з половиною місяців існування Української держави переважна більшість сучасників оцінила як період соціального і громадського спокою. Фактом стало певне економічне піднесення; цьому сприяли відновлення приватної власності, підтримка гетьманом і урядом вільного підприємництва, широкий збут товарів до Німеччини та Австро-Угорщини. У цей час були налагоджений грошовий обіг, вдосконалена грошова система, сформовано державний бюджет (який успішно виконувався), відкриті кілька українських банків, засновані нові акціонерні компанії, відроджений залізничний рух, реорганізований і зміцнений державний (військовий і торговельний) флот.

І водночас... Скажімо, той самий уряд отаман-міністра Федора Лизогуба у червні почав аграрну реформу. Але ця реформа прямо продовжувала курс Столипінськой аграрної реформи в Російській імперії. Велика поміщицька власність лишалася недоторканною, великим власникам поверталася реквізована у них селянами (в тому числі і за законами Центральної Ради) земля; селяни мусили також відшкодувати поміщикам заподіяні збитки. А на додачу збіжжя та інші продукти нерідко конфісковувалися задурно для відправки до Німеччини, хоча все мало відповідним чином оплачуватися. Це все мало наслідком численні стихійні селянські повстання, якими скористалися більшовики. А от справжня земельна реформа на ґрунті українських реалій почала реально розроблятися лише у жовтні, після того, як уряд був переформований і до нього ввійшли, крім російських кадетів та земських діячів, міністри від партії соціалістів-федералістів (на той час, усупереч назві, ця партія твердо стояла на незалежницьких позиціях). Та вже було пізно: реформа була підготовлена до середини листопада, але гетьман уже проголосив курс на возз‘єднання з білою Росією, а соціалістичні партії розпочали повстання проти нього.

Додам до цього, що спроби повернути поміщикам землю, обов’язкова передача селянами частини врожаю у розпорядження держави, збільшення тривалості робочого дня на промислових підприємствах з 8 до 12 годин, заборона страйків сприяли формуванню опозиції, в тому числі й радикальної, яка дуже швидко перейшла до активних дій. У липні-серпні 1918 року піднімається антигетьманська хвиля страйкового руху (припинили роботу майже 200 тисяч залізничників). Водночас на Київщині, Чернігівщині та Катеринославщині активізується селянська боротьба проти німецько-австрійських військ та гетьмана. Повстанські загони налічували у своїх лавах понад 40 тисяч осіб. Саботаж (вибухи й пожежі в Києві й Одесі), замахи (вбивство фельдмаршала Айхгорна) спричинили репресії з боку уряду й німецько-австрійської військової влади.

І головне, що офіцерські загони, які наводили лад на селах, проводили свої акції під гаслами: “Хотіли Україну? От тепер ви її маєте!”

Розкол і катастрофа

Восени ситуація стає ще більш напруженою: опозиційний Український національний союз, що його створили партії-учасниці Центральної Ради, вимагав переформування уряду, широкої політичної амністії, скасування смертної кари, ліквідації цензури, скликання на основі загального виборчого права Національного Конгресу, що мав перейняти більшість владних функцій від глави держави, тощо. Прихильники білої Росії в уряді і поза ним – головним чином, у війську та у промислово-фінансових колах – тримали курс на творення в України структур майбутньої відновленої Великої Росії, а водночас – на зміцнення гетьманського авторитаризму. Намагаючись якось розрядити атмосферу, Павло Скоропадський 22 жовтня 1918 року видав Маніфест до українського народу, який підтверджував (на відміну від перших законодавчих актів Української Держави) непорушність принципу незалежності України, гарантував прискорення аграрної реформи, скликання парламенту. Політична криза ненадовго вщухла, але обидва табори не дійшли згоди. Гетьман же коливався, не знаючи, на який бік пристати.

Примирити дві згадані сили гетьману Скоропадському не вдалося; його ж особисті симпатії не були на боці соціалістів. Тим часом спалахує революція в Німеччині, німецькі війська, що були важливою опорою режиму, починають відступати з України; і для того, щоб врятувати свою владу, гетьман під тиском частини генералітету й політикуму 14 листопада публікує грамоту про федерацію з Росією і призначає новий, суто проросійський уряд на чолі з Сергієм Гербелем. Відтак “українські” офіцерські загони, створені гетьманом, ідуть у бій за його владу під російськими прапорами, а проукраїнська опозиція починає повстання. І якщо спершу ця радикальна антигетьманська опозиція була суто соціалістичною, то тепер до неї приєдналися і земці, і хлібороби-демократи, і залізничники, і чимале число генералів та офіцерів гетьманського війська, не завжди етнічних українців.

Отож Українська Держава Павла Скоропадського, яка справді за сім місяців устигла чимало зробити в плані налагоджування національно-державного життя, руйнується. Разом із багатьма своїми здобутками. Історики досі сперечаються між собою: чи тому, що народ не оцінив тих благ, які йому дала б у перспективі стабільна, хоча й не зовсім і не завжди українська за духом і діями держава Скоропадського, чи тому, що ця держава не була вповні українською, тож народ ставився до неї як до чергового визискувача?

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG