Доступність посилання

04 грудня 2016, Київ 08:45
Міжнародний жіночий день змалку в мене асоціювався із загорнутими в целофан тюльпанами. Найчастіше в кожному такому саркофазі можна було побачити аж одну квітку – так найдешевше. Такі знаки уваги діставалися однокласницям чи співробітницям: хлопчики під одною стіною, дівчатка під іншою, за командою «старт» починалася вітальна атака. Все дуже безособово і швидко, за винятком жіночих зусиль у галузі прикрашання себе святкових. Білі блузочки, чорні лаковані мешти, в очах сподівання. Після вручення канонічних подарунків камені з гуркотом падають із чоловічих душ: хух, відстрілялися, тепер культурна програма з солодким так званим шампанським і з магазинними тортами. Возрадуйтеся, жіночки, вас не оминула увага сильної половини.

Щороку з приводу цього дня відбувається чимало дискусій. Мовляв, нічого святкувати свято єврейок-комуністок, давайте шанувати порядний греко-католицький день Матері. Трохи лівіше налаштовані осудливо кивають на такі неполіткоректні закиди головою й доказують, що свято судове, просто справдешній його сенс перекручений і що слід дбати про права жінок як громадян, а не про їхню здатність втішитися дурничкою з назвою «подарунок». Люди традиційні, без конфліктів із совєцькою ментальністю, в дискусії не вступають і спокійно дарують-приймають свої квіти-парфуми-праски-тостери. А що, в господарстві нічого не зайве.

Наразі я їду в індійському потязі з півночі на південь штату Керала. Місцевий уряд тут комуністичний, саме йому, як кажуть, штат завдячує високим відсотком грамотності й цілком задовільною (у порівнянні з більшістю штатів Індії) санітарною ситуацією. У транспорті і в квиткових касах для жінок і чоловіків передбачені окремі місця і черги, щоправда, як правило, всі змішуються докупи. Місця жінкам особливо ніхто не вступає, дітям теж, хоча назагал суспільство дуже чілдрен-френдлі. Якби я за кожне фото з моїми дітьми брала бодай по рупії, індійські канікули обійшлися б мені наполовину дешевше. Отже, думаю, спитаю у місцевих про цей наш міжнародний день.

Цілком освічений хлопчик, сусід по плацкарті, гарною англійською відповів мені, що поняття не має, про що я. Хоч і висять у них на автостанціях портрети тріо-мареничів Маркса, Енгельса й Леніна, а про Розу Люксембург і Клару Цеткін у школі не вчать...

Дві 19-річні дівчинки з Данії не мали ані зазначених місць у своїх квитках, ані найменшого поняття, про який такий жіночий день я їх питаю. Ясно одне, сказали вони, жінці значно ліпше жити в Данії, аніж тут. І надивившись на ставлення індійських чоловіків до індійських жінок, вони вкотре подякували кармі за свою євросоюзівську інкарнацію.

У наших квитках місця були вказані, хоча це аж ніяк не захистило нас від симптомів глобального перенаселення: на кожному з наших місць сиділо по трійко індусів – щасливих, безтурботних, і десь вони собі мали те, що білий турист платив за квиток удвічі більше. Білий турист в образі мене знизав плечима і подумав, що всім же хочеться кудись поїхати, а от моя подруга (з нас двох вона злий поліцейський) дочекалася контролера і зробила серйозну спробу захистити свої права пасажира. От би ким пишалася Клара Цеткін! Ця сама подруга анітрішечки не встидається прямо в лоба і без будь-яких куртуазних еківоків вимагати у чоловіків фізичної допомоги. Перетягти валізу, підсадити дитину тощо. А якщо чоловіки не відразу її розуміють... Ліпше не бути таким чоловіком. Останнім з них був рікшо, котрий відмовився бігти з нами до потяга, на котрий ми з вини його колеги запізнювалися (водій привіз нас не на той вокзал), то й залишився без оплати своїх водійських послуг. Не поміг дотягти валізи й трьох дітей – розплатився за кармічний борг свого мото-колеги. Це висновок подруги. Мене ж, як завжди, гризе сумління й постають в уяві фотокартки голодних рікшиних дітей. Хоча насправді гроші просто не було як дістати – повні руки були всього важкого і крикливого...

До речі, Керала – один із небагатьох штатів Індії, де співвідношення жінок і чоловіків більш-менш рівне. У більшості штатів чоловіків значно більше. Пам’ятаю, як колись, вперше потрапивши до Індії, вжахнулася плакатам із антиабортовою агітацією. На них буквально благалося у батьків не позбуватися майбутньої дитини, як тільки стане ясно, що то дівчинка. Історія подібна на китайську: хлопчика мати – престижно, а дівчинка – то зайвий рот. Єдине що, в Індії ніхто не проводив політики однієї дитини, тож від дівчаток позбувалися суто з економічних міркувань.
Ірена Карпа з доньками в Індії

Ірена Карпа з доньками в Індії


У великих містах цілком нормальною є ситуація, коли ти опиняєшся у велетенському натовпі чоловіків. Якщо ти при цьому пишної комплекції й світловолоса, нахабного тактильного контакту не уникнути. Мені з моїм сухим тілом і темним волоссям завжди щастило – деколи й не помічали в натовпі. А от подруги розповідали різне, і далеко не найприємніше. Всі пам’ятають нещодавню жахливу історію про зґвалтування й побиття двох студенток у делійському автобусі. Чоловіки були як ніколи солідарні – як же дівка посміла щось сказати на свій захист, а не потупила очі, як то їй велить її ганебна жіноча інкарнація! Дебати тут і досі не вщухають. На всіх рівнях – від преси до розмов на вулицях.

«Дівчата, приходьте ввечері на пляж. Ми танцюватимемо танець солідарності!» Спершу я завжди обережна з жіночками крою «нью ейдж». Але ці дві англійки, що власноруч писали запрошення на листках паперу, щоб потім розклеїти їх по селу, викликали в мене симпатію. «Хай усі побачать нашу силу, – набирали обертів вони, – коли кілька сотень жінок разом танцюватимуть під барабани, це змусить доморощених мачо задуматися, з яким вогнем вони заграють, і делійська історія більше не повториться!»

Жінок у результаті набралося максимум двадцять. Але ми з двома доньками таки прийшли. І не тому, що я вірю в ефективність подібних дій, а просто тому, що мати намір – це вже бодай щось. І, як каже банальне прислів’я, навіть від одної запаленої свічки в темряві стане світліше.

На звуки барабанів і рухи європейських жінок не могло не набігти місцевої надії стареньких матусь. Хлопці з особливим ентузіазмом виробляли поступальні рухи тазом (у нас таке було модно у вісімдесятих) і з ентузіазмом горлопанили. «Здається мені, від вас чути алкоголем?» – констатував молодий батько з європейців і сам став танцювати з жевжиками, котрі без упину улюлюкали, намагаючись дістатися до білої плоті котроїсь із англійок.

Закінчилося все добре, хоча дітей із цієї соціальної дискотеки я поспішила вивести. Чи збагнула цільова авдиторія, для чого влаштовувався цей карнавал на вечірньому пляжі? Хто зна. Ймовірно, вони просто прийшли туди в рамках святкування котрогось свого, індійського 8 березня.

Ірена Карпа – письменниця

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG