Аналітик із «Джеймстаун Фаундейшен» Павел Кордубан приходить до висновку, що відвідини Києва у кінці жовтня російським прем’єром Володимиром Путіним стали своєрідним вододілом у стосунках Москви і Києва.
Цей візит показав, що Путіну не під силу не лише вирішити відмінності у торговельних підходах двох сусідніх країн, а й реалізувати до кінця хоча б один із прогнозованих сторонами з ентузіазмом весною економічних проектів.
Експерт зі США констатує, що «попри сподівання Москви, не відбулося ніякого злиття компаній двох країн ні в ядерній, ні в авіаційній, ні в газовій галузях.., тоді як російська сторона продовжує наполягати на незмінних газових цінах».
Москва і Київ так і не домовилися про умови злиття «Нафтогазу» з російським «Газпромом», Київ не влаштовує скидка у газовій ціни у результаті харківських угод, а в «Газпромі» кажуть, що їх влаштовує ціна на газ у контракті від січня 2009 року.
Навіть у сфері ядерної енергетики, де відбулося найбільше просування у співпраці, все ж до кінця не вирішено, хто ж врешті будуватиме завод ядерного палива на українській сировині.
Під час перебування Путіна в Києві у жовтні, як зауважує американський експерт, сторони навіть на розглядали питання про вступ України до митного союзу Росії, Білорусі та Казахстану, бо Київ попередньо пояснив, що пріоритетом для нього є угода про вільну торгівлю з ЄС, яка не дозволяє реально розглядати членство в проросійському митному союзі.
Тут також наголошено, що «небажання Москви забезпечити Києву повні гарантії нафтового транзиту змушує уряд України шукати інших партнерів для заповнення труби Одеса-Броди».
Московська ж «Нєзавісімая газета» наводить скептичні думки експертів щодо перспектив аверсного прокачування венесуельської нафти з Одеси до Білорусі. Хоча й 17 листопада відбудеться пробне прокачування невідомо чиєї нафти через нафтогін Одеса-Броди до Мозирського нафтопереробного заводу в Білорусі, експерти все ж кажуть, що «подальший розвиток подій тут залежить не лише від економічних розрахунків, а й від політичної воли сторін. Адже 19 грудня Лукашенко може програти президентські вибори і виявитися нелегітимним не лише в очах Європи, але й Росії». Деякі експерти так і кажуть: «Москва вже приготувала сценарій «покарання» Білорусі за українсько-венесуельські успіхи».
Відомий британський видавець і бізнесмен Крістоф Леклерк стверджує на сторінках французької «Монд», що європейські лідери мають розвивати концепцію Великої Європи і «не грузнути у суперечках про розширення ЄС».
На думку Леклерка, в ЄС мають дбати про те, як використати величезний 250-мільйонний ринок на теренах Туреччини і пострадянському просторі. Автор малює перспективу створення в ЄС «загальноєвропейського ринку з 750-мільйонним населенням разом з Туреччиною, Україною і Росією шляхом створення спільного митного союзу і ринку праці». А в майбутньому, як вважає Леклерк, є перспектива «політичної інтеграції за зразком G20, коли аналогічний саміт E10 (Європа-10) міг би стати стартовим майданчиком для обговорення проблем загальноєвропейського ринку і до цієї десятки входили б Німеччина, Іспанія, Франція, Італія, Польща, Велика Британія сам Євросоюз, Україна, Туреччина і – з урахуванням готовності – Росія».
Для цього автор пропонує на сторінках «Монд» «розробити проект «швидкісної» Європи з трьох концентричних кіл: зони «євро» (16 країн), Євросоюзу (27 країн) і третьої зони, яку варто ще визначити». Але тут уже ведеться мова про Туреччину, Україну і Росію.
Леклерк також сподівається, що у 2011 році, під час головування в ЄС Польщі, буде визначено «європейську перспективу України», а новий президент Росії у 2012 році стане «на позиції єврореалізму».
Для Туреччини вступ до ЄС також «залишається кінцевою метою», вважає цей британський видавець і меценат. На завершення Леклерк з ентузіазмом резюмує, що «прийшов момент відродити Велику Європу».
Цей візит показав, що Путіну не під силу не лише вирішити відмінності у торговельних підходах двох сусідніх країн, а й реалізувати до кінця хоча б один із прогнозованих сторонами з ентузіазмом весною економічних проектів.
Експерт зі США констатує, що «попри сподівання Москви, не відбулося ніякого злиття компаній двох країн ні в ядерній, ні в авіаційній, ні в газовій галузях.., тоді як російська сторона продовжує наполягати на незмінних газових цінах».
Москва і Київ так і не домовилися про умови злиття «Нафтогазу» з російським «Газпромом», Київ не влаштовує скидка у газовій ціни у результаті харківських угод, а в «Газпромі» кажуть, що їх влаштовує ціна на газ у контракті від січня 2009 року.
Навіть у сфері ядерної енергетики, де відбулося найбільше просування у співпраці, все ж до кінця не вирішено, хто ж врешті будуватиме завод ядерного палива на українській сировині.
Під час перебування Путіна в Києві у жовтні, як зауважує американський експерт, сторони навіть на розглядали питання про вступ України до митного союзу Росії, Білорусі та Казахстану, бо Київ попередньо пояснив, що пріоритетом для нього є угода про вільну торгівлю з ЄС, яка не дозволяє реально розглядати членство в проросійському митному союзі.
Тут також наголошено, що «небажання Москви забезпечити Києву повні гарантії нафтового транзиту змушує уряд України шукати інших партнерів для заповнення труби Одеса-Броди».
Московська ж «Нєзавісімая газета» наводить скептичні думки експертів щодо перспектив аверсного прокачування венесуельської нафти з Одеси до Білорусі. Хоча й 17 листопада відбудеться пробне прокачування невідомо чиєї нафти через нафтогін Одеса-Броди до Мозирського нафтопереробного заводу в Білорусі, експерти все ж кажуть, що «подальший розвиток подій тут залежить не лише від економічних розрахунків, а й від політичної воли сторін. Адже 19 грудня Лукашенко може програти президентські вибори і виявитися нелегітимним не лише в очах Європи, але й Росії». Деякі експерти так і кажуть: «Москва вже приготувала сценарій «покарання» Білорусі за українсько-венесуельські успіхи».
Відомий британський видавець і бізнесмен Крістоф Леклерк стверджує на сторінках французької «Монд», що європейські лідери мають розвивати концепцію Великої Європи і «не грузнути у суперечках про розширення ЄС».
На думку Леклерка, в ЄС мають дбати про те, як використати величезний 250-мільйонний ринок на теренах Туреччини і пострадянському просторі. Автор малює перспективу створення в ЄС «загальноєвропейського ринку з 750-мільйонним населенням разом з Туреччиною, Україною і Росією шляхом створення спільного митного союзу і ринку праці». А в майбутньому, як вважає Леклерк, є перспектива «політичної інтеграції за зразком G20, коли аналогічний саміт E10 (Європа-10) міг би стати стартовим майданчиком для обговорення проблем загальноєвропейського ринку і до цієї десятки входили б Німеччина, Іспанія, Франція, Італія, Польща, Велика Британія сам Євросоюз, Україна, Туреччина і – з урахуванням готовності – Росія».
Для цього автор пропонує на сторінках «Монд» «розробити проект «швидкісної» Європи з трьох концентричних кіл: зони «євро» (16 країн), Євросоюзу (27 країн) і третьої зони, яку варто ще визначити». Але тут уже ведеться мова про Туреччину, Україну і Росію.
Леклерк також сподівається, що у 2011 році, під час головування в ЄС Польщі, буде визначено «європейську перспективу України», а новий президент Росії у 2012 році стане «на позиції єврореалізму».
Для Туреччини вступ до ЄС також «залишається кінцевою метою», вважає цей британський видавець і меценат. На завершення Леклерк з ентузіазмом резюмує, що «прийшов момент відродити Велику Європу».
