Доступність посилання

08 грудня 2016, Київ 00:35

Лист із Воркути: ГУЛАГу вже нема, але нема і волі


Протягом майже шести десятиліть один із таборів ГУЛАГу, що у Воркуті, залишався закритим місцем. Нині місто, що виросло навколо Воркутлага за полярним колом, продовжує утримувати в неволі своїх жителів.

Молодою дівчиною Анну Крикун у 1946 році вислали з рідного Севастополя до Воркути, одного з найсуворіших таборів сталінського ГУЛУГу. У свої 90 років вона й досі пам’ятає слідчого, який «вибивав» із неї зізнання і позбавляв сну на кілька ночей.

Табір для політичних в’язнів серед вічної мерзлоти проіснував від 1931 до 1957 року. Після закінчення ув’язнення в 1957 році жінка не могла повернутися додому. А нині вона каже, що коли б і хотіла, то не має куди йти.

«Навіщо б я від’їжджала? Принаймні тут я вже знаю, що робити, якби щось трапилось. Що б зі мною сталося, якби я сама опинилася у невідомому місці, стара і нікому не потрібна», – говорить Анна Крикун.

Нині, півстоліття потому, як закінчив існування Воркутлаг, лише кілька людей пам’ятають первинне призначення міста ­­– табір для понад 200 тисяч політичних в’язнів із СРСР і ще з 21 країни. Більшість із них знайшли тут свою смерть і були поховані у вічній мерзлоті навіть без таблички над могилою.

Добровільно приїхали, примусово залишились

Але тут залишається ще багато людей, які спочатку добровільно сюди приїхали, а потім через брак фінансових можливостей уже не змогли повернутися.

Серед них Володимир Жарук, який приїхав «на Північ» у 1979 році 17-річним хлопцем. Він хотів стати геологом і був готовий переносити складні умови півночі за грошову надбавку та ранній вихід на пенсію, пільг, які заманили на північ багатьох. Однак нині, через 34 роки, він називає себе «заручником півночі».

Коли на початку 1990-х років геологорозвідкою вже ніхто не цікавився, він пішов працювати на шахту, головне місце роботи воркутинців. Після травми йому довелося покинути роботу, і тепер він і його дружина ледь зводять кінці з кінцями на мізерну пенсію.

Ще у 1997 році він записався на програму повернення на південь, але черга йде вкрай повільно. За даними на 2011 рік лише менше ніж 25 тисяч пенсіонерів, інвалідів та працездатних людей з півночі отримали державне помешкання на півдні. Минулого року переселили тільки 117 пенсіонерів. Такими темпами, сумно жартує Жарук, потрібно буде понад століття, щоб переселити всіх, хто стоїть у черзі.

Коли на початку 1990-х років 8 із 13 міських шахт довелося закрити, населення міста скоротилося у понад два рази – з понад 200 тисяч до нецілих 100 нині. Тоді існувала програма переселення для молодих робітників, зокрема й на позику від Світового банку.

Але ситуація змінилася. На думку Жарука, влада спеціально зволікає з програмою переселення, щоб підтримати роботу шахт.

«Мої діти стають старшими. Я не можу звідси виїхати, і вони також ні. Вони також муситимуть опинитися в рабстві. Вони будуть рабами у шахтах, чи ще десь. Влада від цього виграє», – говорить Жарук.

Ще однією пенсіонеркою, про яку влада забула у вічній мерзлоті, є Світлана Закотовенко, яка 27 років чекає на переселення на південь. Минулого року вона була 11-а в списку, але черга до неї так і не дійшла. Як їй пояснили, загубилися її документи.

«Я з другого покоління ГУЛАГу, з тих, що з економічних причин не можуть звідси виїхати. Навіть в’язні мали це право. Після ув’янення вони могли покинути Воркуту. І ми з радістю поїхали б кудись. Це економічний ГУЛАГ. Ми є заручниками півночі», – каже Світлана Закотовенко.

Матеріал підготували Марія Щур та Tom Balmforth
  • 16x9 Image

    Марія Щур

    В ефірі Радіо Свобода, як Марія Щур, із 1995 року. Кореспондент, ведуча, автор програми «Європа на зв’язку». Випускниця КДУ за фахом іноземна філологія та Центрально-Європейського університету в Празі, економіст. Стажувалася в Reuters і Financial Times у Лондоні, Франкфурті та Брюсселі. Вела тренінги для регіональних журналістів.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG