Доступність посилання

ТОП новини

Багато з членів Сіті-клубу навчилися говорити українською тільки в Лондоні


На відміну від Південної та Центральної Європи, багато українців, які оселилися в Лондоні, зробили професійну кар’єру лікаря, банкіра, юриста. Але чи не виникло в них при цьому бажання асимілюватися, стати лондонцями, такими, як усі? Про це і про те, що спонукає українців у Лондоні плекати свою українську ідентичність, Радіо Свобода розпитувало в українки, народженої в місті Бучачі Тернопільської області, голови українського Сіті-клубу і керівника українського дитячого театру, партнера в компанії Bryan Cave LLP Ірини Тимчишин.

– Чи Ви застали ще той час, коли про Україну практично нічого не знали і Вам доводилося пояснювати, що це за країна?

– Безперечно, така ситуація була. Я приїхала до Англії в 1995 році, це було тільки 4 роки незалежності України. У той час про Україну в Англії, можна сказати, не знали майже нічого. Просто можу навести приклад мого одного з перших інтерв’ю в одній із найбільших юридичних фірм лондонського Сіті, де мене ошелешили тим, що сказали: «Ось, ми тебе покликали, бо хотіли подивитися на живу українку!»

Ми були трошки дивними істотами для них, екзотикою, якщо хочете. Хоча я мушу сказати, що переломним моментом, де ця свідомість в Англії змінилася, була Помаранчева революція.

Стереотипи про українців в різних країнах є різними. Наприклад, у Чехії про них думають, що вони бідні, живуть у важких умовах, працюють – чоловіки на будівництві, жінки прибирають квартири. У Лондоні, мабуть, є трохи інший погляд на українців, з огляду на те, що багаті українці купують там нерухомість. Наприклад, була остання гучна історія про Ріната Ахметова – купив найдорожчу квартиру в Лондоні. Ви не потрапляєте ані до того стереотипу, ані до того. Як до Вас ставляться британці, які дізнаються про те, що Ви з України?
Думка про Україну, людей з України – як про людей, які мають високу освіту, які працелюбні

– Я працюю у лондонському Сіті вже другий десяток літ, і у Сіті вже давно сформувалася українська спільнота молодих ділових людей. Молодих не зовсім в українському сенсі, в тому плані, що їм між 30 і 40 роками.

Це покоління, яке ще, як то кажуть, застало і радянські часи під час шкільного навчання, проте отримало вищу освіту переважно вже за часів вільної України. І саме ця спільнота стає все більшою, що є визнанням того, що українські спеціалісти, освіта і українці, як наполеглива працююча, думаюча нація, цінуються.

Притягнути таких спеціалістів для роботодавця, а це великі банки, великі юридичні фірми, непросто. Вони роблять досить багато для того, щоб отримати можливість таких людей наймати. Це не тільки для роботи зі Східною Європою. Ці люди, які є спеціалістами, конкурують з англійцями тут, тому що вони мають знання, які мають англійці, але вони є часто кращими, саме тому вони є тут. Їх поважають, і приємно, що думка про Україну, людей з України – як про людей, які мають високу освіту, які працелюбні. Ця думка починає все більше і більше панувати.

Що Вам допомагає почуватися українкою в Лондоні, і чи це важливо? Чи краще було злитися із довкіллям, як це робило багато емігрантів?

– Мій шлях до усвідомлення і до визначення себе українкою пройшов кілька різних періодів. До Помаранчевої революції єдиний контакт з Україною у мене був – це були мої батьки і ті друзі, які залишилися в Україні.

Коли сталася Помаранчева революція, багато людей знайшли одне одного. І я побачила, що таких, як я, є багато. Тобто, майже з усіма моїми сьогоднішніми українськими друзями в Лондоні ми познайомилися приблизно у той час.

А коли був створений Українсько-британський Сіті клуб, директором якого я є і співзасновником котрого я є, тоді саме ця спільнота знайшла спільну платформу. Клуб притягує все більше і більше членів, людей, котрі мають спільні думки, котрі хочуть спілкуватися з іншими людьми-українцями тут, які мають спільні погляди, спільну зацікавленість. І переважна більшість з них є спеціалістами, професіоналами або студентами, які виходять на ту фінішну пряму, яка прямує до роботи як висококласних спеціалістів.

Чи є серед членів Вашого Сіті клубу люди, які усвідомили себе українцями тільки в Лондоні?
Приємно, що вони усвідомили себе українцями, багато з них дітей віддають в українські школи

– Ви знаєте, що є. У нас є багато людей, які, наприклад, з Кривого Рогу, коли вони прийшли, вони не знали української, прийшли «со своими потусоваться». І деякі з таких людей зрозуміли, що в них настільки мало спільного, що вони перейшли в так звану «російську тусовку» і, можливо, їм там краще, але більшість залишилася і, як це не смішно, перейшли в спілкуванні з більшістю з нас на українську мову.

Я не ставлю мову як абсолютно визначальний факт, просто я україномовна. І тому досить приємно, що вони усвідомили себе українцями, багато з них дітей віддають в українські школи і говорять з ними українською, перейшли в своєму щоденному житті на українську мову зі своїми друзями-партнерами.

Це приємно, тому що вони цього не розуміли, коли вони були в Україні, тобто це не було нагальним, але приїхали сюди, і їм стало не вистачати спілкування, вони хотіли бути частиною цієї групи.

Ви походите з того регіону України, де немає проблеми з національною ідентифікацією. Але чи Вам доводилося бути свідком ситуації, коли людина не знала, якого вона роду-племені, і що Ви відчували у цій ситуації? Як Ви поводилися?
Вони такі ж українці, як ти, але мають комплекс меншовартості

– Дуже часто буває так: «А звідки Ви приїхали?» (розмова йде англійською мовою), і людина часто каже: «Я з Росії!» Тобто те, що «Раша», як колись американці називали Радянський Союз. А коли питають: а звідки? – то людина каже: «О, з Києва!»

Найсмішніше, одного разу я була в ситуації, коли англієць, з яким говорили, сказав тій дівчині, що була з «Раші», з Києва: «Але Київ – це ж столиця України!» Це була кумедна ситуація, тому що, коли іноземець корінному жителеві пояснює, з якої країни той походить – це досить незвичайно.

Деколи люди, коли знайомляться, намагаються говорити до тебе по-російськи, а коли довідуються, що ти теж з України і теж україномовний, то зненацька переходять на українську. Виявляється, що вони такі ж українці, як ти, але мають комплекс меншовартості. Вони бояться, що їх запідозрять у непопулярності. Вони вважають, що так вони будуть швидше прийняті до спільноти, хоча вони не дуже добре усвідомлюють, що то за спільнота.

– Ви маєте двох дітей. Ваш друзі-українці також мають дітей. Чи для вас важливо навчити їх також бути українцями?
Мої діти самі для себе визначили, що вони – українці

– У мене ніколи не було мети навчити їх бути українцями. Я не вважаю, що цього можна навчити. Як педагог, а моя перша освіта педагогічна, і як мама, я завжди знала, що я завжди буду до своїх дітей говорити українською. Мені здається, що це досить неприродно, коли в тебе народилася дитина і ти намагаєшся говорити до неї іншою мовою, як би ти добре її не знав. Я їм нічого не нав’язую. Але мої діти, батько яких є англієць українського походження, з яким вони розмовляють англійською, а зі мною українською, вважають себе українцями. Я їм ніколи не кажу: «Ви – українці!» Вони самі для себе визначили, що вони – українці.
  • Зображення 16x9

    Марія Щур

    В ефірі Радіо Свобода, як Марія Щур, із 1995 року. Кореспондент, ведуча, автор програми «Європа на зв’язку». Випускниця КДУ за фахом іноземна філологія та Центрально-Європейського університету в Празі, економіст. Стажувалася в Reuters і Financial Times у Лондоні, Франкфурті та Брюсселі. Вела тренінги для регіональних журналістів.

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG