Доступність посилання

ТОП новини

Хто винен і що робити? Український вибір відповідальності


Віктор Каспрук
Віктор Каспрук

Київ – Президентські вибори 2010 року ставлять перед українським суспільством не лише запитання про те, хто ж буде новим президентом України, а й про те, хто особисто нестиме відповідальність за 18 років відвертого і неприкритого розграбування незалежної України – відповідальність, яку вже немає підстав списати на Москву чи ще на когось.

2010 рік цікавий для української громадськості ще дечим. Знаменно, що саме у 2010 році також закінчуються гарантії недоторканності, котрі, за даними преси, президенту Леоніду Кучмі надав Віктор Ющенко, який у 2004 лише примірявся вступити на президентський пост. А це означає, що Леонід Кучма вже зараз має думати про те, що йому робити, якщо Ющенко не стане вдруге президентом України.

Навіть із дуже впливового медіа-магната і прем’єр-міністра Італії Сільвіо Берлусконі нещодавно суд зняв імунітет від судового переслідування. А щодо таємних (але відомих усьому політикуму) домовленостей між Віктором Ющенком і Леонідом Кучмою, то це питання тим більше залишається відкритим.

Як 4% населення країни заволоділи 80% національного багатства

Якщо прослідкувати те, що діялося в Україні протягом 1991-2009 років, то необхідно з прикрістю констатувати, що Українську державу грабували практично всі, кому лишень вдавалося дорватися до влади. Але до наших днів номенклатурна кругова порука олігархічних кланів, котрі виступали єдиним фронтом проти українського народу, давала можливість легко уникати будь-якої (навіть найменшої) відповідальності. І проблема нині в Україні полягає в тому, що той, хто першим з української кланово-олігархічної номенклатури порушить питання відповідальності за все негативне, скоєне за ці роки, той гіпнотично матиме шанс зменшити свою відповідальність. І ставка цього є досить високою.

Хто б не прийняв Україну під свою відповідальність після президентських виборів 2010, він має усвідомлювати, що від його попередників Леоніда Кучми і Віктора Ющенка йому у спадок дістанеться країна поруйнована майже двома десятиліттями безкарності її номенклатурних володарів.

Проте, найнебезпечнішим у цьому сенсі є те, що ті, хто теоретично мали б виступати у якості третейських суддів, також «замазані» в «безмежів’ї» епохи безконтрольної приватизації на свою користь 300 номенклатурними сім’ями України, наслідком чого стало володіння 4% населення країни 80% національного багатства – річ неможлива у цивілізованих державах. Адже як ти можеш судити про безчесність інших, коли сам не спромігся уникнути зараження «вірусом» хапального інстинкту?

Цю проблему також ускладнює і те, що ще 20 років подібного інтенсивного грабунку Україні просто не витримати, а це, в свою чергу, означає, що після 17 січня 2010 року «хтось» має сказати чітко і неоднозначно: «На цьому все, закінчуємо». Очевидно, що це буде дуже і дуже непросто зробити, адже куди простіше було поділити на свою користь усе те, що по праву належало всій українській громаді і шляхом хитромудрих та нечесних маніпуляцій дісталося лише «обраним».

Пільгові пропозиції

Напевно, новий президент України зіштовхнеться в 2010 році з тим, що не лише пуста державна скарбниця, а що ще й доведеться виплачувати борги за взяті у 2009-му і попередніх роках кредити. Можливо, що одним із варіантів виходу із цієї надзвичайно складної для держави ситуації мало б бути ініціювання наступним президентом України створення державного «Фонду стабілізації». До якого ті, хто так захоплено і безкарно у 1991-2009 роки обкрадали Україну, мали б перерахувати 90% відраніше вкраденого. У цьому разі ці особи матимуть шанс уникнути карної відповідальності.

Ті, хто добровільно не погодиться на подібну пільгову пропозицію з боку Української держави, мають у примусовому порядку позбуватися раніше незаконно заграбастаного і при цьому ще й понести повну кримінальну відповідальність за свої злочини.

У свою чергу, за кошти, котрі таким чином вдасться накопичити в «Фонді стабілізації», має розпочати відновлюватись поруйнована за роки цілковитої бездіяльності інфраструктура України. Адже, як не прикро це визнавати, але в Україні водо-, тепло- і газо- комунікації фактично не відновлювались від початку 1980-х, часу правління Леоніда Брежнєва, коли всі кошти бюджету були спрямовані на війну в Афганістані і на розгортання нових ракет у Європі. І якщо питанням їхнього відновлення і заміни не почати найматися буквально відразу ж в 2010 році, то на Україну цілком може чекати катастрофа.

Наступним кроком могла б бути масова закупівля в країнах Заходу, з коштів «Фонду стабілізації», міні-заводів для переробки сільськогосподарської продукції, молока і м’яса. Це могло би забезпечити жителів української глибинки роботою і значно зменшило б відтік звідти робочої сили, особливо молоді до великих міст.

Вихід України з кризи попередніх років можливий лише за умови консолідації і солідарності українського суспільства, а це станеться лише у тому випадку, якщо повністю буде ліквідоване несправедливе право для «вибраних» розпоряджатися українськими ресурсами і природними багатствами виключно на свою користь.

Ще одним і, можливо, одним із найважливіших чинників заблокування подальшого розкрадання України є реструктуризація чи повна заміна українських правоохоронних органів і судової системи, котрі було б більш справедливо визначити, як олігархоохоронні, оскільки за їхньої прямої згоди і безпосереднього сприяння Україну було приватизовано на користь її нинішніх володарів.

«Фонд стабілізації» також мав би опікуватися фінансуванням будівництва доступного за ціною житла для громадян України. Адже недостатньо лише виплачувати грошову допомогу на кожну народжену дитину, хай і чималу. Молода сім’я має до того ще десь жити. А за нинішніми завищеними і спекулятивними цінами на житло, власне помешкання є недоступною розкішшю. Сьогодні вже дійшло до того, що почали повертатися такі напівзабуті атрибути колишнього радянського життя, як загальна або комунальна квартира, коли в одній міській квартирі, котру отримав колись дід чи прадід, проживають два три чи навіть чотири покоління однієї родини.

Безвідповідальність – вседозволеність – злочин


Говорячи про необхідність особистої відповідальності тих, хто отримує (чи доривається) до влади за все те, що коїлось і коїться в Україні, варто й не забувати той факт, що свого часу в Південній Кореї було притягнуто до відповідальності двох колишніх президентів. Громадяни України мають право не лише знати, а й бути впевненими у тому, що будь-яке беззаконня і свавілля влади і її безпосередніх представників, не дивлячись на посади і чини, рано чи пізно отримає свою правову оцінку. Адже приклади тепер уже колишнього народного депутата Лозинського і судді Зварича – це лише один із незначних фрагментів у піраміді українського беззаконня і свавілля, котру вибудувала олігархічна номенклатура за роки свого панування, для того аби тримати у ярмі покори український народ.

За такої ситуації, як зараз в Україні, безвідповідальність за скоєне породжує вседозволеність, а вседозволеність, у свою чергу, відкриває шлях до злочинів. Позаяк, той хто впевнений, що він потрапив до касти номенклатурних «недоторканних», рано чи пізно буде готовий переступити діючі закони. Порушення цих законів починається з елементарних правил дорожнього руху – ледь не щодня надходять вістки про загибель від машин «вищої касти» простих людей...

2010 року закінчаться індульгенції недоторканості, котру надали колишньому президенту Леоніду Кучмі. І якщо Кучма та його «опричники», котрі в 1994-2004 роках робили з Україною все, що їм заманеться, не понесуть за це формальної хоча б відповідальності, то ні про яку правову державу Україна взагалі не може йти мова. Адже саме Леонід Кучма і його оточення заклали ту нищівну для України систему, котра «заточена» лише під відверте її розграбування.

Конче необхідно замінити прогнилий підмурівок «кучмізму» у фундаменті Української держави. На жаль, вся українська демократична надбудова формувалася з часу Помаранчевої революції 2004 року саме на цьому підмурівку. Тому й такі плачевні результати мають українці сьогодні. Прикро лишень, що Віктор Ющенко, в якого українські громадяни так вірили, не лише на словах, а й на ділі виявився політичним «сином» свого попередника Леоніда Кучми.

(Київ – Прага)

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
  • Зображення 16x9

    Віктор Каспрук

    Політолог, журналіст-міжнародник, публіцист. Закінчив Таврійський національний університет імені В. І. Вернадського. Працював завідувачем відділу політики в газеті В’ячеслава Чорновола «Час-Time». Автор понад 2500 статей. Спеціалізується на висвітленні проблем України, Росії, Білорусі, Близького Сходу, арабського світу, Латинської Америки та Південно-Східної Азії. Лауреат премії журналу «Сучасність» та Ліги українських меценатів за 2006 рік за цикл статей, присвячених проблемам внутрішньоукраїнської і світової політики, а також за інтерв’ю із провідними діячами білоруської опозиції.

XS
SM
MD
LG