Доступність посилання

Іти на єдиний у Рівному сеанс скандального фільму «Матч», який організатори запропонували переглянути журналістам, я не збиралася. Нині скласти про нього уявлення можна навіть з інтернету. Але коли чотири партії оголосили про пікет кінотеатру «Ера» заради недопущення показу, перемогла інтрига ймовірного журналістського сюжету. Я чекала якщо не розбитих об екран яєць, то хоча б скандувань і тупотінь.

Протест проти фільму «Матч», Рівне, 7 травня 2012 року

Протест проти фільму «Матч», Рівне, 7 травня 2012 року

Скандування «Ганьба!», «Рівне – не місце для московських експериментів!», «Геть антиукраїнське сміття з України!» тощо були. Але лише на плакатах, які розгорнули представники Української народної партії, ВО «Свобода», НРУ та «Української платформи – Собор». Згодом з’ясувалося, що підтримати демонстрацію фільму і поспілкуватися з журналістами до Рівного спеціально прибув директор мережі кінотеатрів «Мультиплекс» Анатолій Базильчук. За переговорним столом із пікетувальниками пан Базильчук пояснив, що в місті Ровно, на його думку, таких «пікетників» – кіт наплакав, у той час як інтерес решти глядачів підігрітий «навколоматчевими» суперечками. Щоправда, «решта» не пікетувала міськраду з вимогою відновити прокат…

«Гостра» розмова з організаторами закінчилася тим, що показ охрестили «технічним» – для того, щоб журналісти в якості експертів винесли свій вердикт. Дарма колега Микола Кульчинський дер горло, закликаючи ігнорувати показ. Дарма цитував російський сайт «Однако», в якому автор, продюсер фільму Дмитро Куліков, відверто розкриває свою мету: «Этот фильм сносит несуразные пограничные столбики между Малороссией и остальной Россией». Цікавість журналістів до «забороненого плоду» перемогла.

І я – що гріха таїти – пішла на «Матч».

Я ще довго шкодуватиму про це.

Мова не про майстерну гру улюбленців російської, і не тільки, публіки – Боярської-Безрукова. Не про до болю знайомі київські вулиці, ретельно «зістарені» художниками-операторами. Не про жахливі картини Бабиного яру і підірваного Хрещатика. І не про музику, яка потужно підкреслює страшні і тріумфальні моменти. Мова – про те, що під кожною вишиванкою в цьому фільмі крилася зрадницька душа. Звісно ж, і під вишиванкою бургомістра – відомого історика і просвітянина Олександра Оглоблина, візуально схожий чомусь не на себе – швидше на Стефаника чи Франка. Про синьо-жовті нашивки на поліцейських рукавах, яких не було в історії, годі й говорити. Ще цікавіше – за задумом автора, російського режисера А.Малюкова, Хрещатик підірвали або ж євреї, або ж самі нацисти (ще в радянські часи було доведено, що це зробили радянські підривники).

Щодо історичної правди про «Матч смерті» – тут його автори «підстрахувалися», пустивши наприкінці майже непомітні титри – про те, що в 2004 році суд не знайшов зв’язку між футболом і розправами зі спортсменами в окупованому Києві.

Але, зрештою, мова – про нас.

Опозиціонери сеансу не зірвали. Близько половини з трьох десятків журналістів після перегляду вийшли розчуленими. Одна з колег зауважила, що все правдиво, бо нині «ситуація зі зрадниками не ліпша». Себто – боягузи й запроданці – ми всі? І варто соромитися вишиванки?

Аргументи були лише в тих, хто хоч іноді цікавиться історією. Але їх не особливо слухали. Мою підняту руку не помітили. Розповісти про знищених нацистами у 1942-му працівників редакції київського «Українського слова» так і не вдалося. Молоді колеги-журналісти вважають: заборона показу – це цензура.

…Увечері у новинах місцевого каналу йшов репортаж із обласного архіву, приурочений 9 травня. Йшлося про документи з історії партизанського руху на Рівненщині. Звісно, не про повстанців Бульби-Боровця, а про комуністів-підпільників Новака, Мірющенка, Остафова. Розстріляних у Рівненському урочищі «Видумка» українських патріотів неначе в історії й не було. Хіба це – не цензура?

Справа не в «Матчі» і не в інших фільмах, котрі без проблем виходять не лише в прокат, а й на екрани українських телеканалів. Справа – в нас, служителях пера, котрі лінуються вивчати власну історію і не змушують себе шукати контраргументи. Бо, як свідчить статистика, нині українці все ще більше вірять пресі, ніж владі.

Думки, висловлені в розділі «Блоги», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
  • 16x9 Image

    Валентина Одарченко

    На Радіо Свобода з 2000 року, власний кореспондент у Рівненській і Волинській області. Народилася 1965 року в місті Дубно. Закінчила факультет журналістики Київського державного університету ім.Т.Г.Шевченка, юридичний факультет Національного університету «Острозька академія». З 1995 по 1999 рік очолювала першу на Рівненщині ФМ-радіостанцію «Нова хвиля».  Ведуча соціального телепроекту «Перехрестя правди» Рівненської держтелерадіокомпанії.  
    Facebook: https://www.facebook.com/valentina.romanuk1

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG