Цього дня десять років тому звичний нуднуватий парламентський день питань до уряду і відповідей прем’єра був перерваний вигуками й стріляниною. П’ятеро чоловіків із купою зброї ввірвалися до зали засідань, поливаючи все довкола автоматними чергами. Вони застрелили прем’єр-міністра Вазґена Сарґсяна, спікера парламенту Карена Демірчана і двох його заступників, одного з міністрів і ще трьох депутатів.
У цей час у приміщенні працювали й журналісти Радіо Свобода. Одна з них, Рузанна Хачатрян, передавала тоді: «Група молодиків почала стріляти по прем’єр-міністрові та депутатах. Ми зараз ховаємося під лавами, а стрілянина ще триває… Лідер нападників вигукує, що уряд «смокче кров народу».
Наступного ранку нападники здалися й після тривалого судового процесу в 2003 році отримали вироки довічного ув’язнення. На суді їхній керівник, колишній журналіст Наїрі Унанян твердив, що вбивством прем’єр-міністра Вазґена Сарґсяна він хотів «відновити конституційний порядок» і посилити позиції тодішнього президента Роберта Кочаряна. (Прізвище Сарґсян, відоме також у спотвореному вигляді «Саркісян», – одне з найпоширеніших у Вірменії, і численні Сарґсяни в вірменській політиці переважно не є родичами; це стосується й нинішніх президента Сержа Сарґсяна і прем’єр-міністра Тіґрана Сарґсяна.)
Питання без відповідей, або Кому це було вигідно
Протягом кількох років слідства й судового процесу так і залишилася без відповіді низка питань, які цікавили суспільство: як нападники дістали акредитацію як журналісти державного телебачення, як пронесли стільки зброї в парламентську будівлю.
А про найголовніше каже інша журналістка вірменської «Свободи», яка теж була в парламенті під час нападу, Анна Ісраелян: «Питання, що непокоїть людей уже десятиліття, – чи не стояла за нападниками в парламенті і не керувала ними ще якась сила. Це питання так і не отримало чіткої і твердо встановленої відповіді. Залишається великий питальник. І ясно зараз лише одне: після 27 жовтня влада в Вірменії перетворилася на монолітний, єдиний центр».
Як виявилось, сталося саме те, чого хотів лідер нападників: посилення позицій Кочаряна. Після трагедії вся країна об’єдналася навколо Кочаряна, а той протягом кількох років демонтував іще до кінця не посталі демократичні інституції в своїй країні. Парламент перестав бути самостійним джерелом політичної влади, провідну вірменську незалежну телекомпанію закрили, а політичні партії були послаблені до практичної втрати впливу.
Іще одним наслідком тих подій став зрив процесу мирного врегулювання з сусіднім Азербайджаном через Нагірний Карабах. Тоді, як виглядало, все йшло до того, що вже через кілька тижнів сторони могли досягти якоїсь домовленості.
Після загибелі прем’єра Сарґсяна цього не сталося. А з тим, як зміцнював свій контроль у Вірменії Кочарян, який, перш ніж стати президентом цієї країни, був і президентом самопроголошеної Нагірно-Карабахської республіки, сподівання на мир узагалі стали примарними.
(Прага – Київ)
У цей час у приміщенні працювали й журналісти Радіо Свобода. Одна з них, Рузанна Хачатрян, передавала тоді: «Група молодиків почала стріляти по прем’єр-міністрові та депутатах. Ми зараз ховаємося під лавами, а стрілянина ще триває… Лідер нападників вигукує, що уряд «смокче кров народу».
Наступного ранку нападники здалися й після тривалого судового процесу в 2003 році отримали вироки довічного ув’язнення. На суді їхній керівник, колишній журналіст Наїрі Унанян твердив, що вбивством прем’єр-міністра Вазґена Сарґсяна він хотів «відновити конституційний порядок» і посилити позиції тодішнього президента Роберта Кочаряна. (Прізвище Сарґсян, відоме також у спотвореному вигляді «Саркісян», – одне з найпоширеніших у Вірменії, і численні Сарґсяни в вірменській політиці переважно не є родичами; це стосується й нинішніх президента Сержа Сарґсяна і прем’єр-міністра Тіґрана Сарґсяна.)
Питання без відповідей, або Кому це було вигідно
Протягом кількох років слідства й судового процесу так і залишилася без відповіді низка питань, які цікавили суспільство: як нападники дістали акредитацію як журналісти державного телебачення, як пронесли стільки зброї в парламентську будівлю.
А про найголовніше каже інша журналістка вірменської «Свободи», яка теж була в парламенті під час нападу, Анна Ісраелян: «Питання, що непокоїть людей уже десятиліття, – чи не стояла за нападниками в парламенті і не керувала ними ще якась сила. Це питання так і не отримало чіткої і твердо встановленої відповіді. Залишається великий питальник. І ясно зараз лише одне: після 27 жовтня влада в Вірменії перетворилася на монолітний, єдиний центр».
Як виявилось, сталося саме те, чого хотів лідер нападників: посилення позицій Кочаряна. Після трагедії вся країна об’єдналася навколо Кочаряна, а той протягом кількох років демонтував іще до кінця не посталі демократичні інституції в своїй країні. Парламент перестав бути самостійним джерелом політичної влади, провідну вірменську незалежну телекомпанію закрили, а політичні партії були послаблені до практичної втрати впливу.
Іще одним наслідком тих подій став зрив процесу мирного врегулювання з сусіднім Азербайджаном через Нагірний Карабах. Тоді, як виглядало, все йшло до того, що вже через кілька тижнів сторони могли досягти якоїсь домовленості.
Після загибелі прем’єра Сарґсяна цього не сталося. А з тим, як зміцнював свій контроль у Вірменії Кочарян, який, перш ніж стати президентом цієї країни, був і президентом самопроголошеної Нагірно-Карабахської республіки, сподівання на мир узагалі стали примарними.
(Прага – Київ)
