Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 03:20
У випадку втягнення України до Митного союзу, донедавна активно звучали заяви про асоційоване членство, буде поглиблена залежність держави від російського ринку. В довгостроковій перспективі членство в Митному союзі означатиме стагнацію, відмову від модернізації виробництва та неконкурентоспроможність економіки. Плюс, звісно ж, втрату ринків Євросоюзу, оскільки інтегруватися одночасно до зони вільної торгівлі та Митного союзу не є можливим. Словом, шлях, яким збирався йти іще Леонід Кучма – маю на увазі приєднання до Єдиного економічного простору – активно торується зараз.

Президент Росії Володимир Путін будує нову просторову модель – Євразійський союз. Поки Україна до нього не вступає, але рік тому Янукович не виключав внесення змін до Конституції заради приєднання до цього наддержавного утворення. На початку 90-х збирачам «слов’янських земель» не вдалося проштовхнути створення конфедерації (в грудні 1992-го, через півтора року після здобуття Україною незалежності, з’їзд народних депутатів Російської Федерації все ще закликав Міжпарламентську асамблею СНД укласти відповідний договір). Зараз кремлівські очільники досягають більшого, ніж вдалося їхнім попередникам у перші пострадянські часи.

Замість них маємо агресивну міфологему «рускава міра», з якою вояжує з Москви до Києва і назад патріарх Кирило, насадження «єдінаначалія» замість автокефалії – це якщо говорити про справи церковні. Плюс засилля низькопробного медійного продукту з сусідньої Росії, презентації книг про Сталіна у київських книгарнях, вузьколобих борців за державний статус російської мови, періодичний свербіж уніфікувати «спільну історію» і видати підручники з цієї квазідисципліни тощо.

Однією з тематик, іще не до кінця запроданих Росії та «освоєних» північним сусідом, є проблема безпеки та оборони Української держави. Не хочеться бути в даному випадку пророком-песимістом і казати, що й це лише питання часу… Втім, чи не першим кроком, до якого вдався Янукович на посаді президента, була відмова від поглибленої співпраці з НАТО. Його колега Віктор Ющенко свого часу любив повторювати, що для України вкрай важливо укритися «під захисною парасолькою НАТО». Янукович же бачить ситуацію з точністю до навпаки – іншими словами так, як її бачать у Москві.

Росія як лобіст ОДКБ

У Білокам’яній традиційно знаходять тисячу і один аргумент на користь того, чому Україні не варто продовжувати співробітництво з Північноатлантичним альянсом. Мовляв, це, передусім погіршить стосунки з Росією. І поки високочолі чиновники Януковича неспішно перетравлюють цю думку, їм акуратно та помалу підсовують альтернативу – Організацію Договору про колективну безпеку. З пошуком свого, «правильного» варіанту розвитку (про що б не йшлося – хоч про економіку, хоч про мову чи культуру) в Росії взагалі немає проблем.

В цьому контексті Митний союз може бути співвіднесений з Радою економічної взаємодопомоги – надурядової організації, яка свого часу об’єднала увесь соціалістичний табір – на противагу «капіталістам» з Європейського Союзу. А ОДКБ – це віддзеркалення ідей «Варшавського договору», котрий залучив все ті ж підконтрольні СРСР країни, що були покликані об’єднати свою військову міць проти потужностей країн-членів НАТО. Модель біполярного світу безнадійно застаріла, проте в Росії цього не встигли помітити.

Влітку минулого року жорсткий пресинг Путіна не витримав Іслам Карімов – Узбекистан покинув ОДКБ, незважаючи на те, що ця країна (разом з азійськими республіками, Вірменією, Білоруссю та Росією) була співзасновником організації. Це вельми промовистий приклад і не менш повчальний досвід держави, що знайшла в собі сили протистояти Російській Федерації.

Сама ж Росія нарощує військовий потенціал (цьогорічні витрати на оборонний комплекс сягнуть 71 мільярда доларів) і дотримується, як пише американський журнал Foreign Affairs, трьох імперативів: бути великою країною, ядерною наддержавою та гегемоном у своєму регіоні. Що ж стосується її «васалів», то максимум того, що їм дозволено, – це провадження більш-менш самостійної внутрішньої політики. Тоді як зовнішня орієнтація «великої Росії» і орієнтація її сателітів мусить перебувати у синергії.

Саме від цього було б якраз незле заховатися під «захисною парасолькою НАТО». Без підтримки інституції на кшталт Північноатлантичного альянсу Україна не убезпечить свою політичну та військову безпеку. Не зможе протистояти всезростаючій агресивності Росії, яка тільки за останні роки числить за собою чимало прикладів.

Тут і військова операція проти Грузії 2008 року, і ухвалення Держдумою (акурат на першу річницю російсько-грузинської війни) закону «Про оборону», який дозволяє президентові Росії скеровувати війська у «гарячі точки» планети, й істеричні крики Жириновського «Будєм бамбіть!» (малося на увазі: міста, де «миротворча місія» Росії на кшталт здійсненої в Грузії зустрічатиме цілком прогнозований спротив).

Збройна міць Росії, помножена на неадекватне позиціонування себе у сучасному світі, мусить бачити перед собою гідного і рівновеликого їй опонента, здатного дещо протверезити не в міру буйних політиканів та виступити в ролі стримуючого чинника. Зрозуміло, що ОДКБ як плоть від плоті путінської Росії на таку роль не годиться жодною мірою.

Все, що походить з цього джерела, не тільки не здатне захистити, а навпаки – спроможне лише наражати на небезпеку. Як ті кораблі Чорноморського флоту Росії, що брали участь у «миротворчій операції» біля берегів Грузії, й так чи інакше, але самим фактом постійної дислокації в акваторії України втягували ще й Українську державу у скоєний Росією ганебний напад.

Співпраця з НАТО – наш тест на демократію

Ще раз наголошую: не від наземних терористів, морських піратів чи стихійних лих слід шукати порятунку Україні в обіймах Росії, її військово-політичних спілках на зразок ОДКБ тощо. Бажано загалом розімкнути коло цих обіймів й окреслити межі власної недоторканності. Ясна річ, що чинна українська влада на подібне не здатна. А Північноатлантичний альянс як достатньо надійний запобіжник російській всюдисутності був нею (владою України) де-факто відкинутий.

І, вочевидь, не без причини. Адже НАТО – це не лише оборонна спілка, це й тест на демократію. Згідно з критеріями, крізь призму яких НАТО дивиться на пошукачів членства в організації, на першому місті зазначена далеко не військова потужність країни. Натомість передусім йдеться про вагомість демократичних інститутів, про наявність громадянського суспільства всередині країни, яка претендує на постійне членство.

Тоді як бажання (і, головне, здатність!) захищати ці самі демократичні інститути для країни-кандидата у переліку вимог на другому місці. Іншими словами, НАТО не шукає для себе озброєних до зубів партнерів, аби використати їхній військовий потенціал за прямим призначенням.

Свого часу Брюс Джексон (президент неурядового «Комітету США з питань НАТО») не заперечував проти того, що рішення про прийняття певних кандидатів у члени НАТО є у непоодиноких випадках політичним. Однак запропонував дібрати до слова «політичне» як синонім інше поняття – «цивілізаційне».

«Найважливіші аспекти рішення про запрошення є ідеологічними або політичними. Чи схожі на нас ці люди? Чи можемо ми їм довіряти? Чи дбатимуть вони про дітей, жінок та етнічні меншини так, як ми? Чи гарантують вони своїм журналістам безпечну дорогу додому?» – запитував Джексон.

Екстраполювання частини цих питань на Україну робить їх риторичними. Діти, жінки, всі незахищені верстви населення України є свідками небувалого досі «покращення», яке підняло країну з 144-го на 152-е місце (зі 176 можливих) за рівнем корупції, вивело на друге в Європі місце за рівнем бідності і посунуло на 10 позицій вниз у індексі свободи слова, розмістивши Україну між Алжиром та Гондурасом.

Пересічний громадянин України не почувається сьогодні захищеним. У найширшому розумінні цього слова. Дивлячись правді в очі, слід визнати, що без підтримки усталених політичних, економічних, військових союзів Україна безсила перед будь-яким проявом зовнішнього втручання. Ситуація не виглядала би настільки плачевною, якби не свідома руйнівна політика нинішнього режиму. Остання є найголовнішим коренем зла, висмикнути який можна лише спільними зусиллями. Тоді дорога до європейської цивілізації і світового рівня безпеки буде відкритою.

Андрій Шкіль – політичний діяч, народний депутат 4, 5 і 6-го скликань

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG