Доступність посилання

27 Квітень 2017, Київ 02:41

Українське сьогодення у пазурах Великого Голоду


Один з плакатів представлених на виставці «Розсекречена пам'ять: Голодомор 1932-1933 років в Україні в документах ГПУ-НКВД»

Київ – Нестандартність, а часом і відверту химерність політичних, соціальних, культурних та економічних процесів в Україні важко не помітити. Так само важко заперечити тяглість впливу на сьогодення тих драматичних колізій, які зазнала Україна й українці впродовж ХХ століття. Ці колізії дослідники пов’язують передусім із тоталітарним (або ж совєтським) періодом в українській історії; не всі, але більшість науковців вважає, що для України тоталітарний тиск на людину і суспільство поєднувався з колоніальним гнобленням. А от третій потужний чинник, третій історичний детермінант сьогоднішнього українського буття далеко не завжди беруть до уваги, хоча про нього знають усі – навіть ті, хто його заперечує з піною біля рота. Цей третій чинник сформований передусім Голодомором 1932-33 років.

Українська нація не лише постколоніальна, а й постгеноцидна, говорив професор Джеймс Мейс, внесок якого в дослідження та осмислення трагедії Голодомору важко переоцінити. Постгеноцидний статус України означає, за Мейсом, по-перше, здійснене свого часу і відчутне донині «вбивство розуму нації»; по-друге, люмпенізацію села на Східній Україні, що відчутно гальмує сьогодні аграрну реформу, по-третє, дуже слабку у порівнянні з іншими народами національну солідарність різних суспільних класів. А це, зокрема, тягне за собою найбільше в Європі майнове розшарування. Та головне в іншому. Голодомор означав масштабну антропологічну катастрофу і масовий перехід населення України до настанови на ВИЖИВАННЯ ЗА БУДЬ-ЯКУ ЦІНУ замість повноцінного і гідного життя.
Як доведено сучасними дослідниками, суто економічного підґрунтя Голодомор не мав, причина його була не в низьких врожаях чи в нагальній потребі продати збіжжя за кордон СРСР задля закупівлі новітніх технологій. Тогочасне більшовицьке керівництво мало на меті раз і назавжди приборкати норовливе українське селянство – антропологічну і етнокультурну основу розвитку української нації. Адже у 1918-20 роках саме українське селянство на теренах колишньої Російської імперії вчинило чи не найпотужніший, хоча і значною мірою стихійний опір «червоним коням світової революції».
Тим часом за планами кремлівського керівництва совєтська Україна була ближнім тилом планованої грандіозної воєнно-політичної операції із совєтизації Західної Європи; перша спроба підготовки такої операції була здійснена 1932 року (не так давно знайдені істориками документи беззаперечно засвідчують наявність такого плану), але яскраво виявили себе як неготовність Червоної армії, так і ненадійність оперативного тилу, головним чином підсовєтської України. Сталін прямо писав тоді про загрозу «втратити Україну». Відтак генсек ВКП(б) запрограмував разом із модернізацією війська та випуском велетенської кількості наймодернішої зброї (більше танків та літаків, ніж мав увесь інший світ) ще й кілька етапів «наведення порядку» щодо людності своєї імперії. Перетворитися на «ідеальних виконавців» сталінської волі одними з перших випало українським селянам.
Отож восени 1932 року селянство Наддніпрянської України зазнало такого удару, якого ані до цього, ані після цього воно не зазнавало. Власне, в новітній європейській історії такої концентрації жахіть не було – скажімо, Голокост виявився розтягненим більш, аніж на 5 років, а етнічні «чистки» на Балканах наприкінці ХХ століття не дійшли межі антропологічної катастрофи, бо їх зупинили збройні сили держав-членів НАТО.
«Нова людина» більшовиків: життя в обмін на лояльність
Більшовики, між тим, ставили перед собою дещо інше завдання, ніж німецькі чи сербські нацисти: не знищити «непевний» чи відверто ворожий етнос, а приборкати, укоськати, а потім використати його, але вже не як українців, а як «справжніх совєтських людей». Тому спершу населення сіл і містечок, де життя було наближене до сільського, на повну силу відчуло повну безнадію пошуку порятунку – це коли у селян були відібрані буквально всі засоби до життя, – потім пройшла чистка «ненадійних» та «ідейно чужих елементів» (тобто осіб із бодай частковими проблисками людяності) у владних – партійних та совєтських – структурах (йшлося про десятки тисяч репресованих партійців та господарників),– і вже потім для найбільш слухняних і фізично бодай трохи витривалих селян (які сповна відчули на собі жах Великого Голоду) влада організувала харчувальні пункти в колгоспах.
Життя пропонувалося не просто в обмін на лояльність, а в обмін на схвалення політики партії (тобто того ж таки Голодомору) та на участь у боротьбі з «прихованими ворогами народу». Цим самим закладалася у підсвідомість мільйонів людей настанова на виживання за будь-яку ціну, на накопичення і приховування статків, навіть мінімальних (не випадково Віктор Ющенко згадував: у сінях його батьківської хати завжди стояло кілька мішків із сухарями...), навіть коли це виглядає аморальним і безглуздим.
Згадаймо незчисленну кількість разів описане в художніх творах «хохляцьке жлобство», коли, скажімо, у класичному і на загал правдивому телефільмі совєтського часу «Місце зустрічі змінити не можна» українець-міліціонер не хоче ділитися з товаришами салом; за віком цей міліціонер типово селянського походження мав пережити Голодомор. Але ми дивимося на цього персонажа очима колонізатора (російського режисера-шовініста Говорухіна) і засуджуємо його, а не злочинні організації, якими були «органи» та партія. Тим часом до того часу українське селянство подібними рисами не відрізнялося.
А паралельно по всій країні швидкими темпами згорталася українізація (не тільки в гуманітарній сфері, а і в науково-технічній: руйнувалися цілі наукові школи, контроль за елітою був важливіший за поділ атомного ядра, міжконтинентальний стратегічний бомбардувальник, реактивний винищувач чи радіолокатори – саме ці питання на той час успішно розв’язували українські науковці та технологи), отож національне Відродження перетворювалося на розстріляне – цим влада убезпечувалася від перспективи структуризації української нації, перетворення її на повноцінного історичного суб’єкта.
Іншими словами, Голодомор підкріплювався різноманітними засобами, які всі разом вкарбовували у свідомість та підсвідомість українського етносу факт його цілковитої залежності від більшовицької держави, його повної несуверенності не тільки у державно-політичному плані, а і в соціальному та екзистенційному планах. Так само несуверенною з цих часів мала почуватися особистість: до скону мусила українська людина дякувати великому Сталінові, що змилувався свого часу над нею чи над її предками, нагодував більшовицькою макухою, надів на шию колгоспне, якщо у селі, чи пролетарське й інтелігентське, якщо у місті (куди намагалися масово втекти селяни), ярмо з червоною стрічкою – і дав дозвіл працювати на перемогу світового комунізму.

Національна травма та її відлуння

Тобто у випадку Голодомору йдеться про цілеспрямоване перетворення українського народу на соціобіомасу т. зв. «ідеальних виконавців» будь-яких наказів, про «традицій підрізацію» – тут краще за Павла Тичину не скажеш, про широкомасштабну антропологічну катастрофу, коли були не просто винищені кращі представники нації, а насправді у найрозумніших надовго відбите бажання бути кращими, про примусове повернення на ті кола національного розвитку, які перед цим українці вже пройшли століття тому. Відтак східноукраїнське колгоспне село, де відбулася жорстка соціальна селекція, фактично перестало бути однією з головних опор національної моральності та культури; віднині у переважній більшості селяни (і вихідці з села) в історично складній ситуації, яких потім вистачало, виживають не нацією, а колом «своїх хлопців»; там тримаються не за Бога, не за істину, не за правові інститути, а за кума та за свата, і намагаються не подолати ворога, а домовитися з ним навіть на невигідних умовах чи просто капітулювати.
Відтоді країна не має цілісних соціальних структур; це – сукупність відносно ізольованих сегментів соціального простору, які не прагнуть до поєднання за допомогою культурно-інформаційних комунікацій. А ще масовий селянин-колгоспник, потрапивши до міста, донині відчуває підсвідомий страх (який відтворюється на соціально-генетичному рівні) за своє «неправильне» походження, «некультурну» мову, «хибний» стиль поведінки – і прагне якомога швидше їх замаскувати, позбутися свого єства. Саме ж місто набуває рис безнаціонально-«совкових», надто пройшовши 1937-38 роки та повоєнну «відбудову», коли відбувалося масоване заселення найбільших міст України номенклатурними працівниками з Росії та їхньою челяддю.
Таким чином, Голодомор – це тяжка національна травма, наслідки якої відчутні донині. Постгеноцидна нація – це нація, яку здатен вилікувати від її страху жити повнокровним національним життям тільки масовий героїчний чин, бодай у ненасильницькій формі. Свого часу єврейська спільнота подолала травму Голокосту під час героїчної боротьби з деспотичними арабськими режимами та політичними силами за створення та виживання Ізраїлю. Східна Україна не мала такої нагоди, бо ж участь «східняків», скажімо, у Другій світовій війні переважною мірою була використанням більшовицькою системою мас українського «гарматного м’яса», коли самі українці не були суб’єктом історії.
Але молодь, яка наприкінці 2004 року вийшла на Майдани країни, була якраз налаштована на такий чин, услід за нею пішли і люди доросліші, долаючи підсвідомий жах. А от національні проводирі в основній своїй масі виявилися надто просякнуті постголодоморною ментальністю й отим страхом, що конкуренти перехоплять дещицю призначеної їм макухи. Так і триває до сьогодні, і політичні лідери не усвідомлюють, що вони виявилися іграшками в руках «колективного підсвідомого», стереотипи якого подолати неможливо, не проаналізувавши їх. Отож пазурі Великого Голоду сягнули сьогодення, а настанови збільшовиченої ери сягнуть дня завтрашнього, якщо не займатися повсякденною «соціальною терапією», а для того – не осмислити чинну ситуацію і віднайти ефективні методи її радикальної і швидкої зміни.
(Київ – Прага)
  • 16x9 Image

    Сергій Грабовський

    Сергій Грабовський – публіцист, політолог, історик, член Координаційної Ради Асоціації українських письменників, автор понад 10 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG