Доступність посилання

logo-print
06 грудня 2016, Київ 02:47
«Референдум – інструмент прямої демократії, волевиявлення з приводу тих чи інших проблем шляхом загального голосування усіх громадян». Саме таке визначення поняттю «референдум» дає «Універсальний словник – енциклопедія (УСЕ)». Але якщо йдеться про Закон про референдум, ухвалений Верховною Радою з цинічним порушенням норм регламенту, то доречно буде згадати історію так званої «народної ініціативи» зразка 2000 року. Тоді чинився відвертий адміністративний тиск: посадові особи під загрозою звільнення мали примусити підлеглих (також під загрозою звільнення) поставити підпис за проведення референдуму. А зібрати їх треба було три мільйони. Бюрократична лихоманка охопила всі без винятку регіони України. Тодішні «ініціативні групи» майже цілком складалися з держслужбовців місцевих адміністрацій…

Сьогодні ситуація не менш небезпечна. Тому голову ЦВК Володимира Шаповала найбільше дивують норми закону, які визначають процедуру формування складу комісій з референдуму: «Якщо уважно прочитати ці норми, то стає зрозумілим, що відповідні комісії формуються виключно місцевими органами влади… У нас же, ми розуміємо, референдум буде організовувати так звана центральна влада зі всіма витікаючими наслідками… Я вважаю, що референдум – це інструмент, який можна застосовувати, наприклад, у Швейцарії, де живуть швейцарці, у США, де живуть американці, але не в Україні, де народ і так розділений за мовними, політичними чи іншими інтересами. Тож той, хто сьогодні буде ініціювати загальнонаціональний референдум, буде діяти як політичний провокатор» (Українська правда, 1 березня 2013 року).

Такої ж позиції дотримується і депутат Верховної Ради від опозиції Андрій Пишний, який переконаний, що закон, підписаний Януковичем, порушує Конституцію: «Референдум, якщо він буде потрібний Адміністрації Президента, буде організовуватися обласними державними адміністраціями, «губернаторами». На референдум можуть виноситися будь-які питання. Цілком можливо, що на референдум будуть поставлені питання про продовження терміну правління Президента. На сьогоднішній день цей закон не відповідає жодним вимогам ні Венеціанської комісії, ні Парламентської асамблеї Ради Європи, які рекомендували від цих речей відійти».

У 2000 році журналісти, мов за помахом чарівної палички, почали проводити незграбні теле- й радіоопитування людей на вулицях міст і сіл. А у відповідь чули такі ж незграбні відповіді: «Я йду на референдум, щоб вирішити проблеми, які накопичились у державі». На запитання, чого чекає від референдуму літня жінка, вона довго розповідає про злиденну пенсію, про своє животіння в українській державі. Тільки до чого тут референдум? Мимоволі пригадується безсмертний спіч пана Палівця, одного з героїв «Пригод бравого вояка Швейка» Ярослава Гашека: «Я в такі справи не втручаюся. З такими справами хай мене кожний поцілує в дупу. Бо встрявати в наші часи у такі справи – це однаковісінько, що в петлю лізти». Іншими словами, ініціювання референдуму з метою входження України до Митного союзу – «це однаковісінько, що в петлю лізти», це шлях в нікуди.

«Ты не знаешь, что значит быть инвалидом в этой стране (в Росії. – О.Р.)», – гірко зізнається один з героїв російського серіалу «Братство десанту». Вже навіть цієї фрази мислячій людині цілком достатньо, щоб зрозуміти «принади» Митного союзу. А ще можна прислухатись до застережень Германа Стерлігова, одного з перших пострадянських російських мультимільйонерів, а нині підмосковного селянина і православного християнина, висловлених у відкритому листі до російського президента і прем’єра: «Ситуация с абортами, пьянством, наркоманией, колдовством и, вообще, деградацией русского народа крайняя. Кроме мегаполисов, в основном, в стране пустыня. Даже в Центральной России идет уверенное замещение титульных наций другими народами. <…> Огромная территория – это приговор для вымирающего народа. Считаю целесообразным и необходимым создание механизма по продаже через межгосударственные аукционы краев и областей Сибири и Дальнего Востока с целью переселения оставшегося в живых титульного населения в центральные районы России, на что и использовать вырученные от продажи средства. <…> Если с Сибирью и Дальним Востоком не решить проблему через коммерческую продажу этих территорий сейчас, пока мы еще, может быть, в силах продавать, то завтра точно будет поздно: до Урала будет один сплошной Китай, причем, совершенно бесплатно и очень скоро. <…> Если не принять меры сейчас, мы потеряем не только территории, но и свое главное сокровище – неспившуюся часть населения. <…> Продажа вымирающих регионов выгодна для России и геополитически. Лучше иметь за Уралом несколько разных стран, разбирающихся между собой и Китаем, чем один огромный всепоглощающий Китай, разбирающийся с малонаселенной, ослабленной Россией. <…> Речь идет не о продаже Родины, а о ее спасении. Речь идет лишь о продаже колоний, которые иначе будут потеряны безо всякой компенсации. <…> Нам сейчас не до величия. Наша задача выжить…». Є питання?

І тим не менше, Віктор Медведчук вперто закликає українців до Митного союзу: «Я вважаю, що перший референдум відповідно до нового закону про референдум повинен бути проведений саме з питання вступу України до Митного союзу. Це допоможе нашій владі й опозиції позбутися ілюзій про так звану безальтернативність європейського вибору» (28 листопада 2012 року).

Але чому спершу не провести референдум щодо вступу України в ЄС? Тим паче, що черга на вступ до Митного союзу відсутня. Люди й держави передусім прагнуть потрапити саме до ЄС. Чому всупереч здоровому глузду нас так наполегливо тягнуть до Митного союзу?

Ситуацію прояснив Володимир Путін 4 березня під час зустрічі з Віктором Януковичем. Російський президент нарешті визнав, що вступ України до Митного союзу є вступом політичним. Саме час згадати історію ненадання Україні плану дій щодо членства (ПДЧ) в НАТО, коли на Бухарестський саміт у квітні 2008 року спеціально прибув заклятий друг України, аби безпосередньо вплинути на позицію лідерів європейських держав, які схилялися надати Україні цей план. А ще варто почати ретельно аналізувати витоки російсько-українських угод 2010 року (так звані Харківські угоди), а ще доцільно взятися за прискіпливе дослідження справжніх причин брутального ухвалення Верховною Радою Закону про референдум, а відтак з’ясувати істинну суть наполегливого бажання Росії втягнути Україну до Митного союзу, розкрити реальне підґрунтя ідеї проведення спільного з Росією чемпіонату з футболу…

Посилаючись на свої джерела у європейських столицях, тижневик «Дзеркало тижня. Україна» 1 березня 2013 року повідомив, що росіяни розгорнули в країнах ЄС надзвичайно активну антиукраїнську діяльність. «За твердженням джерел DT.UA, на сьогодні Кремль перед різними російськими відомствами поставив чіткі завдання – за всяку ціну не допустити підписання Україною Угоди про асоціацію з ЄС, причому ніколи; всіма способами задушити ідею й убити можливості перетворення України на «сланцевий Клондайк», а також усунути нашу країну від придністровського процесу й дискредитувати українське головування в ОБСЄ, виставивши Україну на міжнародній арені безпомічною, нетямущою й ні на що не здатною країною».

Спецпроцес, як мовиться, пішов. Вже 25 лютого, напередодні відкриття саміту Україна-ЄС, телеканал «Россия» показав пікет з чотирьох осіб із прапором так званого «Украинского выбора» та з плакатом, на якому виднівся провокаційний текст щодо готовності України пожертвувати Митним союзом на користь ЄС. Маргінальне дійство нагадувала погано зрежисеровану провокацію. Один із пікетувальників перед телекамерою російського журналіста плів нісенітниці про бажання 52 (?!) відсотків українців вступити до Митного союзу, оскільки це, мовляв, вигідно для економічного розвитку країни.

Трагедія України в тому, що чимало її громадян, зокрема, парламентаріїв у Верховній Раді, просувають та захищають інтереси іншої держави, всупереч національним інтересам. Наведемо коментар народного депутата Андрія Парубія щодо нагородження президентом Росії медалями імені Олександра Пушкіна українських депутатів: «Цей демонстративний крок, який зробив Путін, – це публічне славлення своїх агентів в Україні, і вони вже навіть не приховують того, що є просто представниками Путіна в Україні і, звичайно, отримують за це матеріальну допомогу, як і всі диверсанти та розвідники» (Gazeta.ua).

Упродовж багатьох місяців лідер «Украинского выбора» з білбордів і сіті-лайтів нав’язливо переконував співвітчизників, що країною керують вони, що саме вони вибирають своє майбутнє: «Ты чувствуешь свою страну?», «Будущее страны за тобой?», «Референдум – власть народа», «Страной управляешь ТЫ! А не те, кого ТЫ выбираешь». Та вже в лютому, гадаючи, що громадяни України вже достатньо розпропаговані, креатура Москви почала діяти більш ніж безцеремонно. По всій Україні (чиїм коштом, помовчимо) замаячіли численні білборди (вже без фотопортретів Віктора Медведчука, прізвище якого у багатьох українців асоціюється з чимось небезпечним для державності) із відвертими закликами вступати до більш ніж сумнівної з політичного погляду наддержавної структури: «Таможенный союз – вместе к благополучию и успеху! Будущее выбираешь ТЫ!»; «Митний союз – це шлях до добробуту!»… Зрозуміло, що справжня мета цих дифірамбів полягає у приготовлянні людей сказати «так» наднаціональному об’єднанню під час референдуму.

14 лютого депутати Львівської обласної та Львівської міської ради від НРУ звернулися до правоохоронних органів з вимогою заборонити політичну рекламу: «Вважаємо, що дана реклама (Митного союзу. – О.Р.) несе реальну загрозу обмеженню державного суверенітету, зазіхає на державний суверенітет України, спрямована на розпалювання міжрегіонального протистояння, <…> євразійська інтеграція нав’язується нам із зовні, інспірована спецслужбами іноземних держав та реалізується агентами впливу всередині країни». Згодом у Верховній Раді був зареєстрований проект постанови про заборону політичної реклами Митного союзу.

Та навряд чи такі кволі протести можуть вплинути на ретельно розроблену антиукраїнську спецоперацію. Ефективною протидією рекламній кампанії Митного союзу могли б стати професійні дії правоохоронних органів, доречною могла б стати широка пропагандистська акція з метою переконання українців у необхідності вступу до НАТО. Тим паче в умовах неприхованої «м’якої війни» за Україну – московський масовий культурний продукт дедалі нахабніше окуповує українські теле- і радіоканали, газети і журнали, книговидання... «Пріоритетного значення набуває грамотне використання механізмів «м’якої сили»: зміцнення позицій російської мови, активне просування позитивного іміджу Росії за кордоном, уміння органічно влаштуватися в глобальні інформаційні потоки» (Володимир Путін).

Надзавдання (ініціювання референдуму щодо вступу до Митного союзу), поставлене п’ятій колоні в Україні, зрозуміле: внести розбрат у державі, створити передумови для її розколу та наступної федералізації. Втім, це лише фрагмент глобального російського сценарію інкорпорації української держави. Останні вимоги «Газпрому» законодавчо закріпити можливість оренди української ГТС зайвий раз це підтверджують.

P.S. Всесвітньо відомий вчений, академік Микола Амосов, росіянин, народжений в Росії, який глибоко поважав українців, серед яких жив, з якими працював і творив, у своїй капітальній праці «Ідеологія для України» чітко вказав Україні європейський шлях у майбутнє. Не на схід, а на захід. Не в Росію з її непередбаченістю і невизначеністю, а саме в Європу. Дослухаймось до думки справжнього російського патріота: «Я русский до мозга костей, но я вам говорю: ничего хорошего Украину не ждет, если она пойдет в Россию».

Олег Романчук – публіцист, шеф-редактор журналу «Універсум»

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
  • 16x9 Image

    Олег Романчук

    Олег Романчук – кандидат філологічних наук, доцент кафедри української преси ЛНУ імені Івана Франка, член Національної спілки письменників і Національної спілки журналістів. За першим фахом – радіофізик. Від 1993 року – шеф-редактор (засновник) журналу політології, футурології, економіки, науки та культури «Універсум». Лауреат премії імені Івана Багряного 2008 року «за визначний внесок у розбудову державної незалежності України та консолідацію суспільства». Лауреат міжнародної літературної премії 2009 року імені Дмитра Нитченка. Лауреат конкурсу українського фонду Воляників-Швабінських за навчальний посібник «Системний аналіз у журналістиці». Лауреат обласної премії імені В’ячеслава Чорновола 2012 року за публіцистичну збірку «У пошуках універсуму». Автор книги публіцистики «Перезаснування України» (2013).

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG