На перших кадрах місцевий мешканець Яков Грищук приводить знімальну групу на місце посеред лісу, де він знайшов одну з невідомих могил. Незважаючи на пору року та погодні умови, він уже багато років поспіль на вихідних збирається і рушає на пошуки.
«Я все життя не міг змиритися з одним: як могла людина піти безвісти з цієї землі. Якщо у війну загинули 31 мільйон людей, то 25 мільйонів із них – без вісті пропавші», – ділиться роздумами Яків Грищук.
Шукаючи воїнів Радянської армії, підпільників, партизанів, він натрапляв на поховання воїнів УПА, на захоронення часів Голодомору. Був час, коли про це не можна було навіть заїкнутися, тому вдавався до детективних методів приховування своїх знахідок.
Всього Яків Грищук знайшов та перепоховав 686 осіб. І за власний кошт поставив 17 пам’ятників. Один із них присвячений жертвам Голодомору в його рідному селі Велика Фосня. На підніжжі пам`ятника зазначені прізвища 139 сімей.
«А скільки людей, – каже Яків Якович, – то тільки один Бог знає. Наша земля горбата від могил, і це страшно. Ми народ без коріння. Ланцюжок, який передався від діда-прадіда, був розірваний у 1933 році», – каже він.
«Водкамор»
Село Велика Фосня – головний герой фільму, прототип українського села після Голодомору. Через кадри сучасності режисер спробував поглянути у майбутнє. Типові кадри – молодь, яка безпричинно тиняється біля дискотеки з цигаркою та пляшкою в руках. Українське село вимирає: люди п’ють, і п’ють багато. Один із герої фільму навіть пропонує спеціальний термін для сучасної проблеми – «водкамор». А шукати причини треба в далеких 1932-33 роках минулого століття, коли «зламали» українське село.
Художника Івана Марчука, який теж був у залі, фільм вразив. «Гарний, сумний фільм. Режисер зловив кадри, які ніде інде не побачиш, як тільки в українському селі. Творча група у фільмі показала майбутнє життя України: його немає і бути не може, бо наша українська влада робить все, щоб в Україні стало менше людей. Одні спиваються, інші – виїжджають, бо їм відкрили брамку. Земля лишиться, але тут будуть варяги, українців не буде», – зазначає художник.
Дослідник із-за океану
Юрія Терещенка зацікавило питання Голодомору після знайомства із професором Гарвардського університету Джеймсом Мейсом. Наскрізною ниткою фільму є фрагменти із його щоденника, якими він ніби роз’яснює, коментує те, що ж сталося.
Джеймс Мейс – напів-індіанець черокі. Можливо, непроста історія власного народу підштовхнула цього американця зацікавитися українською трагедією. Фрагменти зі щоденника Мейса озвучив актор Богдан Ступка. Ось один з них: «Я не можу оговтатися від враження, що цю землю охопила трагедія біблійних масштабів. Знищення інтелектуальних та духовних підвалин, хохляндизація в Україні – все це історичні реалії, яким треба дивитися у вічі, хоч як це не боляче. Треба розуміти, що українці живуть нині у постгеноцидному суспільстві».
Ознакою такого суспільства відомий філософ і публіцист Євген Сверстюк вважає комплекс меншовартості: «Цього не було в українському селі навіть після кріпацтва, в дореволюційній Україні». Як наслідок: з одного боку -– це страх, а з іншого – брак самоповаги, наголошує пан Сверстюк.
Історик Станіслав Кульчицький до виробництва фільму причетним не був, його слово після перегляду: «Ми ще не домоглися визнання Голодомору геноцидом, але вже багато чого домоглися від світової спільноти і будемо продовжувати цю роботу. І цей фільм працює на це благородне визнання».
(Київ – Прага)
«Я все життя не міг змиритися з одним: як могла людина піти безвісти з цієї землі. Якщо у війну загинули 31 мільйон людей, то 25 мільйонів із них – без вісті пропавші», – ділиться роздумами Яків Грищук.
Шукаючи воїнів Радянської армії, підпільників, партизанів, він натрапляв на поховання воїнів УПА, на захоронення часів Голодомору. Був час, коли про це не можна було навіть заїкнутися, тому вдавався до детективних методів приховування своїх знахідок.
Всього Яків Грищук знайшов та перепоховав 686 осіб. І за власний кошт поставив 17 пам’ятників. Один із них присвячений жертвам Голодомору в його рідному селі Велика Фосня. На підніжжі пам`ятника зазначені прізвища 139 сімей.
«А скільки людей, – каже Яків Якович, – то тільки один Бог знає. Наша земля горбата від могил, і це страшно. Ми народ без коріння. Ланцюжок, який передався від діда-прадіда, був розірваний у 1933 році», – каже він.
«Водкамор»
Село Велика Фосня – головний герой фільму, прототип українського села після Голодомору. Через кадри сучасності режисер спробував поглянути у майбутнє. Типові кадри – молодь, яка безпричинно тиняється біля дискотеки з цигаркою та пляшкою в руках. Українське село вимирає: люди п’ють, і п’ють багато. Один із герої фільму навіть пропонує спеціальний термін для сучасної проблеми – «водкамор». А шукати причини треба в далеких 1932-33 роках минулого століття, коли «зламали» українське село.
Художника Івана Марчука, який теж був у залі, фільм вразив. «Гарний, сумний фільм. Режисер зловив кадри, які ніде інде не побачиш, як тільки в українському селі. Творча група у фільмі показала майбутнє життя України: його немає і бути не може, бо наша українська влада робить все, щоб в Україні стало менше людей. Одні спиваються, інші – виїжджають, бо їм відкрили брамку. Земля лишиться, але тут будуть варяги, українців не буде», – зазначає художник.
Дослідник із-за океану
Юрія Терещенка зацікавило питання Голодомору після знайомства із професором Гарвардського університету Джеймсом Мейсом. Наскрізною ниткою фільму є фрагменти із його щоденника, якими він ніби роз’яснює, коментує те, що ж сталося.
Джеймс Мейс – напів-індіанець черокі. Можливо, непроста історія власного народу підштовхнула цього американця зацікавитися українською трагедією. Фрагменти зі щоденника Мейса озвучив актор Богдан Ступка. Ось один з них: «Я не можу оговтатися від враження, що цю землю охопила трагедія біблійних масштабів. Знищення інтелектуальних та духовних підвалин, хохляндизація в Україні – все це історичні реалії, яким треба дивитися у вічі, хоч як це не боляче. Треба розуміти, що українці живуть нині у постгеноцидному суспільстві».
Ознакою такого суспільства відомий філософ і публіцист Євген Сверстюк вважає комплекс меншовартості: «Цього не було в українському селі навіть після кріпацтва, в дореволюційній Україні». Як наслідок: з одного боку -– це страх, а з іншого – брак самоповаги, наголошує пан Сверстюк.
Історик Станіслав Кульчицький до виробництва фільму причетним не був, його слово після перегляду: «Ми ще не домоглися визнання Голодомору геноцидом, але вже багато чого домоглися від світової спільноти і будемо продовжувати цю роботу. І цей фільм працює на це благородне визнання».
(Київ – Прага)
