Київ – Московський патріарх Кирило завершив «пасторський візит» до України. Вкрай насичена програма цієї (вже другої) пасторської поїздки глави Російської православної церкви всебічно висвітлювалася українськими ЗМІ: кількагодинні прямі ефіри, насичені повідомленнями про Патріарха новини, спеціальні випуски, репортажі, запуск нового сайту Першим Національним каналом тощо.
Задовго до приїзду і впродовж усіх 9 днів перебування Предстоятеля РПЦ МП в Україні він мав змогу зауважити, як переймається ним і його візитом не тільки його паства (як з’ясувалося, не така вже й численна), а й сама Українська держава. Чому? Чим зумовлена така підкреслена увага держави, відокремленої від церкви, до чужоземного патріарха?
Багато питань і одна відповідь
Це не єдине питання, що виникає, коли аналізувати перебування патріарха Кирила (Гундяєва) в Одесі, Криму, Дніпропетровську та Києві. Багато інших питань щодо його турне (у прямому розумінні цього слова – «поїздка по кількох місцях із виступами») православними святинями України вже поставили оглядачі, журналісти, політики, аналітики. – Чому він так зачастив на наші терени (і обіцяє приїжджати ще частіше)? Чому втручається у внутрішні справи чужої йому держави? Чому йому на догоду перейменовують вулицю Мазепи на Лаврську? Чому дозволяють правити в Національному заповіднику, закритій для богослужінь святині – Софії? І чому він продовжує робити політичні заяви?
Ці та інші безліч «чому» мають принаймні одну спільну відповідь: «тому що»…
Політика, помножена на політику
Чим ознаменувався «пасторський візит» Московського патріарха Кирила на цей раз? – Головним чином, нічим новим. Хіба що похвалив владу за «політичну стабілізацію», команду Президента Віктора Януковича – за позитивні зміни, «зростання економічних показників». Все інше було не новим. Повторив давні вже свої одкровення, що «росіяни та українці – один народ». Попри запевнення у «пастирському характері» візиту, продовжив проголошувати політичні промови щодо «об’єднання» Росії, України і Білорусі, в «духовному», звісно, вимірі передусім.
Не втомлювався Патріарх шпетити «розкольників», не дуже й добираючи слів, зокрема, у проповіді на недільній літургії та під час зустрічі з духовенством у Дніпропетровську. В інших публічних виступах закликав «розкольників» покаятися, правда, хто ці «розкольники» – так і не назвав. Очевидно, усвідомлюючи з перших днів нетріумфальність свого «пасторського візиту», патріарх не надто дбав про те, щоб приховувати внутрішнє роздратування.
Усі дні, впродовж яких патріарх Кирило відвідував Одесу, Дніпропетровськ і Київ, усі його зустрічі з паствою і громадськістю, спілкування з молоддю й відвідування військових меморіалів, його молитви за воїнів, полеглих у боях, освячення Преображенського кафедрального собору чи проведення засідання Священного синоду РПЦ у Києво-Печерській Лаврі, – усе і скрізь було просякнуте різким ароматом політики. Політики, помноженої на політику.
До слова, позицію Священного синоду РПЦ Московського патріархату, за результатами його засідання у Києві, Священний синод УПЦ Київського патріархату назвав «неконструктивною». Про це сказано в заяві, ухваленій на засіданні Священного синоду УПЦ КП минулого вівторка. У заяві йдеться також про те, що «в Україні немає церковного розколу, а є тільки поділ за ознакою юрисдикції підпорядкованості». «Вважаючи Київський патріархат «розколом», керівництво Російської церкви маніпулює свідомістю віруючих, вводячи їх і все суспільство в оману».
Кирило проігнорував УПЦ МП
Очікуваного захопленого відгуку в українському суспільстві на свій візит Патріарх Кирило не діждався – заявлені «сотні тисяч вірних» не спостерігалися в жодному з міст, які він відвідав. Навіть у столиці, в день завершення «пастирського візиту», кількість «жителів Києва і прочан» не виглядала вражаюче. Особливо у порівнянні з тими 10 тисячами прихильників Української православної церкви Київського патріархату, які йшли Хресною ходою з нагоди річниці Хрещення Київської Русі-України. (Це при тому, що прихильникам РПЦ МП ніхто не перешкоджав виявляти свою любов і волю. А про перешкоджання в’їзду паломників до столиці на святкування Хрещення Київської Русі-України і напередодні, і в день святкування повідомляли численні ЗМІ, надходило безліч скарг від прочан, з’явилися й заяви окремих політичних сил з приводу чергового порушення прав людей).
Ідеї «Русского міра» теж не знайшли підтримки в українському суспільстві, принаймні – такої, на яку патріарх Кирило розраховував, усіляко проповідуючи ці ідеї.
Що ж до таких «успіхів», як проведення богослужіння у Софії Київській, то задоволення від цього зухвальства сумнівне. Але тема ця – окрема, бо надто розлога.
Щодо стосунків із УПЦ МП, то Московський патріарх Кирило або не зумів уникнути явного охолодження в цих стосунках, або сам намагався їх спровокувати. На це вказують різні факти, зокрема те, що зустрічався він із Президентом Віктором Януковичем у форматі «віч-на-віч», без участі предстоятеля УПЦ МП Блаженнішого митрополита Київського і всієї України Володимира. Не брав участі Блаженніший митрополит Володимир і в програмі перебування патріарха Кирила у Дніпропетровську. Такі «дрібниці» насправді дуже багатозначні, бо можуть стосуватися «схем» вибудовування майбутніх стосунків між УПЦ МП і РПЦ МП.
Троянди і кашкети
Підсумковий вихід патріарха Кирила на всипану трояндами доріжку під час святкового богослужіння у Києво-Печерській лаврі був би вражаючим красою і величчю. Якби тільки не тисячі міліціонерів, що переважали кількість вірних, та не відверто численні особисті охоронці, які ревно охороняли патріарха навіть під час служби.
Споглядаючи ті тисячі в одностроях під намоленими стінами, важко було відхреститися від настирної згадки про роман-антиутопію Володимира Войновича «Москва – 2042», герой якого – «отєц Звєздоній» хрестився п’ятикутною зіркою. На той час було врочисто проголошено приєднання церкви до держави, і та «Комуністична реформована церква» (КРЦ), створена згідно постанови «ЦККПГБ», серед своїх головних пріоритетів мала й таке: «КРЦ завжди навіює своїй пастві, що справжній праведник –…виявляє постійну пильність і непримиренність до всіх проявів чужої ідеології». Віддалені письменником до 2042 року події, в яких метикуваті представники спецслужб переродилися на проповідників, створивши немислиме поєднання церкви і тоталітарної держави, начебто на мить наблизилися впритул. Так насправді багато було тих спецкашкетів…
Звісно, антиутопія Володимира Войновича – художній твір, і, як будь-яка антиутопія – описує суспільство, в якому перемогли негативні тенденції розвитку. Застерігає від страху втратити розум, історію, надії на майбутнє і саме майбутнє.
А чого Московський патріарх Кирило так боїться? Чи впевнений, що цінності релігії, духовності, християнства можуть захистити і відстояти лише особисті охоронці й тисячі міліціонерів на входах до Храмів?
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Задовго до приїзду і впродовж усіх 9 днів перебування Предстоятеля РПЦ МП в Україні він мав змогу зауважити, як переймається ним і його візитом не тільки його паства (як з’ясувалося, не така вже й численна), а й сама Українська держава. Чому? Чим зумовлена така підкреслена увага держави, відокремленої від церкви, до чужоземного патріарха?
Багато питань і одна відповідь
Це не єдине питання, що виникає, коли аналізувати перебування патріарха Кирила (Гундяєва) в Одесі, Криму, Дніпропетровську та Києві. Багато інших питань щодо його турне (у прямому розумінні цього слова – «поїздка по кількох місцях із виступами») православними святинями України вже поставили оглядачі, журналісти, політики, аналітики. – Чому він так зачастив на наші терени (і обіцяє приїжджати ще частіше)? Чому втручається у внутрішні справи чужої йому держави? Чому йому на догоду перейменовують вулицю Мазепи на Лаврську? Чому дозволяють правити в Національному заповіднику, закритій для богослужінь святині – Софії? І чому він продовжує робити політичні заяви?
Ці та інші безліч «чому» мають принаймні одну спільну відповідь: «тому що»…
Політика, помножена на політику
Чим ознаменувався «пасторський візит» Московського патріарха Кирила на цей раз? – Головним чином, нічим новим. Хіба що похвалив владу за «політичну стабілізацію», команду Президента Віктора Януковича – за позитивні зміни, «зростання економічних показників». Все інше було не новим. Повторив давні вже свої одкровення, що «росіяни та українці – один народ». Попри запевнення у «пастирському характері» візиту, продовжив проголошувати політичні промови щодо «об’єднання» Росії, України і Білорусі, в «духовному», звісно, вимірі передусім.
Не втомлювався Патріарх шпетити «розкольників», не дуже й добираючи слів, зокрема, у проповіді на недільній літургії та під час зустрічі з духовенством у Дніпропетровську. В інших публічних виступах закликав «розкольників» покаятися, правда, хто ці «розкольники» – так і не назвав. Очевидно, усвідомлюючи з перших днів нетріумфальність свого «пасторського візиту», патріарх не надто дбав про те, щоб приховувати внутрішнє роздратування.
Усі дні, впродовж яких патріарх Кирило відвідував Одесу, Дніпропетровськ і Київ, усі його зустрічі з паствою і громадськістю, спілкування з молоддю й відвідування військових меморіалів, його молитви за воїнів, полеглих у боях, освячення Преображенського кафедрального собору чи проведення засідання Священного синоду РПЦ у Києво-Печерській Лаврі, – усе і скрізь було просякнуте різким ароматом політики. Політики, помноженої на політику.
До слова, позицію Священного синоду РПЦ Московського патріархату, за результатами його засідання у Києві, Священний синод УПЦ Київського патріархату назвав «неконструктивною». Про це сказано в заяві, ухваленій на засіданні Священного синоду УПЦ КП минулого вівторка. У заяві йдеться також про те, що «в Україні немає церковного розколу, а є тільки поділ за ознакою юрисдикції підпорядкованості». «Вважаючи Київський патріархат «розколом», керівництво Російської церкви маніпулює свідомістю віруючих, вводячи їх і все суспільство в оману».
Кирило проігнорував УПЦ МП
Очікуваного захопленого відгуку в українському суспільстві на свій візит Патріарх Кирило не діждався – заявлені «сотні тисяч вірних» не спостерігалися в жодному з міст, які він відвідав. Навіть у столиці, в день завершення «пастирського візиту», кількість «жителів Києва і прочан» не виглядала вражаюче. Особливо у порівнянні з тими 10 тисячами прихильників Української православної церкви Київського патріархату, які йшли Хресною ходою з нагоди річниці Хрещення Київської Русі-України. (Це при тому, що прихильникам РПЦ МП ніхто не перешкоджав виявляти свою любов і волю. А про перешкоджання в’їзду паломників до столиці на святкування Хрещення Київської Русі-України і напередодні, і в день святкування повідомляли численні ЗМІ, надходило безліч скарг від прочан, з’явилися й заяви окремих політичних сил з приводу чергового порушення прав людей).
Ідеї «Русского міра» теж не знайшли підтримки в українському суспільстві, принаймні – такої, на яку патріарх Кирило розраховував, усіляко проповідуючи ці ідеї.
Що ж до таких «успіхів», як проведення богослужіння у Софії Київській, то задоволення від цього зухвальства сумнівне. Але тема ця – окрема, бо надто розлога.
Щодо стосунків із УПЦ МП, то Московський патріарх Кирило або не зумів уникнути явного охолодження в цих стосунках, або сам намагався їх спровокувати. На це вказують різні факти, зокрема те, що зустрічався він із Президентом Віктором Януковичем у форматі «віч-на-віч», без участі предстоятеля УПЦ МП Блаженнішого митрополита Київського і всієї України Володимира. Не брав участі Блаженніший митрополит Володимир і в програмі перебування патріарха Кирила у Дніпропетровську. Такі «дрібниці» насправді дуже багатозначні, бо можуть стосуватися «схем» вибудовування майбутніх стосунків між УПЦ МП і РПЦ МП.
Троянди і кашкети
Підсумковий вихід патріарха Кирила на всипану трояндами доріжку під час святкового богослужіння у Києво-Печерській лаврі був би вражаючим красою і величчю. Якби тільки не тисячі міліціонерів, що переважали кількість вірних, та не відверто численні особисті охоронці, які ревно охороняли патріарха навіть під час служби.
Споглядаючи ті тисячі в одностроях під намоленими стінами, важко було відхреститися від настирної згадки про роман-антиутопію Володимира Войновича «Москва – 2042», герой якого – «отєц Звєздоній» хрестився п’ятикутною зіркою. На той час було врочисто проголошено приєднання церкви до держави, і та «Комуністична реформована церква» (КРЦ), створена згідно постанови «ЦККПГБ», серед своїх головних пріоритетів мала й таке: «КРЦ завжди навіює своїй пастві, що справжній праведник –…виявляє постійну пильність і непримиренність до всіх проявів чужої ідеології». Віддалені письменником до 2042 року події, в яких метикуваті представники спецслужб переродилися на проповідників, створивши немислиме поєднання церкви і тоталітарної держави, начебто на мить наблизилися впритул. Так насправді багато було тих спецкашкетів…
Звісно, антиутопія Володимира Войновича – художній твір, і, як будь-яка антиутопія – описує суспільство, в якому перемогли негативні тенденції розвитку. Застерігає від страху втратити розум, історію, надії на майбутнє і саме майбутнє.
А чого Московський патріарх Кирило так боїться? Чи впевнений, що цінності релігії, духовності, християнства можуть захистити і відстояти лише особисті охоронці й тисячі міліціонерів на входах до Храмів?
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
