Чи не найафористичніше таку позицію висловив один із провідних авторів «Української правди» Михайло Дубинянський, написавши: «Якщо молодий українець має намір принести користь рідній країні, «Кар’єра менеджера» Лі Якокки буде для нього куди більш корисним читанням, ніж біографія Романа Шухевича чи трактати Донцова про інтегральний націоналізм. Щоб з тобою рахувалися в сучасному світі, мало рвати на грудях вишиванку, скандувати гучні гасла і стукати кулаком по столу. Необхідно бути успішним!»
Ці гучні слова для освіченого українця, ясна річ, звучать вкрай анекдотично, але проблема в тім, що обговорення на форумі засвідчує: з такими поглядами солідарне чимале число зовсім не маргінальної читацької аудиторії, що має непогані знання з економіки, політики, культури... але практично нічого не знає (попри 20 років панування бодай часом й обмеженої, але свободи слова!) про історію рідної країни і про чільних діячів цієї історії. Тому проблема не у недостатніх знаннях одного публіциста – а у масовій настанові значної частини інтелігенції, переважно російськомовної; настанові, до вироблення якої, крім об’єктивних обставин, долучилася ще й шароварно-малоросійська (але досить популярна) версія українського патріотизму, культивована низкою політичних сил з їхніми щирими, та від того ще більш небезпечними «назадництвом» (термін початку ХХ століття) та провінціалізмом.
Хто ви, докторе Донцов?
Найпростіше, звісно, з вишиванками. Скільки не шукав, не знайшов жодного фото чи то Донцова, чи то Шухевича у вишиванці. Доктор права Донцов мав звичку вдягатися так, як це робили інші європейські доктори права, і взагалі часом скидався на якогось там денді. Шухевич у цивільному житті також виглядав чепуруном; але значно більше його фото – у військовому або напіввійськовому строї. А щодо грюкання кулаком по столу... Мабуть, кожен чоловік за своє життя мав ситуацію, коли без такого грюкання важко обійтись, і це зовсім не питома ознака українського націоналіста.
Та засадите питання тут – щодо успішності.
Спершу стосовно успішності Донцова. Справді, позитивна програма його трактатів відверто застаріла, а часом була хибною вже при своєму написанні. Але антиімперські інвективи ідеолога чинного (себто дієвого) націоналізму звучать, на превеликий жаль, так само актуально, як і десятиліття тому. Воно й не дивно: у Кремлі керують сьогодні люди, котрі самі вважають себе спадкоємцями «ефективного менеджера» Йосифа Сталіна. Отож, мабуть, для того, щоб ефективно займатися бізнесом у непростій геополітичній ситуації, варто дещо знати про цю ситуацію і про сильні, і слабкі місця неоколоніальних політичних сил, чи не так?
Але головний історичний успіх та історичне значення Донцова не в цьому.
Оксана Забужко у книзі «Хроніки від Фортінбраса» розповідає, як 25-річний засланець Стефко у Сибіру ледь не став жертвою кримінальників, але тільки вони розпізнали, що він «політичний», як негайно розчинилися у мороку ночі. А тим часом від 1920-го до середини 1940-х політичні ув’язнені та засланці були беззахисними жертвами зеків-кримінальників, заохочуваних до цього табірним начальством. І тільки тоді, коли в ҐУЛАҐу з’явилися, як писав Олександр Солженіцин, «витримані плечисті хлопці», пануванню блатних і шпани у таборах настав кінець; а далі почалася плеяда табірних повстань, що змусила комуністичний уряд в екстреному порядку звільнити абсолютну більшість політичних в’язнів (до речі, представників усіх націй, далеко не лише самих українців!) і мінімізувати систему ҐУЛАҐу. А студент Стефко, за якийсь час повернувшись до України, став Оксаниним батьком...
І ось який висновок робить Забужко: «Наприкінці 1970-х Юрій Шевельов-Шерех, один із найзагарливіших опонентів Донцова з його забісованим ніцшеанством та аристократичним культом індивідуальної волі, аналізуючи книжку Солженіцина, визнав, із притаманною йому об'єктивністю: «ніж у спину таборових стукачів, що його принесли українські в'язні, веде свій родовід кінець-кінцем від Донцова». Мені також не смакує Донцовська публіцистика, і до всякої тоталітарної ідеології, хай навіть спертої не на «масу», а на «еліту», я маю стійку відразу, але факт залишається фактом: без його бурхливих, воістину Drang-und-Sturm-івських інтелектуальних ескапад не було б ОУН – не було б «сорока днів Кенґіру» – не було б мене».
То що, Дмитро Донцов, без ідеологічних трактатів якого не було б ані ОУН, ані УПА (хоча потім вони й відійшли від його орденської ідеології в бік куди більш привабливого й ефективного за нових обставин демократизму) не був вельми ефективним і успішним в історичному плані діячем? І не слід вивчати його біографію, аналізувати його прозріння та помилки?
Роман Шухевич як ефективний менеджер
Анекдотичність інвектив під оглядом «потреб у ринковому вихованні» на адресу Романа Шухевича полягає в тому, що останній певний період свого життя – два роки – якраз і був... успішним бізнесменом.
Створена у березні 1937 року Шухевичем фірма-кооператив «Фама» стала першою української рекламною компанією в Галичині, яка дуже швидко розгорнула свою діяльність не лише в межах Польської держави, а й поза нею. Звичайно, стартовий успіх фірмі був забезпечений завдяки формулі дуже активної тоді української кооперації «свій до свого по своє». Але Шухевич, за спогадами сучасників, вміло вів справу, виявляв неабияку креативність, проводив несподівані рекламні кампанії і створив власний оригінальний стиль. Завдяки вмілому менеджменту фірма швидко розрослась у розгалужене підприємство; були зорганізовані й успішно працювали відділи оголошень у ЗМІ, кінореклами, друкування рекламних буклетів, виготовлення фірмових вивісок та рекламних щитів, рекламного оформлення вітрин, організації рекламних виставок і ярмарків, виробництва мінеральної води, виготовлення «адресарія» (книги адрес установ і фірм) та власний транспортний відділ. І все це розгорнулося практично з нуля за один рік!
А умови праці у тодішній Польській державі були незрівнянно складнішими, ніж у Лі Якокки у демократичних правових Сполучених Штатах Америки...
І взагалі: людина з двома вищими освітами (інженерна і музична), неабиякий спортсмен (як тоді казали, спортовець), організатор та учасник бойових акцій націоналістичного підпілля, один із авторів стратегії творення національної армії на західноукраїнських землях при оперті на власні сили (на противагу концепції створення такої армії на еміграції зовнішніми силами), нарешті, один із творців та головний командир УПА, керівник підпільного уряду України, один із організаторів «демократичного повороту» в українському націоналістичному русі, блискучий конспіратор, який двічі зумів виїхати на лікування в радянський санаторій – і це все Роман Шухевич.
На деяких принципових моментах його послужного списку як справді (без лапок!) ефективного політичного менеджера варто спинитися окремо.
...До 1942-43 років ОУН (після розколу – обидва її відлами) була побудована як властиво орденська організація; ідеологія революційної ОУН, до якої належав Шухевич, химерно поєднувала авторитарні, соціал-демократичні та корпоративно-консервативні риси. Але за всіх обставин організація бачила майбутню Українську державу побудованою на монопартійних засадах із державною економікою та ставленням до «чужинців» (тобто національних меншин) як до громадян «другого ґатунку». Все це було переосмислено на ІІІ Великому зборі ОУН улітку 1943 року, у програмних постановах якого було наголошуно, що організація бореться проти всіх видів тоталітарних систем, проти всіх імперій та імперіалізму, проти національного та соціального гноблення, а водночас за побудову демократичного державного порядку в майбутній Українській державі, за змішану економіку та багатопартійну політичну систему, за повагу до етнічних меншин, за право кожної нації на самовизначення і за поєднання національної та соціальної справедливості. Досить порівняти ці програмні засади з тодішніми офіційними документами ВКП(б), щоб зрозуміти історичну велич і правоту Романа Шухевича та його соратників; під час світової війни ідеології воюючих сторін еволюціонували часом від демократизму до авторитаризму, а от український визвольний рух не в останню чергу завдяки Шухевичу пройшов зворотній шлях.
...Створення Української Головної Визвольної Ради і її виконавчого органу – Генерального секретаріату – було справою вкрай непростою ще і з тієї причини, що до війни суперечності між революційними націоналістами та поміркованими націонал-демократами й лібералами нерідко набирали дуже гострих форм; на рахунку ОУН є успішні напади на лібералів, які вважалися «зрадниками», бо, мовляв, прагнули компромісу з польською владою. Проте недовіра різних угруповань українського руху була подолана, і президентом УГВР став наддніпрянець Кирило Осьмак, свого часу – член Центральної Ради (висміяної тим же Донцовим) і знаний кооператор, його заступниками – Василь Мудрий, лідер українських парламентських політичних сил, отець Іван Гриньох та Іван Вовчук (Федір Вовк), районний провідник ОУН Нікопольщини 1941-1943 років, якому, до речі, за врятування євреїв від нацистів меморіалом Яд Вашем було присвоєно почесне звання «Праведника народів світу». Сам Шухевич цілком закономірно очолив підпільний уряд.
...І, нарешті, військові кадри УПА. Ось коротке спостереження з книги в’язня брежнєвських таборів, сіоніста Михайла Хейфеца «Українські силуети», який у таборі спілкувався з колишніми українськими вояками, «нашими святими стариками»: «І бандерівці вбивали, і, напевно, невинних також (війна – справа страшна і жорстока), і моїх земляків – це я розумів. Але видно було, що, підіймаючи на людину зброю, вони знали – навіщо це роблять й усвідомлювали гріховність свого діяння. Вбивали в ім’я батьківщини, але розуміли при цьому, що все ж підіймають руку на Посудину Божу, на Людину, і здійснюють гріх, і мусять платить за гріх».
Мабуть, навіть лише для того, щоб зрозуміти, чому вояки Романа Шухевича – «генерала Тараса Чупринки» – були морально настільки вищими за масу радянських вояків, у сучасному прагматичному світі громадянам незалежної України варто вивчати біографію головного командира УПА, чи не так?
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Ці гучні слова для освіченого українця, ясна річ, звучать вкрай анекдотично, але проблема в тім, що обговорення на форумі засвідчує: з такими поглядами солідарне чимале число зовсім не маргінальної читацької аудиторії, що має непогані знання з економіки, політики, культури... але практично нічого не знає (попри 20 років панування бодай часом й обмеженої, але свободи слова!) про історію рідної країни і про чільних діячів цієї історії. Тому проблема не у недостатніх знаннях одного публіциста – а у масовій настанові значної частини інтелігенції, переважно російськомовної; настанові, до вироблення якої, крім об’єктивних обставин, долучилася ще й шароварно-малоросійська (але досить популярна) версія українського патріотизму, культивована низкою політичних сил з їхніми щирими, та від того ще більш небезпечними «назадництвом» (термін початку ХХ століття) та провінціалізмом.
Хто ви, докторе Донцов?
Найпростіше, звісно, з вишиванками. Скільки не шукав, не знайшов жодного фото чи то Донцова, чи то Шухевича у вишиванці. Доктор права Донцов мав звичку вдягатися так, як це робили інші європейські доктори права, і взагалі часом скидався на якогось там денді. Шухевич у цивільному житті також виглядав чепуруном; але значно більше його фото – у військовому або напіввійськовому строї. А щодо грюкання кулаком по столу... Мабуть, кожен чоловік за своє життя мав ситуацію, коли без такого грюкання важко обійтись, і це зовсім не питома ознака українського націоналіста.
Та засадите питання тут – щодо успішності.
Спершу стосовно успішності Донцова. Справді, позитивна програма його трактатів відверто застаріла, а часом була хибною вже при своєму написанні. Але антиімперські інвективи ідеолога чинного (себто дієвого) націоналізму звучать, на превеликий жаль, так само актуально, як і десятиліття тому. Воно й не дивно: у Кремлі керують сьогодні люди, котрі самі вважають себе спадкоємцями «ефективного менеджера» Йосифа Сталіна. Отож, мабуть, для того, щоб ефективно займатися бізнесом у непростій геополітичній ситуації, варто дещо знати про цю ситуацію і про сильні, і слабкі місця неоколоніальних політичних сил, чи не так?
Але головний історичний успіх та історичне значення Донцова не в цьому.
Оксана Забужко у книзі «Хроніки від Фортінбраса» розповідає, як 25-річний засланець Стефко у Сибіру ледь не став жертвою кримінальників, але тільки вони розпізнали, що він «політичний», як негайно розчинилися у мороку ночі. А тим часом від 1920-го до середини 1940-х політичні ув’язнені та засланці були беззахисними жертвами зеків-кримінальників, заохочуваних до цього табірним начальством. І тільки тоді, коли в ҐУЛАҐу з’явилися, як писав Олександр Солженіцин, «витримані плечисті хлопці», пануванню блатних і шпани у таборах настав кінець; а далі почалася плеяда табірних повстань, що змусила комуністичний уряд в екстреному порядку звільнити абсолютну більшість політичних в’язнів (до речі, представників усіх націй, далеко не лише самих українців!) і мінімізувати систему ҐУЛАҐу. А студент Стефко, за якийсь час повернувшись до України, став Оксаниним батьком...
І ось який висновок робить Забужко: «Наприкінці 1970-х Юрій Шевельов-Шерех, один із найзагарливіших опонентів Донцова з його забісованим ніцшеанством та аристократичним культом індивідуальної волі, аналізуючи книжку Солженіцина, визнав, із притаманною йому об'єктивністю: «ніж у спину таборових стукачів, що його принесли українські в'язні, веде свій родовід кінець-кінцем від Донцова». Мені також не смакує Донцовська публіцистика, і до всякої тоталітарної ідеології, хай навіть спертої не на «масу», а на «еліту», я маю стійку відразу, але факт залишається фактом: без його бурхливих, воістину Drang-und-Sturm-івських інтелектуальних ескапад не було б ОУН – не було б «сорока днів Кенґіру» – не було б мене».
То що, Дмитро Донцов, без ідеологічних трактатів якого не було б ані ОУН, ані УПА (хоча потім вони й відійшли від його орденської ідеології в бік куди більш привабливого й ефективного за нових обставин демократизму) не був вельми ефективним і успішним в історичному плані діячем? І не слід вивчати його біографію, аналізувати його прозріння та помилки?
Роман Шухевич як ефективний менеджер
Анекдотичність інвектив під оглядом «потреб у ринковому вихованні» на адресу Романа Шухевича полягає в тому, що останній певний період свого життя – два роки – якраз і був... успішним бізнесменом.
Створена у березні 1937 року Шухевичем фірма-кооператив «Фама» стала першою української рекламною компанією в Галичині, яка дуже швидко розгорнула свою діяльність не лише в межах Польської держави, а й поза нею. Звичайно, стартовий успіх фірмі був забезпечений завдяки формулі дуже активної тоді української кооперації «свій до свого по своє». Але Шухевич, за спогадами сучасників, вміло вів справу, виявляв неабияку креативність, проводив несподівані рекламні кампанії і створив власний оригінальний стиль. Завдяки вмілому менеджменту фірма швидко розрослась у розгалужене підприємство; були зорганізовані й успішно працювали відділи оголошень у ЗМІ, кінореклами, друкування рекламних буклетів, виготовлення фірмових вивісок та рекламних щитів, рекламного оформлення вітрин, організації рекламних виставок і ярмарків, виробництва мінеральної води, виготовлення «адресарія» (книги адрес установ і фірм) та власний транспортний відділ. І все це розгорнулося практично з нуля за один рік!
А умови праці у тодішній Польській державі були незрівнянно складнішими, ніж у Лі Якокки у демократичних правових Сполучених Штатах Америки...
І взагалі: людина з двома вищими освітами (інженерна і музична), неабиякий спортсмен (як тоді казали, спортовець), організатор та учасник бойових акцій націоналістичного підпілля, один із авторів стратегії творення національної армії на західноукраїнських землях при оперті на власні сили (на противагу концепції створення такої армії на еміграції зовнішніми силами), нарешті, один із творців та головний командир УПА, керівник підпільного уряду України, один із організаторів «демократичного повороту» в українському націоналістичному русі, блискучий конспіратор, який двічі зумів виїхати на лікування в радянський санаторій – і це все Роман Шухевич.
На деяких принципових моментах його послужного списку як справді (без лапок!) ефективного політичного менеджера варто спинитися окремо.
...До 1942-43 років ОУН (після розколу – обидва її відлами) була побудована як властиво орденська організація; ідеологія революційної ОУН, до якої належав Шухевич, химерно поєднувала авторитарні, соціал-демократичні та корпоративно-консервативні риси. Але за всіх обставин організація бачила майбутню Українську державу побудованою на монопартійних засадах із державною економікою та ставленням до «чужинців» (тобто національних меншин) як до громадян «другого ґатунку». Все це було переосмислено на ІІІ Великому зборі ОУН улітку 1943 року, у програмних постановах якого було наголошуно, що організація бореться проти всіх видів тоталітарних систем, проти всіх імперій та імперіалізму, проти національного та соціального гноблення, а водночас за побудову демократичного державного порядку в майбутній Українській державі, за змішану економіку та багатопартійну політичну систему, за повагу до етнічних меншин, за право кожної нації на самовизначення і за поєднання національної та соціальної справедливості. Досить порівняти ці програмні засади з тодішніми офіційними документами ВКП(б), щоб зрозуміти історичну велич і правоту Романа Шухевича та його соратників; під час світової війни ідеології воюючих сторін еволюціонували часом від демократизму до авторитаризму, а от український визвольний рух не в останню чергу завдяки Шухевичу пройшов зворотній шлях.
...Створення Української Головної Визвольної Ради і її виконавчого органу – Генерального секретаріату – було справою вкрай непростою ще і з тієї причини, що до війни суперечності між революційними націоналістами та поміркованими націонал-демократами й лібералами нерідко набирали дуже гострих форм; на рахунку ОУН є успішні напади на лібералів, які вважалися «зрадниками», бо, мовляв, прагнули компромісу з польською владою. Проте недовіра різних угруповань українського руху була подолана, і президентом УГВР став наддніпрянець Кирило Осьмак, свого часу – член Центральної Ради (висміяної тим же Донцовим) і знаний кооператор, його заступниками – Василь Мудрий, лідер українських парламентських політичних сил, отець Іван Гриньох та Іван Вовчук (Федір Вовк), районний провідник ОУН Нікопольщини 1941-1943 років, якому, до речі, за врятування євреїв від нацистів меморіалом Яд Вашем було присвоєно почесне звання «Праведника народів світу». Сам Шухевич цілком закономірно очолив підпільний уряд.
...І, нарешті, військові кадри УПА. Ось коротке спостереження з книги в’язня брежнєвських таборів, сіоніста Михайла Хейфеца «Українські силуети», який у таборі спілкувався з колишніми українськими вояками, «нашими святими стариками»: «І бандерівці вбивали, і, напевно, невинних також (війна – справа страшна і жорстока), і моїх земляків – це я розумів. Але видно було, що, підіймаючи на людину зброю, вони знали – навіщо це роблять й усвідомлювали гріховність свого діяння. Вбивали в ім’я батьківщини, але розуміли при цьому, що все ж підіймають руку на Посудину Божу, на Людину, і здійснюють гріх, і мусять платить за гріх».
Мабуть, навіть лише для того, щоб зрозуміти, чому вояки Романа Шухевича – «генерала Тараса Чупринки» – були морально настільки вищими за масу радянських вояків, у сучасному прагматичному світі громадянам незалежної України варто вивчати біографію головного командира УПА, чи не так?
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
