Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 22:48

Битва за Київ: ніхто не хотів програвати. (Точка зору)


Сергій Грабовський Виборча кампанія у Києві вийшла на фінішну пряму. 76 кандидатів на посаду столичного мера та 37 партій і блоків, що змагаються за місця у міськраді, розгорнули просто-таки шалену агітаційну кампанію, використовуючи як цілком законні та пристойні її форми, так і найбрудніші наклепи і провокації (включно із фальшивими випусками тих чи інших газет і купівлею майбутніх виборців). Така гострота боротьби не випадкова: адже Київ – це столиця далеко не останньої за розмірами, населенням та економічним потенціалом європейської держави; у Києві обертається до 2/3 усіх грошей України; через Київ пролягають стратегічні транспортні комунікації, а його житлова забудова дає прибутки у 200-300%. Водночас Київ – це місто гострих соціально-економічних та соціально-політичних проблем.

Київ, 19 травня 2008 (RadioSvoboda.Ua) – Виборча кампанія у Києві вийшла на фінішну пряму. 76 кандидатів на посаду столичного мера та 37 партій і блоків, що змагаються за місця у міськраді, розгорнули просто-таки шалену агітаційну кампанію, використовуючи як цілком законні та пристойні її форми, так і найбрудніші наклепи і провокації (включно із фальшивими випусками тих чи інших газет і купівлею майбутніх виборців). Така гострота боротьби не випадкова: адже Київ – це столиця далеко не останньої за розмірами, населенням та економічним потенціалом європейської держави; у Києві обертається до 2/3 усіх грошей України; через Київ пролягають стратегічні транспортні комунікації, а його житлова забудова дає прибутки у 200-300%. Водночас Київ – це місто гострих соціально-економічних та соціально-політичних проблем.


Навряд чи варто описувати все, що робилося в українській столиці впродовж двох останніх років. Звернімо увагу тільки на скандально відому сесію Київради від 1 жовтня 2007 року. Тоді, за даними журналу «Кореспондент» (13.10.07), із грубими порушеннями регламенту було роздано 300 земельних ділянок оціночною вартістю в $10.000.000.000. Це утричі більше, ніж основний фонд міського бюджету на 2008 рік (куди б мали надійти ці кошти) й удвічі більше суми, яку Українська держава одержала від продажу «Криворіжсталі». Загалом же за ці роки землі, за оцінками експертів того ж журналу, роздано чи приватизовано майже безплатно на $20-30 мільярдів.

Сума фантастична. Але київська громада позбулася не тільки земель: з її власності були виведені муніципальний банк «Хрещатик», «Київ водоканал», «Київ млин», «Київ хліб» та інші вартісні об’єкти. За цей же час не було побудовано жодної станції метро, які так потрібні столичному мегаполісу; ба більше: введено до ладу тільки три бювети з артезіанською водою (для порівняння: попередник Леоніда Черновецького Олександр Омельченко з 2001 по 2006 роки організував побудову близько 150 таких споруд).

Додаймо до цього відсутність рухів стосовно добудови кільцевої автодороги навколо міста та мостів через Дніпро, стагнацію освітньої інфраструктури, суто паперове зростання обсягів соціального житла при найвищих цінах на первинному і вторинному ринках житла серед столиць держав Центрально-Східної Європи, неймовірну кількість нових торговельно-розважальних центрів із обов’язковими казино і залами гральних автоматів (при позірній боротьбі міської влади із засиллям грального бізнесу), демонстративне нехтування Законом про мови з боку мерії, різке зростання напруги в місті у стосунках між киянами та «точковими» забудовниками елітного житла і багато чого іншого – й одержимо ситуацію, яка склалася в українській столиці і яка перетворює цю столицю на щось нестоличне і неєвропейське.

Перегони популістів

Столичні проблеми потребують продуманого й ефективного розв’язання, де не буде місця як популістському заграванню з городянами, так і намаганням остаточно «роздерибанити» місто в інтересах фінансово-політичних кланів. Бо за попередні роки, скажімо, одним із результатів хаотичного будівництва елітного житла в центрі Києва стала неможливість створення нових транспортних комунікацій – місця для них просто не залишилося. Ці речі добре розуміє переважна більшість киян, проте основні конкуренти на муніципальних виборах, схоже, переймаються тільки тим, щоб за будь-яку ціну зачарувати електорат, не пропонуючи йому продуманих програм змін.

Колись Київ був найзеленішим містом Європи. Сьогодні він, мабуть, тримає першість серед столиць Старого Світу за кількістю агітаційних наметів та білбордів із усміхненими ликами претендентів на посаду столичного мера. Схоже, за лісом знарядь масової агітації скоро не буде видно зацілілих дерев. На білбордах – суцільно гламурні посмішки, у кого по-чоловічому ледь суворі, як у Віталія Кличка чи Олександра Турчинова, у кого – оптимістично-юнацькі, як у Миколи Катеринчука, у кого – мудро-розважливі, як у Віктора Пилипишина, а у кого – взагалі неземні, як у Леоніда Черновецького.

В агітпродукції – щедрі обіцянки (загалом дуже схожі) плюс нещадна критика конкурентів. «Голосуйте за мене, – пропонує кожен із кандидатів, – тільки я зроблю вас ситими і щасливими! Я побудую нові станції метро, я забезпечу матерів з немовлятами підвищеною допомогою, я дам житло черговикам!» І зазвичай ані слова про реальність цих обіцянок, про власну відповідальність за сказане, про необхідність наполегливої праці всіх киян задля виконання дуже й дуже принадливих проектів (чи таки пустопорожніх проектів?).

Що впадає в око: 2004 року перемогу тоді опозиційним (а нині владним) політикам забезпечило значною мірою громадянське суспільство. І не тому, що такі вже гарні були команди Ющенка та Тимошенко, а тому, що інші політичні сили відверто позиціонували себе як противники європейського розвитку України. Сьогодні формальні і неформальні структури цього суспільства скептично спостерігають за столичним рейвахом, де платні агітатори різних, в тому числі й помаранчевих і біло-сердечних, сил закликають виборців віддати голоси своїм працедавцям – мовляв, саме вони якнайкраще забезпечать міській публіці все, що їй треба: хліб і видовища.

Складається враження, що колишні опозиціонери, прийшовши до влади й пересівши у «мерседеси» і «майбахи», сьогодні щиро бояться громадянського суспільства. Адже мати з ним справу – це завжди бути у формі, це не роздавати гучні обіцянки, а ґрунтовно аргументувати кожен свій крок, це працювати з інтелектуалами і самим напружувати свій інтелект. Схоже, «демократичні» політики перелякані перспективою конкуренції з боку навіть не політиків, а моральних громадських діячів, віддаючи нині перевагу відпрацьованим за часів Леоніда Кучми простим і зручним (якщо є влада і гроші) методам маніпулювання масами. Отож і роздають усі наввипередки щедрі обіцянки – і виставляють на всіх вулицях свої гламурні посмішки.

Камо грядеши, столице?

Майже два десятки років тому молодий соціолог Олександр Вишняк (зараз – поважний доктор наук, директор фірми Ukrainian Sociology Service) першим відзначив цікаву закономірність: Київ випереджає у часі загальноукраїнські тенденції приблизно на півроку-рік, показує всій Україні її найближчі перспективи. І справді: мало хто пам’ятає, скажімо, що у березні 1991 року Київ разом із Галичиною відповів «ні» на референдумі про збереження СРСР, – а у грудні за незалежність проголосувала вже вся Україна. На зламі 2000-2001 року саме Київ продемонстрував силу опозиційної дії в акції «Україна без Кучми», а за кілька років більша частина України вийшла на майдани. Сьогодні ж, скажімо, мало хто звертає увагу, що у столиці практично зникла радянська «бандерофобія», що столична молодь охоче слухає пісні УПА в сучасних обробках, підспівуючи їм. Водночас значна частина киян (і не в останню чергу та сама молодь), схоже, вщент розчарувалася у будь-яких політиках і партіях, збираючись або взагалі ігнорувати муніципальні вибори, або голосувати за тих, хто обіцяє золоті гори (мовляв, хоч щось та виконає).

А оскільки для проведення кампанії на ґрунті обіцянок і традиційної роздачі гречки (разом із деякими іншими благами) чинний міський голова Леонід Черновецький має найбільші й найефективніші ресурси, то незмінним лідером електоральних переваг киян залишається він. Хоча у разі висування його опонентами спільного узгодженого кандидата поразка Черновецького стала б неминучою, але кожна партія й партійка обстоює власні правоту та тактичні інтереси, де-факто не переймаючись долею української столиці. А тому, якщо на самому фініші кампанії не станеться дива, її вислідом стане збереження статус-кво й подальше наростання негативних тенденцій у Києві.

Отож, як видається, столичні виборчі перегони, навіть незалежно від їхнього результату, продемонстрували відчутний регрес у діяльності тих політичних сил, які звуть себе «демократичними». Причому цей регрес стосується усіх складових їхньої діяльності: стратегії, тактики, ідеології, організаційного та кадрового забезпечення діяльності тощо. А головне – практично у всіх партій утрачений зв’язок із громадянським суспільством, що наочно демонструють дискусії на форумах інтернет-видань. Тому українським політикам варто більш пильно придивитися до Києва, що він демонструє на фініші перших в його історії дочасних муніципальних виборів, передусім у плані громадських настроїв, – адже столиця нині показує те, що може статися з усією країною.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG