Доступність посилання

logo-print
06 грудня 2016, Київ 05:20

Кадровий потенціал Української революції


Сергій Грабовський Слухати програму: Здається, не було випадку, щоб українські політики не бідкалися – мовляв, для того, щоб утілити їхні грандіозні плани, у них не вистачало кваліфікованих кадрів. Усе було добре – генеральна лінія вірна, ідеологія гарна, плани практичних заходів добре розроблені – а от кадрів, які б утілили ці геніальні задуми, катастрофічно не вистачало. Політики переконали істориків. І ті сьогодні у своїй більшості також твердять, що не було і бути не могло достатньої кількості підготовлених до реалізації глибоких політичних начерків виконавців та управлінців – ані після Помаранчевої революції, ані на початку 1990-х, ані, тим більше, у добу Української Народної Республіки. І справді-бо: звідкіля взяти гарних управлінців? Де здобути кваліфіковані кадри для державного апарату? Бо ж усі старі кадри – ненадійні за визначенням, а для того, щоб виросли нові, потрібні десятиліття. Особливо після доби бездержавності...

Фахівці, яких «не було»

Чи так це насправді? Звернімося до однієї долі, знакової у цьому плані.

Плакат УНР
Сергій Дядюша народився 26 вересня 1870 року. Закінчив Полтавський кадетський корпус 1887 року, Павловське військове училище 1889 року), Миколаївську академію Генерального Штабу Російської імперії 1900 року. Звання полковника одержав 06 грудня 1908 року. З 20 березня 1913 року начальник штабу 1-ї гренадерської дивізії. З травня 1915 року по кінець 1916 року в чині полковника командує 2-м гренадерським Ростовським полком – одним із найбільш заслужених полків армії Російської імперії. Нагороджений Георгієвською зброєю. З 11 березня 1917 року в чині генерал-майора займає пост начальника штабу 4-го армійського корпусу. З 1918 року – в армії Української держави, командир 1-го армійського корпусу. 24 вересня 1918 року одержав звання генерал-хорунжого. З листопада 1918 року – в армії УНР. У чині генерал-поручника командує 3-м Волинським корпусом. Далі очолює Академічні курси Генерального штабу УНР, генерал-поручник Генерального Штабу. З осені 1920 – в еміграції у Польщі. Помер у Калуші 75 років тому, 23 травня 1933 року. Ось і все, якщо коротко.

Сам факт життя генерала Сергія Дядюші, людини з високою освітою, яка добровільно пішла на службу незалежній Україні і не зрадила її, - як і життя десятків інших генералів та адміралів царського війська та флоту, сотень старших офіцерів і тисяч молодших офіцерів, що стали на український бік, часом навіть не бувши етнічними українцями, змушує замислитись: а чи не надто довірливими виявилися ті історики, хто повірив політикам доби Визвольних змагань? Чи й справді вільна Україна не мала кваліфікованих кадрів для державного апарату, - і тут має йтися не лише про військових, - щоб утілити ту чи іншу політичну лінію, чи справа зовсім в іншому?

Спробуємо розібратися в тому, чи мала достатні кадри управлінців УНР. Але почнемо ми не з військових, а із залізничників. Адже, попри всі події, попри катастрофічні нерідко військові й економічні умови, українські залізниці аж по 1920 рік працювали справно – звісно, не на території, контрольованій більшовиками, там розруха і голод, попри грізні декрети, починалися майже миттєво після появи військ під червоними прапорами.

Залізні рейки шляхів свободи

Особливе значення залізничників в Українській революції пояснюється тим, що залізниці тоді були головним видом транспорту, так що навіть бойові дії найчастіше велися уздовж залізниць. Відтак, залізничники були єдиною професійною групою, правами якої гетьман Павло Скоропадський обіцяв опі¬куватися ще у підписаній ним у день перевороту «Грамоті до всього укра¬їн¬ського на¬роду» (до речі, начальник міліції Південно-Західних залізниць Сер¬гій Моркотун на¬лежав до кола найближчих співробітників гетьмана). Коли ж до влади при¬йшла Директорія, Симон Петлюра своїм наказом при¬рів¬няв усіх залізнич¬ни¬ків до військовослужбовців.

Із середовища залізничників вийшли деякі найвищі українські урядовці. Приміром, залізничник Іван Лопушенко став членом Центральної Ради. Шля¬ховий інженер Всеволод Голубович теж став чле¬ном Центральної Ради, а та¬кож гене¬ральним секретарем (тобто міністром) шляхів УНР, очолював де¬ле¬гацію УНР на мирних переговорах у Бересті, був голо¬вою уряду та мініс¬т¬ром закор¬дон¬них справ. Інший шляховий інженер і член Центральної Ради – Гри¬горій Си¬доренко, – був міністром пошти і телеграфу УНР, очолював ук¬ра¬їн¬ську де¬ле¬гацію на Мирній конференції у Парижі і став останнім послом УНР в Австрії. Керуючий справами Подільської залізниці Борис Бутенко був при¬зна¬че¬ний міністром шляхів гетьманського уряду і до середини 1918 року від¬но¬вив після кризи, викликаної кількамісячним більшовицьким пануванням і бойовими діями, нормальну роботу всіх залізниць країни. За особистою ініціативою він ство¬рив комісію з ви¬роб¬лен¬ня української технічної термінології для заліз-ниць.

Організатор і голова Всеукраїнської спілки залізничників Андрій Мака-ренко на початку Української революції служив чиновником Управління Пів¬денно-Західних залізниць у Києві. В уряді гетьмана Скоропадського він очо¬лив депар¬та¬мент Міністерства шляхів. І саме Макаренко ввечері 14 листо¬па¬да 1918 року організував у приміщенні Управління залізниць нараду, на якій було ухвалено рішення про початок повстання проти гетьмана. Макаренко став одним з п’яти членів Директорії, що керувала повстанням.

Це деякі дані про чолівку українських залізничників, про їхніх найбільш значних представників, а тим часом були ж і сотні простих залізничників. Пізніше більшовицька пропаганда представляла цю категорію пролетарів як свою чи не найголовнішу опору. А тим часом було не так. Щонайменше половина працівників залізниць (і висококваліфікованих робітників, і техніків, й інженерів, й управлінців) була на боці незалежної України. І не випадково, мабуть, потім радянські книжки про боротьбу з «ворогами народу» чимало цих «ворогів» (насправді – не народу, а більшовизму) змальовують саме як українських залізничників.

Кооператори й офіцери

А тепер кілька слів про українську кооперацію, вельми розвинену на Наддніпрянщині ще за царської Росії. Напередодні 1917 року в українських губерніях працювало 7 тисяч кооперативних товариств різних галузей діяльності і близько 50-ти їхніх союзів. Споживчі кооперативні товариства обслуговували 9 мільйонів осіб. На початку XX століття кооперативний рух на території України набув національного характеру, який проявився у намаганні організаційно усамостійнитися від всеросійських кооперативних союзів, створити свої всеукраїнські центри кооперації, а також ста¬ти матеріальною опорою національно-визвольних сил. 1917 рік був відзначений значним організаційним зміцненням української кооперації. Кількість кооперативних союзів протягом року збільшилась у два рази і досягла 100. Впродовж 1917 – на початку 1918 року розпочали роботу такі потужні всеукраїнські кооперативні спілки: Дніпровський союз споживчих товариств («Дніпросоюз»), Центральний український сільськогосподарський кооператив¬ний союз («Централ»), Український народний кооперативний банк («Українбанк»), а також Центральний український кооперативний комітет (ЦУКК) – вищий представницький та координаційний центр української кооперації. Знані кооперативні діячі брали безпосередню участь у створенні Центральної Ради, проведенні Національного Конгресу, селянського з’їзду, обіймали ключові посади в Генеральному Секретаріа¬ті та багатьох місцевих адміністраціях. Кооперація була середовищем, з якого йшло поповнення національно свідомих, знайо¬мих з організаційно-управлінською діяльністю кадрів для створених революційних органів влади.

Кооперація розвивалася і за часів гетьманування Павла Скоропадського. «Дніпросоюз» у цей період об’єднував 7,5 тисяч кооперативів, які становили 70% усієї мережі споживчих товариств і обслуго¬вували 12 мільйонів осіб. ЦУКК як вища представницька установа української кооперації на кінець 1918 року об‘єднав усі національні кооперативні центри, а також майже всі губернські і районні кредитні та споживчі союзи України. 1918 року почав діяльність Всеукраїнський кооператив¬ний видавничий союз («Книгоспілка»), що об’єднав у своєму складі кооперативні видавництва країни і надрукував за цей рік у кілька разів більше книжок, ніж державні видавництва. Але стосунки у правоконсервативного уряду з кооперацією на загал не склалися, тому кооперативний рух підтримав Директорію у її боротьбі проти Скоропадського. Саме кооперація взяла на себе постачання армії УНР всім необхідним – амуніцією, зброєю, продовольством. Найавторитетнійші кооперативні діячі впродовж 1919-1920 років обіймали ключові посади в уряді УНР (скажімо, Борис Мартос його навіть очолював).

А тепер – безпосередньо про військові кадри, які мала УНР. Цілий ряд командувачів арміями, корпусами, дивізіями запропонували свої послуги незалежній Україні. Це були висококваліфіковані фахівці, адже офіцер армійської, корпусної та дивізійної ланки мав бути управлінцем широкого профілю. Такі військовики зосереджували у своїх руках не лише військову, а й цивільну владу на певних територіях, вони були змушені розв‘язувати тисячі економічно-фінансових, правових і політичних проблем і через це мали неабиякий досвід адміністративного менеджменту. А їхня активна участь у світовій війні дала їм досвід керування великими масами людей у критичних ситуаціях.

УНР мала десятки генералів та адміралів, які могли би прикрасити собою збройні сили будь-якої європейської держави – Юнакова, Омеляновича-Павленка, Грекова, Зелінського, Удовиченка, Сінклера, Галкіна, Мандрику, Покровського, Остроградського-Апостола, Клочковського, Зілинського та багатьох інших, у тому числі й Сергія Дядюшу. До речі, після поразки УНР етнічний поляк контр-адмірал Клочковський повернувся на батьківщину й очолив створювані військово-морські сили Речі Посполитої.

Іншими словами, генералітет і вище офіцерство УНР мали значно більший управлінський досвід, ніж науковці та літератори з числа лідерів Центральної Ради. Але Центральна Рада панічно боялася бонапартизму, тому й не використала «кризових менеджерів» з числа генералів та полковників.

А головне – велика маса офіцерів військового часу за фахом була цивільними фахівцями: агрономами, вчителями, інженерами тощо. Це теж були кадри, і кадри дуже численні. Саме до них, скажімо, належав поет Євген Маланюк, який не встиг до Першої світової війни завершити свою вищу освіту, і який потім гірко згадував про наївну віру цих молодих офіцерів у геніальність тодішніх політиків – про віру, зраджену багатьма з-поміж цих політиків...

Земський корпус

І, нарешті, мова піде про земців, про чималий кадровий корпус працівників самоврядних міських і сільських земських установ.

Земства як установи місцевого самоврядування діяли на Лівобережжі та на Півдні України від 1864 року, а на Правобережжі – від 1911 року. Російсь-кий уряд наба¬гато менше контролював діяльність земств, ніж державних ус¬танов, і тому в земських установах працювало чимало діячів українського ру¬ху, і у свою чергу, ряд земств на початку ХХ століття підтримував український рух.

Так, голова Дирек¬торії УНР та головний отаман Армії УНР Си¬мон Пет¬лю-ра під час Першої сві¬тової війни пра¬цював за¬с¬тупником уповно¬важе¬ного Всеро¬сій¬ського союзу земств, а у квітні 1918 року був обра¬ний головою Київ¬ського губернського земства і Всеукра¬їнського со¬юзу земств. Члени Центральної Ра¬ди Пав¬ло Чи¬жев¬сь¬кий, Воло¬ди¬мир Ле¬онтович та Микола Ко¬валевський пе¬ред Українською рево¬лю¬цією працювали у Полтав¬ському губерн¬сь¬кому земстві, Микола Біля¬шівсь¬кий – у Ки¬їв¬ському, а Ілля Шраг – у Чернігівському.

Член Центральної Ради і посол України в Німеччині барон Федір Штей¬н-гель до революції очолював комітет Пів¬денно-За¬хід¬ного фронту Всеро¬сій-сь¬кого союзу міст. У цьому комітеті працювали також майбутні українські мі¬ністри закор¬донних справ Андрій Ніковський та Дмитро Дорошенко і член Генерального Суду УНР Андрій В’язлов.

І знов-таки, це – якщо брати тільки верхівку, найбільш визначних вихідців із числа учасників земського руху. А були ж – і це головне – рядові працівники. Звичайно, певна частина із них – як із «верхів», так і з «низів» – з великою підозрою ставилася до соціалістичних експериментів, особливо поширених на першому етапі існування УНР. Але, цілком імовірно, що при дещо іншій політиці на українську справу охоче працювали б сотні, а то й тисячі симпатиків поміркованих і консервативних політичних сил. Зрештою, хіба були соціалістами недавні царські генерали та адмірали, серед який – і Сергій Дядюша, про якого йшлося на початку сьогоднішньої передачі. Ясна річ, що ні. Але вони поставили на перше місце свободу України. Так само могло вчинити незмірно більше військовиків, залізничників, кооператорів, земців та інших фахівців тодішньої України. Та і без того кадрів влада УНР у своєму розпорядженні мала достатньо. От лише не змогла їх використати ефективно, в інтересах держави, схоже, заразивши цим своєрідним «політичним вірусом» і наступні покоління державних керманичів незалежної України.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG