Футбол – це не лише магія, гладіаторський театр... Футбол – це не лише гра мільйонів і захоплення для мільярдів... Це не лише своєрідна людська містика в дії, як зауважував італієць Умберто Еко... Ця гра також і спосіб маніпулювання людьми, ця гра також і свого роду спосіб воєнних дій між народами... І цю гру, на жаль, намагаються всіляко використовувати різні пройдисвіти і авантюристи для приховування своїх злочинів і злодійств...
Футбол в Україні так і не став українською гордістю
Якось непомітно упродовж майже 20 років футбол в Україні перетворився з забавки партійних верхів, на кшталт Володимира Щербицького, у забавку купки шалено багатих людей, яким українці та їхні біди й радощі, від того ж магічного футбольного дійства, потрібні так і десь....
Чому порожні стадіони в Києві, де є, як мінімум, до півмільйона любителів футболу, чому Ахметов донедавна звозив на власний кошт вболівальників на ігри його «дітища» – «Шахтаря»?..
Чому Україна так і не має нових футбольних геніїв на кшталт Лобановського? Чому українська збірна бездарно програє ось уже вдесяте ключові футбольні матчі, чи то – в плей-офф, чи то ж на чемпіонаті світу?
Чому українські клуби так і не спромоглися чогось досягнути хоча б у європейських турнірах («Шахтар» – це суперзатратне виключення)?
Адже навіть за байдужості і бездарного керівництві, футбол в Україні живе і продовжує народжувати чудових виконавців, гравців... Ясних відповідей на це футбольне і водночас патріотичне, національне питання поки що немає...
Футбол як дуже складна і не проста, захоплююча гра, завжди був для багатьох націй способом самовираження, навіть часто – способом самоутвердження. Візьміть Бразилію чи Англію, чи ту ж Італію, де футбол – це друга релігія...
А чим є футбол в Україні? Насамперед, прикриттям для групи осіб, для яких на першому місці свої фінансові оборудки і свої власні кланові плани...
Помаранчева революція лише окреслила деякі пунктири необхідних змін в українському футбольному господарстві, але, на щастя «ділків від футболу», все «згасло» на рівні лише «пунктирів»...
Я недаремно згадав про Андрія Шевченка. Бо і його футбольна доля свідчить саме про те, що Україна, на жаль, так і немає свого справжнього футболу, своєї яскравої футбольної гордості...
Лобановський свого часу попереджав Шевченка про «зоряні успіхи» і «власний зоряний небосхил»... Але юне футбольне дарування з України, так і не досягнувши якихось вагомих успіхів вдома, подалося, під впливом тих же «футбольних ділків», до «Мілану» італійського олігарха Берлусконі. Там Шевченко став «дорогою іграшкою», своєрідною «паличкою-виручалкою» для родини і клану Берлусконі...
Так, дійсно, українці раділи, що ось, мовляв, українець став чемпіоном Італії, виграв Лігу чемпіонів для Берлусконі, отримав Золотий м’яч, дякуючи Берлусконі... Потім Андрій «клюнув» на «золоту приманку» Абрамовича в «Челсі» і там вже його зрадила й швидкість й природна українська футбольна інтуїція...
А що ж зробив Андрій Шевченко для українського футболу, для української футбольної гордості? Ну грав за збірну «однією ногою», як зауважували деякі досить прямі (російські!) футбольні коментатори, і все...
Ось вчора Андрій вийшов на поле стадіону «Динамо» у тренувальному матчі України з Чилі з пов’язкою капітана, і серб Девіч тричі виводив українця Шевченка один на один з воротарем чилійців, та все марно...
Бо свого часу швидкість та інтуїція Андрія радувала Берлусконі, наповнювала кишені Суркісів, але так і не порадувала українців. А нині Шевченко – це лише бліда тінь колишнього форварда «Мілану». Так само й український футбол сьогодні – це лише бліда тінь того футболу, яким він міг би бути, якби у ньому господарювали справжні патріоти України.
Футбол в Україні як арена боротьби олігархічних кланів
Хто є нині справжнім господарем в українському футболі? Футбольні знавці вам відразу ж скажуть – два клани: Ахметова і братів Суркісів... І матимуть рацію, бо все, що відбувається в Федерації футболу, у Професійній футбольній лізі України, проходить під акомпанементи бойових дій між цими олігархами і футбольними ділками... Ліміти на футбольних легіонерів, розподіл грошей, футбольні телетрансляції, купівлі іноземних футбольних зірок, контроль за футболом – все це у руках Ахметова і Суркісів... Ну, намагаються внести свою долю в це Коломойський, Ярославський, Рабіновіч... Але в останніх не вистачає на це ні часу, ні матеріалу...
Останнім часом, з наближенням «Євро-2012», ареною битви Суркісів із Ахметовим стала й збірна України... Це й не дивно... Адже представники клану Ахметова при владі в Україні, його друг і соратник Борис Колесніков, є «футбольним прем’єром»... На кону великі прибутки від європейського футбольного дійства 2012 року. Тому Суркіс і компанія, які поки що тримаються у Федерації футболу, не хочуть віддавати в одні, «ворожі» руки, весь контроль над футболом в Україні напередодні такого «врожайного часу»... Адже лише прогнозований приїзд влітку 2012 до України до 700 тисяч іноземних туристів може принести, як мінімум, до 70 мільярдів гривень прибутків, не кажучи вже про сотні мільйонів євро прибутків від реклами, від продажу прав на трансляції великим телекомпаніям світу і тисячам дрібних власників розважальних закладів...
Ну й що, всюди у світі, у кожній країні за футбольні гроші ведуться подібні бої... Але підкреслимо тут, що головна відмінність такої футбольної конкуренції в інших країнах від української проявляється у двох площинах – переважання в цьому національних, суспільних інтересів, і у високому рівні прозорості та чесної футбольної, спортивної конкурентності, за широкої участі громадськості... Чого не скажеш про українську футбольну ситуацію...
Ну візьміть хоча б питання відставки тренера національної збірні України з футболу Мирона Маркевича...
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Футбол в Україні так і не став українською гордістю
Якось непомітно упродовж майже 20 років футбол в Україні перетворився з забавки партійних верхів, на кшталт Володимира Щербицького, у забавку купки шалено багатих людей, яким українці та їхні біди й радощі, від того ж магічного футбольного дійства, потрібні так і десь....
Чому порожні стадіони в Києві, де є, як мінімум, до півмільйона любителів футболу, чому Ахметов донедавна звозив на власний кошт вболівальників на ігри його «дітища» – «Шахтаря»?..
Чому Україна так і не має нових футбольних геніїв на кшталт Лобановського? Чому українська збірна бездарно програє ось уже вдесяте ключові футбольні матчі, чи то – в плей-офф, чи то ж на чемпіонаті світу?
Чому українські клуби так і не спромоглися чогось досягнути хоча б у європейських турнірах («Шахтар» – це суперзатратне виключення)?
Адже навіть за байдужості і бездарного керівництві, футбол в Україні живе і продовжує народжувати чудових виконавців, гравців... Ясних відповідей на це футбольне і водночас патріотичне, національне питання поки що немає...
Футбол як дуже складна і не проста, захоплююча гра, завжди був для багатьох націй способом самовираження, навіть часто – способом самоутвердження. Візьміть Бразилію чи Англію, чи ту ж Італію, де футбол – це друга релігія...
А чим є футбол в Україні? Насамперед, прикриттям для групи осіб, для яких на першому місці свої фінансові оборудки і свої власні кланові плани...
Помаранчева революція лише окреслила деякі пунктири необхідних змін в українському футбольному господарстві, але, на щастя «ділків від футболу», все «згасло» на рівні лише «пунктирів»...
Я недаремно згадав про Андрія Шевченка. Бо і його футбольна доля свідчить саме про те, що Україна, на жаль, так і немає свого справжнього футболу, своєї яскравої футбольної гордості...
Лобановський свого часу попереджав Шевченка про «зоряні успіхи» і «власний зоряний небосхил»... Але юне футбольне дарування з України, так і не досягнувши якихось вагомих успіхів вдома, подалося, під впливом тих же «футбольних ділків», до «Мілану» італійського олігарха Берлусконі. Там Шевченко став «дорогою іграшкою», своєрідною «паличкою-виручалкою» для родини і клану Берлусконі...
Так, дійсно, українці раділи, що ось, мовляв, українець став чемпіоном Італії, виграв Лігу чемпіонів для Берлусконі, отримав Золотий м’яч, дякуючи Берлусконі... Потім Андрій «клюнув» на «золоту приманку» Абрамовича в «Челсі» і там вже його зрадила й швидкість й природна українська футбольна інтуїція...
А що ж зробив Андрій Шевченко для українського футболу, для української футбольної гордості? Ну грав за збірну «однією ногою», як зауважували деякі досить прямі (російські!) футбольні коментатори, і все...
Ось вчора Андрій вийшов на поле стадіону «Динамо» у тренувальному матчі України з Чилі з пов’язкою капітана, і серб Девіч тричі виводив українця Шевченка один на один з воротарем чилійців, та все марно...
Бо свого часу швидкість та інтуїція Андрія радувала Берлусконі, наповнювала кишені Суркісів, але так і не порадувала українців. А нині Шевченко – це лише бліда тінь колишнього форварда «Мілану». Так само й український футбол сьогодні – це лише бліда тінь того футболу, яким він міг би бути, якби у ньому господарювали справжні патріоти України.
Футбол в Україні як арена боротьби олігархічних кланів
Хто є нині справжнім господарем в українському футболі? Футбольні знавці вам відразу ж скажуть – два клани: Ахметова і братів Суркісів... І матимуть рацію, бо все, що відбувається в Федерації футболу, у Професійній футбольній лізі України, проходить під акомпанементи бойових дій між цими олігархами і футбольними ділками... Ліміти на футбольних легіонерів, розподіл грошей, футбольні телетрансляції, купівлі іноземних футбольних зірок, контроль за футболом – все це у руках Ахметова і Суркісів... Ну, намагаються внести свою долю в це Коломойський, Ярославський, Рабіновіч... Але в останніх не вистачає на це ні часу, ні матеріалу...
Останнім часом, з наближенням «Євро-2012», ареною битви Суркісів із Ахметовим стала й збірна України... Це й не дивно... Адже представники клану Ахметова при владі в Україні, його друг і соратник Борис Колесніков, є «футбольним прем’єром»... На кону великі прибутки від європейського футбольного дійства 2012 року. Тому Суркіс і компанія, які поки що тримаються у Федерації футболу, не хочуть віддавати в одні, «ворожі» руки, весь контроль над футболом в Україні напередодні такого «врожайного часу»... Адже лише прогнозований приїзд влітку 2012 до України до 700 тисяч іноземних туристів може принести, як мінімум, до 70 мільярдів гривень прибутків, не кажучи вже про сотні мільйонів євро прибутків від реклами, від продажу прав на трансляції великим телекомпаніям світу і тисячам дрібних власників розважальних закладів...
Ну й що, всюди у світі, у кожній країні за футбольні гроші ведуться подібні бої... Але підкреслимо тут, що головна відмінність такої футбольної конкуренції в інших країнах від української проявляється у двох площинах – переважання в цьому національних, суспільних інтересів, і у високому рівні прозорості та чесної футбольної, спортивної конкурентності, за широкої участі громадськості... Чого не скажеш про українську футбольну ситуацію...
Ну візьміть хоча б питання відставки тренера національної збірні України з футболу Мирона Маркевича...
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
