Чи існує загроза свободі слова в Україні?

(Скорочена версія. Повну версію «Вашої Свободи» слухайте в аудіозапису)

Ірина Штогрін: Спочатку я хотіла б дати слово Президенту України, оскільки він, на мою думку, нещодавно в програмі «Велика політика» сказав таку фразу, яка склала б честь президенту або керівникові будь-якої держави з усталеною демократією.

Віктор Ющенко: Хто найбільше отримав жал від журналістів за ці чотири роки? Це я. Але я глибоко переконаний: якщо вас не буде, не буде незалежної України.

Тому я сприймаю ці речі, як, знаєте, абсолютну необхідність.

- Необхідні речі, як боляче не було б, але те, що кажуть журналісти або критика журналістська, то це, на думку Президента України Віктора Ющенка, є запорукою того, що це суспільство все-таки може розвиватися.

Чи поділяєте ви, шановні мої, настільки цей оптимізм?

Лариса Івшина: Звичайно, важливі слова сказав Президент, але в Україні вже були сплески свободи слова, які знаменували непогану якість.

І ось недавно Ірина Халупа, даючи інтерв’ю газеті «День», сказала: а як же ж, була в нас колись «Післямова», аналітична програма хороша на телебаченні… Було. А куди спливло? Де поділося, якість на телебаченні?

Все це потім означало зміну структури власників, власності в інформаційному світі. Треба дивитися, як ці ресурси розподілилися? Чи потрапили вони тим людям, які розуміють, що таке соціально відповідальний бізнес у сфері інформації?

Адже зараз Президент може сподіватися тільки на те, що його почують, що у власників раптом, крім піплометрів і розрахунків, є якась громадянська мотивація. Хоча я не бачила такого прикладу поки що.

Мені хотілося б вірити, що вона є. І вони почують і скажуть: так, у нас буде 30% тупих серіалів, трохи попси, але 40% у нас буде того, що розвиває суспільство.

Це чудо. Президент має час сподіватися на це чудо? Боюся, що ні. Тому ми втратили певний період часу, коли потрібно було впорядкувати інформаційну сферу.

І закликати лише журналістів… Слава Богу, що вони ще є в Україні якісь при пам’яті, тому що умов для того, щоб вони були, практично немає ніяких.

- І Національна комісія з утвердження свободи слова та розвитку інформаційної галузі при Президентові України висловлює занепокоєння ситуацією, яка складається в українському інформаційному просторі, що це може спричинити «до згортання завоювань в галузі свободи слова».

Ви бачите цю небезпеку, пані Ларисо?

Лариса Мудрак: Звичайно, бачу.

Я хочу запитати Вас… Тобто, ми повернулися до питання, чи є загроза свободі слова в Україні? Є загрози зупинення розвитку медійного ринку, тому що немає того, про що говорить пані Лариса: немає запобіжників, немає регуляторів, немає взаємин політиків, редакційних колективів і немає, як на мене, головних умов, тобто немає запобіжників.

На Заході, наприклад, такими запобіжниками або додатковими громадськими регуляторами є громадські ради, є наглядові ради, які мають своє слово говорити. У нас немає нічого. У нас розсипалося все. У нас є совість, у нас є певні невеличкі напрацювання, у нас, на жаль, навіть немає школи журналістики. На жаль!

Є персоналії, є надзвичайно витривалі і тривкі редакційні невеличкі колективи, такі як, наприклад, газета «День (комплімент пані Ларисі абсолютно відверто), такі як, наприклад, газета «Факти».

Вони малюсінькі, вони утримуються на плаву в силу дуже багатьох суб’єктивних і об’єктивних обставин. Але навіть вони не можуть складати певну школу журналістики, яка має бути справжнім запобіжником і основою цього медійного ринкового механізму.

Якщо говорити про політиків і говорити про позицію Президента, то я абсолютно переконана, що він дійсно пережив найбільше, і він витримав найбільше від тієї хвилі, яка називається «можливості свободи слова», яка почалася з 2005 року.

Тому що і до 2004 року ми мали певні журналістські можливості, ми могли розвиватися, ми могли щось будувати. Але в 2005 році ми отримали величезне цунамі насправді, яке змело дуже багато хорошого і дало шанс рости чомусь молодому й новому.

Але для правдивого зростання, справдішнього зростання, яке дасть основу, потрібно доволі багато часу. І я абсолютно не впевнена, бачачи поведінку і прецеденти і в парламенті…

Я не буду нагадувати історію з «СТБ», хоча, чесно кажучи, вона в мене на пам’яті неодноразово, на жаль, і історію з журналістом Павлюком, і останню історію з депутатом Ткаченком...

Тобто, я не буду говорити про певні прояви роботи, скажімо, з законодавством – назвімо так загальною формулою, тому що з’являлися прояви і з приводу слів про цензуру, і з приводу слів про наклепи у новітньому законодавстві. А це все маленькі порухи, які якщо така ще одна хвиля цунамі з різних причин: зміни влади, зміни груп олігархічних, зміни політичних груп може бути, то, повірте мені, опонент на хвилі свободи може прийти.

- Тобто, можливий регрес.

Отже, ми означили основні моменти. Давайте спробуємо по кожному пункту.

Тиск грошей. Це те, що журналісти в багатьох опитуваннях називають, як основну загрозу свободи слова.

Що може протиставити журналіст, який хотів би професійно і належно виконувати свої обов’язки, оцьому тиску грошей?

Лариса Івшина: Насправді я почала б не просто з тиску грошей, тому що тиск грошей є у всьому світі і платять власники, платять конкуренти, є багато спокус для того, щоб журналіст навіть у найвільнішій країні з найбільш стійкою демократією робив не ті речі, які від нього чекає суспільство.

І достатньо прочитати хрестоматійну статтю Джеймса Мейса в книзі, яку видала газета «День» «Повість про двох журналістів. Волтер Дюранті і Гарет Джонс», щоб побачити, що у найстрашніший і найчорніший час зі столу Сталіна отримував журналіст прекрасні преференції, будучи високопоставленим журналістом, його чули і в британському суспільстві, створив міф про те, що нічого страшного в Україні не відбувається. І тільки праведники, до яких належав Гарет Джонс, могли це подолати.

Тобто, це вічна проблема.

- Але це героїзм.

Лариса Івшина: Але, знаєте, героїзм не повинен бути кожного дня. В принципі ця робота – правда – повинна бути нормою.

Я б почала не просто з тиску грошей. Я б почала з того, що Україна, коли вона відтворювала свою незалежність, не було зусиль, докладених для того, щоб створити власний інформаційний простір.

Наш інформаційний простір (я часто це повторюю) – це прохідна кімната. Ми живемо так 18 років. І оці всі вітри: і глобальні, і сусідні направлені, вони видувають слабкі ростки здорового глузду національного відродження.

Чому? Тому що, наприклад, якщо газета «День» за один тиждень дає три важливі новини, які ми вважаємо новинами №1 для країни, але для наших журналістів, звісно, це нічого не значить, бо це не сказано так, як вони звикли, тобто з якоїсь іншої столиці або не принесено ньюзмейкерами з цієї столиці.

Так от, перша новина – це було плюс 15 років відродження Острозької академії. Друга новина №1, подія – це після 10-річчя реставрації представлена народу Холмська ікона Божої Матері 11 століття, пам’ятка культурна, в Європі і у світі мало рівних. І третя – це нехай менша, але все-таки 10-ліття симфонічного оркестру в Чернігові.

Я хочу сказати не про те, що це «не формат», я хочу сказати, що деградація інформаційного простору привела до лежачого просто абсолютно становища у свідомості в медіа. Вони навіть не розуміють, що отаке є вертикальне дерево цінностей, на яке треба вішати ці новини, вони їх не знають, вони їх не бачать і постійно кажуть, що «не формат».

Так от, для «неформату» є навіть один такий чудовий анекдот: коли власники телебачення потрапили на той світ і прийшли постукали у двері, то черговий запитав: «Чим ви займалися у тому світі?» Вони кажуть:народ розважали. Їм там сказали: «Це у нас неформат…».

(Скорочена версія. Повну версію «Вашої Свободи» слухайте в аудіозапису)