Доступність посилання

04 грудня 2016, Київ 18:49

Український конституціоналізм ХІХ століття


Сергій Грабовський Життя у відповідності до Конституції, згідно із Основним Законом держави, в якому зафіксовані права, свободи й обов‘язки громадян та правила діяльності влади – це норма цивілізованого суспільства. Це одне з головних завоювань на шляху людського поступу. Але так народи жили далеко не завжди. Європейська спільнота з великими зусиллями і ціною великої крові прорвалася у добу конституцій. Слухати програму:

Народжений добою демократичних революцій

Законодавчі збори французської Республіки
(public domain)


«Нікому не можна перешкоджати висловлювати, друкувати та оприявнювати свої думки. Написане не може потрапити під жодну цензуру перед його видруком.

Нікому не можна заборонити сповідування обраного ним культу.

Немає ані привілеїв, ані панування, ані обмежень свободи преси, торгівлі і розвитку промисловості і всіх видів мистецтв.

Конституція гарантує недоторканність будь-якої власності чи відшкодування її, рівне пожертвуваному, у разі встановленої в законному порядку суспільної необхідності.

Дім кожної людини є недоторканним прихистком: ніхто не може увійти в нього вночі, крім як у разі пожежі, повені або на вимогу, яка йде з дому. Закони конституційної влади можуть бути здійснені в нім упродовж дня».

(З Конституції Французької Республіки, 1795 рік)
Перші кроки на шляху ствердження принципів конституціоналізму були зроблені ще у XVII столітті. Проте справжній прорив стався за часів Війни за незалежність США і Великої Французької революції, які зрезонували й у Старому, й у Новому Світі. Конституції США та Франції стали одними з чільних взірців для розвитку європейського конституціоналізму на все наступне століття. Можна сказати, що саме ХІХ століття стало вирішальним у становленні цього конституціоналізму, у ствердженні політичних систем, що спираються на закон і законність. Цей масовий перехід до втілення ідей конституціоналізму, до закріплення в Основному Законі держави прав і свобод громадян і виборності влади став одним із найважливіших кроків на шляху прогресу людства.

У цьому сенсі Україна на початку ХІХ століття опинилася, так би мовити, на узбіччі цього прогресу. Поділена між двома абсолютистськими імперіями – Романових та Габсбургів – вона втратила ті права і свободи, які мала Гетьманщина у попередню добу. Як не парадоксально, саме XVIII століття у плані практичних дій більш прогресивне, ніж наступне: воно ознаменоване двома спробами встановити в Україні конституційний лад, хоча і з становими обмеженнями, – це прийняття Конституції гетьмана Пилипа Орлика і скликання Генеральних Зборів гетьманом Кирилом Розумовським. Але ці спроби розбилися об могуть Російської Імперії, де самодержавство було чільним принципом державного існування.

Проте конституціоналізм – це не лише повсякденне життя суспільства, його верхів і низів згідно із приписами спільного для всіх Основного Закону. Це поняття має два споріднених значення. Друге із них – це синонім політико-правових концепцій, які обґрунтовують необхідність встановлення конституційного ладу й описують основні риси цього ладу.

От у цьому сенсі російському самодержавству не вдалося вбити український конституціоналізм навіть у добу української бездержавності; ба більше, цей конституціоналізм навіть за вкрай складних обставин розвивався у контексті загальноєвропейської політико-правової думки і справляв неабиякий вплив на власне російський політикум. Отож розгляньмо більш детально, як відбувався цей розвиток.

Від козацьких вольностей до слов‘янської волі

Політична думка у підросійській Україні на початку ХІХ століття розвивалася під впливом козацьких літописів та відомого твору під назвою «Історія русів». Саме звідти походили популярні тоді серед української шляхти ідеї природного права кожного народу на незалежність, на самостійний політичний розвиток і на захист власної свободи, а також погляд на державу як результат суспільної згоди. Відлуння цих ідей було присутнім і в проекті перетворення Російської імперії на конституційну монархію, поданому харківським шляхтичем Василем Каразіним на розгляд імператора Олександра І (утім, мабуть, не випадково імператор гнівно відкинув цей проект).
Василь Каразін
(public domain)


Конституційні ідеї були поширені і серед членів масонських лож України – «З’єднаних Слов’ян» у Києві, «Любов до Істини» у Полтаві та «Вмираючий Сфінкс» у Харкові. Масони Василь Лукашевич, Семен Кочубей, Семен Гамалія, Василь Тарновський та Іван Котляревський розробляли проект звільнення всіх слов’ян від самодержавства, знищення міжнаціональної неприязні та об’єднання слов’янських земель у федеративний союз на чолі з Україною. Після заборони російським урядом масонських лож в Україні 1819 року ідеї демократичного оновлення Російської імперії набули поширення серед членів таємних товариств – «Союз благоденствія», «Малоросійське таємне товариство» та «Південне товариство».

Єдиний у першій половині ХІХ століття проект Конституції під назвою «Начерки Конституції Республіки» розробив член Кирило-Мефодіївського братства Георгій Андрузький. За тим проектом основою держави мала бути самоврядна община, яка складалася з двох тисяч родин. Общини об‘єднувалися в область, області – в округи, округи – в штати, а штати – в державу. Кожен штат обирав своїх президента, віце-президента і сенат, однак населення держави обирало також спільного президента і Законодавчі Збори. Конфедеративна слов’янська держава складалася із семи штатів: Наддніпрянська Україна з Галичиною, Причорномор’ям та Кримом; Польща з Литвою та Білоруссю; Бессарабія з Молдовою та Валахією; Остзея; Сербія; Болгарія; Дон. Отже, у слов’янській конфедерації Андрузького місця для Росії, як це комусь не видасться парадоксальним, не передбачалося.

До цього слід додати, що деякі офіцери-поляки, члени таємного «Товариства з‘єднаних слов‘ян», яке увійшло потім до декабристського «Південного товариства», обстоювали перед росіянами-членами підпільних організацій інтереси українського народу як окремішньої нації, що має право на власну державність, бодай автономну. Ця настанова була прихильно сприйнята деякими декабристами, скажімо, Рилєєвим, але не знайшла відображення в проектах конституцій Росії, складених перед 1825 роком Муравйовим та Пестелем. Проте український та польський вплив у «Руській правді» Пестеля – так звався його конституційний проект – відчувається, оскільки цей проект побудований на засадах республіканізму, чого російська політична традиція до нього не знала. Що ж стосується начерку Георгія Андрузького, то він – і це є дуже прикметним – будується «знизу», він містить особливо детально розписані принципи життя общин, областей та округів, а потім уже – дуже коротко – загальну структуру держави.
Михайло Драгоманов
(public domain)


«Така велика купа людей, скільки єсть їх на всій нашій Україні, не може бути одним товариством, інакше б вона перестала бути й вільним товариством. Вона мусить стати товариством товариств, спілкою громад, вільних в усіх своїх справах, інакше які-небудь громади будуть поневолені робити не те, що вони хотять, і не там, де вони сидять... Справді вільною спілкою може бути тільки спілка товариств, котрі просто чи через виборних людей для кожної справи обертаються до других товариств, з котрими їм найближче, найлегше, найпожитніше бути спільними, за потрібними їм справами, оддаючи їм поміч за поміч. Розважаючи далі, побачимо, що й громада потрібна людям тільки для того, щоб кожному було найліпше. Значить, і громада тільки тоді буде мила кожному, коли вона не неволить нікого: бути в ній чи не бути. І громада мусить бути спілкою вільних осіб. От дійти до того, щоб спілки людські, великі й малі, складались з таких вільних людей, котрі по волі посходились для спільної праці й помочі в вільні товариства, — це й єсть та ціль, до котрої добиваються люди і котра зовсім не подібна до теперішніх держав, своїх чи чужих, виборних чи не виборних. Ціль та зветься безначальство: своя воля кожному й вільне громадство й товариство людей й товариств».

«Основними для формування тих [суспільно-правових – С.Г.] відносин повинні бути поперед усього основні права чоловіка – свобода думки й слова, зборів та коаліцій, толеранція політичних та релігійних переконань. віри й безвірства».

(Михайло Драгоманов, 1870-ті роки)


«Держава

1) Законодавчі збори, при них цензурний комітет. 2) Державна рада. Члени: президент республіки, віце, міністри, державний прокурор, президент зборів і президенти штатних відділень їх. 3) Міністерство закордонне та народної освіти. 4) Внутрішніх справ і юстиції та національних сил. 5) Військове і морське. 6) Фінансів і промисловості. 7) Бачний комітет. 8) Державний в‘язничний комітет. 9) Особи, які посідають важливі посади, мають при собі канцелярії. 10) Державний магазин [скарбниця – С.Г.] ».


Ось так уявляв схему конституційної побудови держави кирило-мефодієвець Георгій Андрузький. Взагалі, ідеї, висловлені у програмному документі цього товариства – «Книгах битія українського народу» – заклали в Україні підвалини модерної загальнополітичної і конституційної думки.

Громада, спілка, федерація

Але, звичайно, найвидатнішим конституціоналістом ХІХ століття був Михайло Драгоманов, який діяв у другій половині ХІХ століття і якому належить проект Статуту «Вільної Спілки», що її мали утворити українці на своїх землях з тим, щоб побудувати спільноту асоційованих одна з одною громад, яка фактично стала б державою українського народу у всеєвропейскій федерації таких само асоціацій вільних громад. Під оглядом сьогодення концепція Драгоманова вкрай утопічна, якщо брати до уваги конкретні подробиці, але вона водночас гранично демократична.

«У землях, населених українським плем‘ям, має бути засноване товариство «Вільна Спілка», яка ставить собі задачею роботу для політичного, економічного і культурного визволення та розвитку українського народу й іноплемінних колоній, що живуть серед нього... Найважливішим завданням «Вільної Спілки» в Росії в цей і найближчий час має бути праця задля перетворення цієї держави на засадах політичної свободи... »

Впливів Драгоманова зазнали і соціалісти, й ліберали, і навіть представники консервативного напряму конституційної думки в підросійській Україні і на Галичині. Власне, Драгоманов був перший українським теоретиком, який справив істотний вплив на європейське наукове і політичне життя, його ідеї, в тому числі й конституційні, широко використовуються й донині. Скажімо, Олександр Солженіцин широко переповідає цілу низку драгомановських настанов щодо місцевого самоврядування – на жаль, майже ніде не згадуючи про автора цих настанов...

Ще одна важлива сторінка розвитку українського конституціоналізму пов‘язана з діяльністю революційної організації «Народна воля». Ця організація, керівниками якої були переважно українці, дотримувалася настанов української політичної традиції, зокрема, її лідери багато в чому погоджувалися з Михайлом Драгомановим, але йшли в певному сенсі далі за нього, виступаючи за парламентську республіку.

«Наше завдання – визволити народ, зробити його верховним розпорядником власної долі... Влада має бути передана Всенародним Установчим Зборам, обраним вільно за допомогою всезагальної подачі голосів».
Андрій Желябов
(public domain)


Так говорилося у відозві виконкому «Народної Волі». А у третьому числі підпільного журналу «Народна воля» серед семи програмних пунктів партії бачимо тезу про «широке обласне самоврядування». Йшлося про історичні області тодішньої Російської держави, тобто про її федералізацію поряд із демократизацією. Наступного 1880 року партійна програма у галузі державного будівництва була конкретизована: на уламках імперії мав створитися «Загальноруський союз», поділений на самостійні у внутрішніх справах області, в тому числі й Україну. Фактичний лідер “Народної Волі» Андрій Желябов говорив:

«Ми – державники, не анархісти... Ми визнаємо, що уряд завжди буде, що державність неминуче мусить існувати, оскільки існуватимуть спільні інтереси... Ми стоїмо за принцип федерального устрою держави... »

Так само, як і Драгоманов, Желябов виходив із принципу політичної свободи вільних громадян; ця ідея наскрізною ниткою проходить і через політичну думку Східної та Західної України на початку ХХ століття, вона ключова для всього українського конституціоналізму. А політична свобода – це альфа й омега української національної свободи. Отож ХІХ століття – доба бездержавності – не було втраченим для політичної думки, навпаки. Саме в цьому столітті політична традиція козацької вольності була трансформована у концепцію загальних прав та свобод державної української нації.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG