Церковні коляди прийшли до України в часи церковної унії – музикознавець

Українська народна традиція колядування тісно переплелася з церковною, що через Польщу примандрувала до України з Риму. Розрізнити їх зараз уже дуже важко, говорить етномузиколог із Львівської національної академії імені Миколи Лисенка Лариса Лукашенко. І хоча традиція є справою консервативною, вона постійно оновлюється новими творами. Одними з найцікавіших колядок нової доби, на її думку, є повстанські з часів Другої світової війни.

– Які традиції колядування є спільними для українців та їхніх європейських сусідів?

– Якщо говорити про Різдвяні свята і походження Різдвяних свят, витоки сягають дуже глибоко, ще дохристиянських часів і не тільки від періоду землеробської культури, а від періоду мисливства – тобто від набагато давнішого періоду.

Обряд, який дійшов до нашого часу з тих далеких часів – це новорічний обряд Кози, який супроводжується відповідними піснями, відповідним музичним супроводом. Цей обряд поширений як в Білорусі, так і на більшості території Європи, в Польщі, раніше був поширений на території Німеччини. Це показує, що Україна з Європою має спільні витоки і спільні витоки не тільки пов’язані з християнством, а спільні корені пов’язані ще з набагато давнішими часами.

– А якщо ми повернемося до історії з колядками саме з християнських часів, яким чином ці колядки дійшли до України? Які були етапи їхнього поширення?

– Всі вчені сходяться на тому що церковні колядки чи коляди, як ми їх називаємо, прийшли в Україну власне з Європи і це сталося вже досить в пізньому періоді, в середині другого тисячоліття нашої ери. Коли українська церква була наближена до європейської за допомогою утворення церковної унії.

Набожні різдвяні пісні в Європі виникли набагато раніше. Вони почали співатися ще з першого тисячоліття нашої ери. І коли з’явилася унія, священики бачили, як відбувається обряд у Римській католицькій церкві, що співалися – Різдвяні пісні, які прославляли Бога. І ці пісні перейшли і до нашої східної церкви.

Спочатку це були переклади цих польських пісень, західноєвропейських пісень, а пізніше на цьому ґрунті були витворені вже свої українські пісні і це перетворилося у величезний пласт культури. Вона спочатку набула книжного, писемного походження, а пізніше ці пісні завдяки своїй простоті, завдяки тому, що там були гарні тексти, які прославляли Бога, прославляли Божу Матір, прославляли всі обставини Божого народження, фольклоризувалися. І зараз протягом кількох останніх століть ми маємо цілий пласт народної культури, який витворився з цих, спочатку церковних коляд, а потім вони повністю фольклоризувалися і становлять значну частину народного репертуару.

– Ви б могли навести приклад цієї церковної коляди, яка стала народною?

– Дуже багато церковних коляд. Скажімо: «Бог предвічний», «У Віфлеємі нині новина», «Нова радість стала», «Добрий вечір тобі, пане господарю!», «Пречиста Діва по світу ходила», «У Віфлеємі, ангел Божий з небес», і ще дуже-дуже багато, кілька сотень колядок, які співаються в народі. І народ не відділяє їх від свого питомого репертуару.

– Як вдалося добитися співіснування старих прадавніх дохристиянських колядок і тих, що вже прийшли з церковних джерел?

– Народна музична традиція є дуже консервативною. Незважаючи на те, що з’явилися новітні твори, які увійшли в їхній репертуар, продовжувалася традиція виконання стародавніх світських колядок.

Новорічні і Різдвяні свята тривають досить довго – більше ніж 2 тижні і включають багато обрядів. Це поєднання відбувалося так, що різні обряди обслуговувалися різними творами. Тобто, якщо з церкви йшов колядувати церковний гурт, то, звичайно, вони співали церковні побожні колядки.

Потім коли йшов Вертеп, вони так само співали переважно церковні колядки. Коли вже йшли на Новий рік щедрувати, то були інші обряди по різних регіонах: та сама Коза, яку я вже згадала, Маланка, обряд ходіння з журавлем, з конем, із ведмедем. Всі обряди обслуговувалися народними колядками і щедрівками. Так само вони могли поєднуватися і в одному обряді, коли йшов гурт колядувати, то виконували спочатку якусь церковну колядку, а потім вже співали традиційних – пошану господарю, господині, так як відбувається на Гуцульщині.

– Очевидно, церква була досить толерантна до тих дохристиянських пісень, але не всюди. На схід від України ця традиція, як пишуть в літературі, не поширилася, бо Російська православна церква боролася з тим, що вона називала «бісівськими піснями». Чому українцям вдалося зберегти ці пісні навіть не зважаючи на те, що українська церква пізніше потрапила під російський патріархат?

– Зараз, коли взяти територію України, то дуже добре видно, де ці традиційні народні пісні переслідувалися більше, де вони переслідувалися менше. Якщо ми візьмемо територію Полісся і західних околиць, північно-західних околиць, то до сьогодні там дуже мало збереглося традиційних колядок, через вплив російської церкви. Якщо ми візьмемо Гуцульщину, Галичину, тобто південно-західну околицю, тут справа є досить доброю – до сих пір можна в питомому середовищі зустрічати традиційні твори.

– Ця традиція відтворюється чи оновлюється? Чи з’являються нові твори?

– Звичайно, відтворюється і оновлюється, але таким чином, що ті твори традиційні, які передавалися із уст в уста протягом століть, вони можуть лише зникати. Тобто великих перетворень в у цьому репертуарі не відбувається.

Тим не менше з’являються нові твори. Церковні колядки, які фольклоризувалися, і які йшли у народний репертуар, можна віднести до таких новотворів. Крім того, утворювалися і сучасніші пісні. Великий поштовх для зародження нових колядок дали події Першої світової війни, стрілецтва, дуже багато пісень в цей період з’явилося, які так само фольклоризувалися і увійшли до народного репертуару. Також багато нових творів з’явилося в період Повстанської армії, це середина 20-го століття, серед них «Сумний Святвечір в 1946 році».