Доступність посилання

11 грудня 2016, Київ 10:48
Луганськ – Народи, які обирають шлях самостійного розвитку, найперше дбають про те, щоб культурний простір їхніх молодих держав не був обтяжений знаками колоніальної або імперської доби. Безліч прикладів цього можна знайти в європейських країнах, що в минулому мали комуністичну орієнтацію. Важливою складовою культурного простору є топоніміка, зокрема назви вулиць, кварталів, площ, провулків тощо – вони не лише є своєрідними пам’ятниками історії та культури народу, що тут проживає, а й самі формують його ідентичність, виховують молоді покоління.

Пораховано, що нині, на 22-му році української незалежності, радянської топоніміки в назвах центральних вулиць населених пунктів України у 20 разів більше, ніж власне «незалежницьких» найменувань (Грушевського, Січових Стрільців, Незалежності, Героїв Крут тощо). Щодо Луганська, то останні в Луганську – найсхіднішому обласному центрі – взагалі майже відсутні.

Знаки тоталітарної доби на мапі Луганська

Як відомо, більшовицька влада вольовим рішенням масово перейменовувала не лише вулиці, а й населені пункти (так з’явилися ойконіми-радянізми Сталіно, Леніне, Троцьк, Ворошиловград, Дзержинське), водні об’єкти (річка Сталінка, водопій Енгельса); революційний дух торкнувся навіть антропонімів: Владлен, Сталіна, Кім, Октябрина.

Комунізм офіційно відійшов у минуле, але знаки тоталітарної доби не хочуть полишати Луганськ. І досі тут є аж три вулиці Леніна, площа Леніна, 12 ленінських провулків. Нікуди не зникали вулиці Карла Маркса, Ульянова, Крупської, Дзержинського, Калініна, Менжинського, Рози Люксембург, Пархоменка, Кірова, Свердлова, Якіра, Революційна, Павліка Морозова й багато-багато інших. Один із мікрорайонів Луганська називається «селище Косіора».

Який виховний потенціал містять ці назви, які історичні особи за ними стоять? Перший секретар Ленінградського обкому ВКП(б) Сергій Кіров, наприклад, колись сказав: «Карать, не только карать, а карать по-настоящему, чтобы на том свете был заметен прирост населения благодаря деятельности нашего ОГПУ». В’ячеслав Менжинський був одним із організаторів сталінських репресій. Станіслав Косіор – безпосередній організатор політики фізичного і духовного геноциду українського народу, що виявився в ліквідації «українізації» і проведенні політики русифікації, здійсненні штучного Голодомору 1932-1933 років в Україні, розгортанні антиукраїнського терору, фабрикуванні численних політичних процесів та масовому винищенні національної інтелігенції…

Поряд із трафаретними радянськими топонімами, луганські вулиці зберігають і оригінальні регіоналізми, як-от: тупик Паризької комуни, вулиці Старих більшовиків, Юних піонерів, Червоного Профінтерну, МОПРу, Броненосця «Потьомкін», 1-й проїзд вулиці 21-го МЮДу, садиба 1-го тресту їдалень тощо.

Є в Луганську й зовсім екзотичний, як для демократичної країни, топонім – вулиця ОСО. Спілкуючись недавно з однією жінкою, я дізналася, що вона мешкає саме на цій вулиці, і поцікавилася, чи знає вона, що означає ця назва. Та відповіла: «А що? Гарна була людина – ОСО!». Насправді ж в СССР у період 1922-1953 років при НКВД, ОГПУ та МГБ існував позасудовий орган, який називався «Особоє совєщаніє» (ОСО); за відсутності підозрюваних у скоєнні злочинів та їхніх адвокатів він виносив вироки про тюремне ув’язнення, заслання або смертну кару тисяч невинних людей.

А що ж громадськість?

Переважна більшість місцевого населення спокійно ставиться до таких найменувань і не переймається ними. А от представники проукраїнської громадськості неодноразово зверталися до депутатів міськради з вимогою прибрати з мапи міста історично віджилі й просто ганебні для незалежної держави назви.

Так, ще на початку 90-х років великий український патріот, ініціатор багатьох державницьких справ, лікар Юрій Єненко як депутат Луганської міськради наполягав на перейменуванні вулиці ОСО. Були й пропозиції увічнити в назвах луганських вулиць імена видатних українців, зокрема Бориса Грінченка – укладача славетного 4-томного тлумачного «Словаря української мови» (1907-1909 роки), який жив на Луганщині шість років.

Один із останніх листів такого змісту містив вимогу щодо реалізації президентського указу № 250/2007 про ліквідацію символіки тоталітарного режиму. Громадськість пропонувала внести на розгляд сесії Луганської міськради питання, пов’язане з перейменуванням топонімічних об’єктів, названих іменами катів українського народу: Якіра, Косіора, Тухачевського, Уборевича, а також вулицю ОСО, і висловлювала сподівання, що очищення від ідейної спадщини більшовицького тоталітаризму як організатора одного з наймасовіших у світі народовбивств сприятиме моральному оздоровленню суспільства, вихованню молоді на засадах справжньої демократії і гуманізму.

Місцеві депутати відреагували… по-своєму

Луганські депутати – а це в абсолютній більшості регіонали та комуністи – і не думали ліквідувати тоталітарні найменування в Луганську (в цьому блакитні та червоні одностайні). Звітувати перед місцевою громадськістю за свою бездіяльність у цій сфері народні обранці й не збиралися.

А от на офіційний запит провідного радника ВГО «Альянс «Майдан» Олександра Северина про вжиті заходи щодо виконання названого указу Президента, а також указу №75/2010 «Про вшанування учасників боротьби за незалежність України у XX столітті» міськрада таки відповіла: мовляв, в інфраструктурі Луганська взагалі немає об’єктів, названих на честь організаторів Голодомору та політичних репресій, та й сама інформація про перелік осіб, причетних до цього, у міськраді відсутня. Автор відповіді, заступник міського голови Олександр Ткаченко зауважив, що причетність осіб до політичних репресій має встановлювати суд, а на перейменування в міському бюджеті немає коштів (але при цьому він умовчав той факт, що на розвиток російської мови з того ж таки бюджету щороку виділяються мільйонні суми).

А от щодо належного вшанування учасників боротьби за незалежність України – луганців (нібито немає загальноукраїнських борців за цю справу, а також уже спочилих місцевих патріотів – таких, як Борис Грінченко, Микола Руденко, Іван та Надія Світличні, Юрій Єненко), Ткаченко прикинувся дурником, удавши, що мова тут іде виключно про живих людей, і роз’яснив Олександру Северину, що вони й сьогодні є активними політичними і громадськими діячами й активно залучаються до співпраці з органами місцевого самоврядування (не знаю, кого саме вони запрошують до такої співпраці, а мене як голову місцевого осередку Асоціації дослідників голодоморів в Україні ніколи не запрошували).

Пригадую, що на один зі своїх листів до міського голови я таки отримала відповідь. У ній ішлося про те, що недоцільно перейменувати одну з вулиць на ім’я Бориса Грінченка, а от коли збудують якусь нову вулицю, то її вже зможуть назвати на його честь. Тоді подумалося: значить, ніколи цього не буде, адже будівництва в Луганську за всі роки незалежності практично немає.

Аж ось недавно пошукова система в інтернеті видала інформацію про те, що в Луганську (о диво!) вже є вулиця імені Грінченка. А віднедавна тут є й такі приємні для «незалежницького» вуха топоніми, як вулиці імені Стуса, Богуна, Грушевського, Відродження. Але чи варто радіти з цього приводу? Мабуть, краще плакати, бо ці вулиці розташовані на віддалених околицях міста, і складаються вони лише з двох-трьох приватних будинків…

Іще одна «новація» луганських самоврядників

А 2002 року луганські депутати зробили справжню топонімічну революцію! Усупереч нормам українського правопису, яких бездоганно дотримувалися навіть радянські чиновники, вони ухвалили рішення, яким запровадили написання назв вулиць, транслітерованих з російської мови. У результаті замість орфографічно правильних назв виникли власне «регіональні» абсурдні найменування-покручі: вул. 300-лєтія Воссоєдінєнія, Совєтская, Лєсі Украінкі, Т.Г.Шевчєнко, 30-лєтія Побєди, 18-го Партс’єзда, Карпєнко-Карого, Брєстской крєпості, Красная площадь, Украінская, Остапа Вішні, Звьоздная, Братьєв Сєродєдєнко, 1-й Пятілєткі тощо. Таких назв годі ще десь пошукати!

Цікаво, з якими філологами радилися депутати, коли змінювали топоніми Луганська таким чином? І це їхнє рішення виконується бездоганно й послідовно – в паспортних столах, на підприємствах та в організаціях, у рекламних оголошеннях. І гроші на це знайшлися!

Отже, на прикладі топонімічної сфери міста Луганська бачимо, що Луганська міська рада руками своїх депутатів не лише міцно зберігає пострадянську ментальність місцевих мешканців, а й формує проросійську регіональну ідентичність як основу майбутнього сепаратизму. І робить вона це всупереч деклараціям столичної влади про європейський вектор розвитку України. Але тоді, чи такі вже й щирі ті декларації офіційного Києва?

Ірина Магрицька – кандидат філологічних наук, доцент Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля, журналіст, громадський діяч

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG