У переддень саміту Україна – ЄС єврооптимісти понизили градус своїх сподівань, а єврореалісти отримали привід для чіткішого планування майбутнього.
Міністерство закордонних справ офіційно підтвердило, що на саміті 4 грудня Угода про асоціацію між Україною та ЄС підписана не буде. Причина? ЄС готовий до асоціації, а Україна – ні. Україна ще не реформувала свою економіку таким чином, щоб можна було «запустити» зону вільної торгівлі з європейською спільнотою. А положення про зону вільної торгівлі є невід’ємною складовою Угоди про асоціацію.
Позитивним же сигналом стала заява заступника міністра закордонних справ Костянтина Єлісєєва про те, що на саміті підпишуть Договір про членство України у Європейській енергетичній спільноті.
«Документ передбачає, у першу чергу, об’єднання енергосистем України та Євросоюзу, створення спільних механізмів розвитку енергетичного сектору та участь української сторони у системі енергетичної безпеки Європи», – сказав Єлісєєв.
Підписати – не означає моментально змінити
Підписання енергетичного Договору «однозначно є позитивним для України», – вважає директор енергетичних програм центру «Номос» Михайло Гончар. Але об’єднання енергосистем не може буде моментальним і автоматичним.
Спочатку розпочнеться процес впровадження норм європейського законодавства у правову систему України. Згідно з існуючою практикою, європейська законодавча база, що регулює енергетичний сектор, буде за певним графіком імплементована в українське енергетичне законодавство.
Для балканських країн, наприклад, цей період імплементації розраховувався графіком мінімально на період у 3 роки, а максимально – на 10 років. Результатом цього процесу має стати нова якість енергетичного простору.
«Україна й ЄС мають створити комплементарну правову базу для спільної енергосистеми, що означатиме запровадження нових правил функціонування українських енергетичних ринків», – наголошує експерт.
Що ж стосується відносин між «Нафтогазом», «Газпромом» і європейськими компаніями, то це корпоративний рівень, який регулюється окремими контрактами.
До зміни умов транзиту Україна не готова
Питання транзиту – це надзвичайно чутливе питання, готових відповідей на яке немає ні в кого – ні в Україні, ні в Росії, ні в ЄС.
Існуюча практика зараз побудована на тому, що «Газпром» має відповідні котракти з європейськими компаніями і реалізує їм газ або на східному кордоні ЄС, тобто українському кордоні, або на території самого Євросоюзу. І Україна не є третьою стороною цих угод.
«Змінити цей статус дуже важко», – каже Михайло Гончар. Однак українська сторона вже позначила у Брюсельській декларації перспективу зміни цієї ситуації. Йдеться про можливість переходу до нової схеми, при якій передача газу для Європи буде відбуватися на українсько-російському кордоні.
Необхідними умовами реалізації цієї можливості є консолідована політична позиція України й відповідне технологічне оснащення газотранспортної системи.
Україна має побудувати на найближчих до кордону газорозподільчих станціях ще й газовимірювальні станції. Відповідні проекти є. Ще у 2005 році їх були готові профінансувати ЄБРР та Європейський Інвестиційний банк. Однак Україна нічого не зробила, щоб використати цю можливість.
Зміна існуючої схеми не дуже потрібна й європейським компаніям, адже вони вже звикли мати справу з «Газпромом». Тому тут усе залежить від волі й наполегливості самої України, спроможності її дипломатії заручитися підтримкою ЄС.
Міністерство закордонних справ офіційно підтвердило, що на саміті 4 грудня Угода про асоціацію між Україною та ЄС підписана не буде. Причина? ЄС готовий до асоціації, а Україна – ні. Україна ще не реформувала свою економіку таким чином, щоб можна було «запустити» зону вільної торгівлі з європейською спільнотою. А положення про зону вільної торгівлі є невід’ємною складовою Угоди про асоціацію.
Позитивним же сигналом стала заява заступника міністра закордонних справ Костянтина Єлісєєва про те, що на саміті підпишуть Договір про членство України у Європейській енергетичній спільноті.
«Документ передбачає, у першу чергу, об’єднання енергосистем України та Євросоюзу, створення спільних механізмів розвитку енергетичного сектору та участь української сторони у системі енергетичної безпеки Європи», – сказав Єлісєєв.
Підписати – не означає моментально змінити
Підписання енергетичного Договору «однозначно є позитивним для України», – вважає директор енергетичних програм центру «Номос» Михайло Гончар. Але об’єднання енергосистем не може буде моментальним і автоматичним.
Спочатку розпочнеться процес впровадження норм європейського законодавства у правову систему України. Згідно з існуючою практикою, європейська законодавча база, що регулює енергетичний сектор, буде за певним графіком імплементована в українське енергетичне законодавство.
Для балканських країн, наприклад, цей період імплементації розраховувався графіком мінімально на період у 3 роки, а максимально – на 10 років. Результатом цього процесу має стати нова якість енергетичного простору.
«Україна й ЄС мають створити комплементарну правову базу для спільної енергосистеми, що означатиме запровадження нових правил функціонування українських енергетичних ринків», – наголошує експерт.
Що ж стосується відносин між «Нафтогазом», «Газпромом» і європейськими компаніями, то це корпоративний рівень, який регулюється окремими контрактами.
До зміни умов транзиту Україна не готова
Питання транзиту – це надзвичайно чутливе питання, готових відповідей на яке немає ні в кого – ні в Україні, ні в Росії, ні в ЄС.
Існуюча практика зараз побудована на тому, що «Газпром» має відповідні котракти з європейськими компаніями і реалізує їм газ або на східному кордоні ЄС, тобто українському кордоні, або на території самого Євросоюзу. І Україна не є третьою стороною цих угод.
«Змінити цей статус дуже важко», – каже Михайло Гончар. Однак українська сторона вже позначила у Брюсельській декларації перспективу зміни цієї ситуації. Йдеться про можливість переходу до нової схеми, при якій передача газу для Європи буде відбуватися на українсько-російському кордоні.
Необхідними умовами реалізації цієї можливості є консолідована політична позиція України й відповідне технологічне оснащення газотранспортної системи.
Україна має побудувати на найближчих до кордону газорозподільчих станціях ще й газовимірювальні станції. Відповідні проекти є. Ще у 2005 році їх були готові профінансувати ЄБРР та Європейський Інвестиційний банк. Однак Україна нічого не зробила, щоб використати цю можливість.
Зміна існуючої схеми не дуже потрібна й європейським компаніям, адже вони вже звикли мати справу з «Газпромом». Тому тут усе залежить від волі й наполегливості самої України, спроможності її дипломатії заручитися підтримкою ЄС.
