– То була наша наївна дитяча мрія. Вона була в УПА, вона була і в дивізії. Ми розуміли, що німці війну програють, але думали: ось саме зараз дійде до сутички між Заходом і Радянським Союзом. Ми тоді виліземо з лісу, дивізія буде готова – і Захід поборе Радянський Союз, нарешті запанує правдива демократична свобода, буде Україна, буде все... А то була фантазія!
– Після капітуляції дивізійники опинилися у полоні в Австрії у травні 1945 року. Яким чином вас перекинули до Італії?
– Ми потрапили в англійський полон, а всіх англійських полонених гуртували в Італії, де була їхня лінія фронту. Тоді було близько мільйона полонених, багато полонених різних національностей, і нас, українців, в окремий табір розмістили, не змішали з іншими. Хто для того постарався? Я не знаю, але якась добра душа таки то зробила. То не німці. З нами поводилася у таборі добре, ніби ми вже були союзниками британців.
– Чим ще було особливим життя в українському таборі полонених у Белларії?
– 10 червня 1945 року ми дісталися у полон, зброю забрали, у когось і бритву забрали, бо ще надумається хтось воювати бритвою... З нами поводилися дуже добре, тільки харчів не вистачало, голодували. Та цілу ж Італію після війни треба було годувати. Я дивуюся, скільки запасів мали американці, вони надсилали допомогу, часом ми отримували такі консерви, що ті бляшанки вже були іржавими. У таборі були різні курси, зокрема, освітні для тих, хто не закінчив середньої школи. Наші хлопці також організували театр, оркестр.
– Якими сподіваннями жили українці у таборі?
– Все думали: що ж із нами робитимуть? Радянський Союз про те дбав більше, ніж хто інший. Вони послали у табір репатріаційні комісії. Нам говорили: «Вам батьківщина все прощає, повертайтеся додому!» А тут диво – люди не хотіли повертатися. Пам’ятайте це число: нас було 10 тисяч, а зголосилося їхати до СРСР 735 осіб.
– На той час у Римі існував Український допомоговий комітет, який очолював єпископ Іван Бучко. Що Ви знаєте про діяльність цього комітету?
– Там були колишні священики, які після навчання не мали куди виїхати душпастирювати у повоєнний час. Вони помагали більше морально. Організували також навчальні курси, потрібні були українські книжки, зошити, бо не було на чому писати, використовували для цього туалетний папір. Тоді створилася американська організація «Care», і українці в Америці, знаючи про полонених земляків в Італії, надсилали продукти, одяг. І Допомоговий комітет приймав та розвозив ці речі, бо все надходило до Рима.
– Чи існували тоді в Італії в’язниці для воєнних злочинців і чи були там вояки з українських земель?
– Були величезні списки воєнних злочинців. Хтось утік із полону, а під час війни він, можливо, євреїв переслідував чи співпрацював із нацистами у концентраційних таборах. Таких людей дуже вишукували. Якщо піймали підозрілого, то відправляли у табір на острів Ліпарі, на південь від Сицилії. Там було, може, 40 наших людей. Українські священики з Рима їздили до них. Там був справжній табір суворого режиму.
– Отче, як Ви тепер згадуєте ті часи, коли вступили до дивізії «Галичина» і як закінчилася її історія?
– Я все під тим кутом дивлюся, чого я навчився. Ми мали добрий військовий вишкіл, ніякої політграмоти, пропаганди не було, лише військова справа. Я потрапив у санітарний загін і багато чого навчився з медицини, що пригодилося мені у житті по сьогоднішній день. Дивізія – це була моя життєва школа. Ми не були садистами, горлорізами, як про нас говорила совєцька пропаганда. Всі дивізійники, де б вони не опинилися по війні – в Англії, Америці, Канаді, Австралії – всюди лишили по собі зразок порядного громадянина тієї країни, де жили.
– Якою була самоорганізація українців за кордоном у той складний повоєнний час?
– Організація була недобра, ми не вміємо організовуватися. По-перше, ще перед війною ні в Америці, ні в Канаді ми не мали людини-провідника. По-друге, візьмімо поляків. Вони були великими союзниками Франції, Англії, а ми з ким? Поляки мали і сусідів яких! А ми з усіма сусідами розсварені, роз’юшені. По війні італійці мали Альчіде де Ґаспері, то це ж голова, Франція мала Шарля де Голля, німці, яких ненавидів цілий світ, у них з’явився Конрад Аденауер, що за людина була, його британець Вінстон Черчілль поважав, бо бачив, що то голова! А де українські Аденауери?
– Після капітуляції дивізійники опинилися у полоні в Австрії у травні 1945 року. Яким чином вас перекинули до Італії?
– Ми потрапили в англійський полон, а всіх англійських полонених гуртували в Італії, де була їхня лінія фронту. Тоді було близько мільйона полонених, багато полонених різних національностей, і нас, українців, в окремий табір розмістили, не змішали з іншими. Хто для того постарався? Я не знаю, але якась добра душа таки то зробила. То не німці. З нами поводилася у таборі добре, ніби ми вже були союзниками британців.
– Чим ще було особливим життя в українському таборі полонених у Белларії?
– 10 червня 1945 року ми дісталися у полон, зброю забрали, у когось і бритву забрали, бо ще надумається хтось воювати бритвою... З нами поводилися дуже добре, тільки харчів не вистачало, голодували. Та цілу ж Італію після війни треба було годувати. Я дивуюся, скільки запасів мали американці, вони надсилали допомогу, часом ми отримували такі консерви, що ті бляшанки вже були іржавими. У таборі були різні курси, зокрема, освітні для тих, хто не закінчив середньої школи. Наші хлопці також організували театр, оркестр.
– Якими сподіваннями жили українці у таборі?
– Все думали: що ж із нами робитимуть? Радянський Союз про те дбав більше, ніж хто інший. Вони послали у табір репатріаційні комісії. Нам говорили: «Вам батьківщина все прощає, повертайтеся додому!» А тут диво – люди не хотіли повертатися. Пам’ятайте це число: нас було 10 тисяч, а зголосилося їхати до СРСР 735 осіб.
– На той час у Римі існував Український допомоговий комітет, який очолював єпископ Іван Бучко. Що Ви знаєте про діяльність цього комітету?
– Там були колишні священики, які після навчання не мали куди виїхати душпастирювати у повоєнний час. Вони помагали більше морально. Організували також навчальні курси, потрібні були українські книжки, зошити, бо не було на чому писати, використовували для цього туалетний папір. Тоді створилася американська організація «Care», і українці в Америці, знаючи про полонених земляків в Італії, надсилали продукти, одяг. І Допомоговий комітет приймав та розвозив ці речі, бо все надходило до Рима.
– Чи існували тоді в Італії в’язниці для воєнних злочинців і чи були там вояки з українських земель?
– Були величезні списки воєнних злочинців. Хтось утік із полону, а під час війни він, можливо, євреїв переслідував чи співпрацював із нацистами у концентраційних таборах. Таких людей дуже вишукували. Якщо піймали підозрілого, то відправляли у табір на острів Ліпарі, на південь від Сицилії. Там було, може, 40 наших людей. Українські священики з Рима їздили до них. Там був справжній табір суворого режиму.
– Отче, як Ви тепер згадуєте ті часи, коли вступили до дивізії «Галичина» і як закінчилася її історія?
– Я все під тим кутом дивлюся, чого я навчився. Ми мали добрий військовий вишкіл, ніякої політграмоти, пропаганди не було, лише військова справа. Я потрапив у санітарний загін і багато чого навчився з медицини, що пригодилося мені у житті по сьогоднішній день. Дивізія – це була моя життєва школа. Ми не були садистами, горлорізами, як про нас говорила совєцька пропаганда. Всі дивізійники, де б вони не опинилися по війні – в Англії, Америці, Канаді, Австралії – всюди лишили по собі зразок порядного громадянина тієї країни, де жили.
– Якою була самоорганізація українців за кордоном у той складний повоєнний час?
– Організація була недобра, ми не вміємо організовуватися. По-перше, ще перед війною ні в Америці, ні в Канаді ми не мали людини-провідника. По-друге, візьмімо поляків. Вони були великими союзниками Франції, Англії, а ми з ким? Поляки мали і сусідів яких! А ми з усіма сусідами розсварені, роз’юшені. По війні італійці мали Альчіде де Ґаспері, то це ж голова, Франція мала Шарля де Голля, німці, яких ненавидів цілий світ, у них з’явився Конрад Аденауер, що за людина була, його британець Вінстон Черчілль поважав, бо бачив, що то голова! А де українські Аденауери?
