Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 06:56

(Рубрика «Точка зору»)

Луганськ – Усі ми є свідками того, як в останнє десятиріччя все активнішою стає боротьба двох Україн – власне української або європейської, і радянсько-євразійської. Прояви цієї боротьби спостерігаємо як у мовно-історико-конфесійній сфері, так й у сфері культурно-монументальній. Лінією ж фронту в цій цивілізаційно-ментальній війні є південно-східна Україна.

Луганськ – найсхідніший обласний центр, разом із Донецьком він є осередком українського Донбасу – регіону, в якому, за визначенням Вікіпедії, мешкає значна частина російського і маргінального населення, яке не в останню чергу є таким саме завдяки усталеному підходу місцевої влади до монументальної скульптури міста.

Той, хто має можливість відвідати Луганськ, помітить, що він, за влучним висловом журналіста, досі залишається заповідником імені Леніна. Міркуйте самі: сьогодні тут аж сім пам’ятників Леніну, три з яких віднесені до об’єктів культурної та історичної спадщини й охороняються законом. Уже ні для кого не секрет, що Ленін був натхненником людиноненависницької ідеології, міжнародним терористом, за наказами якого за політичними мотивами було репресовано мільйони людей, знищено Українську Народну Республіку.

Ще з радянських часів у Луганську стоїть величний пам’ятник К.Є.Ворошилову на коні (це той Ворошилов, який заявив: «Ми свідомо пішли на голод, тому що нам був потрібний хліб» і з ініціативи якого напередодні Другої світової війни було винищено 36 тисяч офіцерів Червоної армії). Стоять два пам’ятника засновнику ВЧК Ф.Е.Дзержинському, стільки ж – червоному командирові О.М.Пархоменку, іншим революціонерам – П.І.Богині, І.С.Орешку, І.І.Алексєєву-Кумачу, І.М.Яковенку, Г.П.Звейнеку.

Є в Луганську пам’ятники Трудівникові Луганщини; Героям Великої вітчизняної війни; Героям-молодогвардійцям; меморіальний комплекс «Гостра Могила» на честь подвигу бійців Червоної армії. Є численні пам’ятні знаки на «братських могилах» – Луганським червоногвардійцям; Луганським робітникам, які загинули за радянську владу; Офіцерам Радянської армії; Учасникам революції та громадянської війни; Борцям революції тощо. Малоймовірно, що під усіма тими пам’ятними знаками покояться ті, на честь кого вони встановлені, але завдяки цим численним капищам Луганськ схожий на суцільну братську могилу.

Тут є меморіал на місці вручення ордена Червоного прапора трудящим Луганська. Функцію пам’ятників виконують також танки, гармати, літаки, паровози, що теж стоять тут з радянських часів.

Як відомо, ці пам’ятники були невід’ємною частиною радянської традиції монументального мистецтва й водночас – одним із символів тієї доби, засобом комуністичної пропаганди, виховання гордості за свою «вєлікую Родіну» і створення ілюзії історичної пам’яті.

Чи не в кожному селі, в усіх райцентрах Луганщини є бронзові Леніни, «герої» боротьби проти УНР, молодогвардійці.

Іван Захарченко, дослідник історії українського козацтва на Луганщині, на питання своїх учнів, коли ж ми, нарешті, станемо краще жити, відповів: «Тоді, коли з центру нашого села приберуть боввана – Леніна». І от минулого року під час грози блискавка влучила саме в цього радянського ідола – повідривала кам’яне шмаття з його голови і зруйнувала постамент. Люди кажуть, що це знак.

Колись, іще в 90-і, на хвилі демократизації в Первомайську місцеві мешканці звалили пам’ятник Леніну. 2007-го, після указу Віктора Ющенка «Про заходи у зв’язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932-1933 років в Україні», де-не-де на Луганщині за вказівкою місцевої влади були знесені пам’ятники вождеві світового пролетаріату (у селах Новосвітлівка Краснодонського району, Троїцькому – Попаснянського, Чорнухиному – Перевальського, у райцентрі Новопскові), а також завалено напівзруйновану скульптуру молодогвардійцям у Зоринську. Того ж року в Луганську на Театральній площі пам’ятник Леніну хтось облив фарбою, 2009-го хлопець-відчайдух підірвав пам’ятник Леніну в Рубіжному, а в січні цього року такі ж сміливці написали слово «кат» і намалювали свастику на його постаменті в Алчевську.

Якби Кабмін іще у 2007 році подбав про вилучення з національного реєстру нерухомих пам’яток цих радянських бовванів, їхній демонтаж був би масовим і законним навіть на Луганщині. А так – тим «хуліганам» світять терміни ув’язнення. Луганські ж комуністи не дрімають – тут же відновлюють своїх кам’яних ідолів.

Монументальні уподобання луганської влади за доби Незалежності

Чимало скульптур у Луганську наставлено з ініціативи або за підтримки влади вже після 1991 року. Наприклад, у самому Луганську – це пам’ятники Воїнам-афганцям; Донським козакам; Трьом музам; Героям-ліквідаторам наслідків аварії на ЧАЕС; Карлові Гаскойну (Катерина ІІ доручила цьому шотландському підприємцеві будівництво чавуно-ливарного заводу на річці Лугань; луганська влада нарекла Гаскойна разом із цією російською імператрицею засновником Луганська); Робітникові-ливарнику; Божій Матері; Невідомому авторові «Слова о полку Ігоревім». Пам’ятним знаком «За державу» ушанували Павла Луспекаєва (у Луганську він проживав у віці 17-18 років), який у фільмі «Белое солнце пустыни» відтворив образ непідкупного радянського митника Павла Верещагіна. Поставили погруддя першому міському голові Луганська (1883-1891 роки) Миколі Холодиліну, уродженцю Орловщини. У Старобільську на подвір’ї університету імені Тараса Шевченка встановили пам’ятник Остапові Бендеру.

Після 1991 року увічнили в камені й таких народжених у Луганську осіб, як Володимир Даль (біля Східноукраїнського національного університету; це вже другий у Луганську пам’ятник творцеві «Толкового словаря живого великоруського языка», який прожив тут перші три роки свого життя. Спочатку планували увічнити, окрім Даля, ще й Бориса Грінченка, який на Луганщині прожив шість років і саме тут почав упорядковувати свій славетний «Словар української мови», – і ці дві фігури мали б утілювати гасло про «два крила духовності» на Луганщині; а вийшло, як завжди, всього одне крило – російське); Михайло Матусовський (автор пісні «Подмосковные вечера»); Тетяна Снєжина-Печонкіна (поетеса, автор пісні з репертуару Алли Пугачової «Позови меня с собой»; у Луганську вона прожила півроку від свого народження, потім виїхала з батьками-військовими до Росії й більше сюди не поверталася).

До 75-річчя Голодомору-геноциду місцеве керівництво змушене було виконувати відповідний указ президента Віктора Ющенка. Так, в обласному центрі встановили пам’ятник жертвам Голодомору 1932-1933 років на Луганщині – його розмістили у сквері Пам’яті, що навпроти приміщення СБУ (колишнього КГБ-НКВД). Поряд з ним стоїть пам’ятник жертвам сталінських репресій. По селах Луганщини, де лютував Голодомор, де-не-де поставили хрести, але на них написано щось на зразок: «Упокой, Господи, души невинноубиенных рабов твоих», і немає на тих хрестах жодного прізвища реальних жертв Голодомору. Та й самі хрести поставлені, як правило, не на місцях масових поховань.

За офіційною інформацією, до листопада 2008 року на Луганщині встановлено 280 пам’ятних знаків жертвам Голодомору. Очевидно, сюди зараховано й хрести з написами «Спаси и сохрани», які саме тоді ставили при в’їзді до багатьох населених пунктів.

2003 року, до 65-річчя Луганської області, тодішні її батьки Олександр Єфремов та Віктор Тихонов запросили на відкриття свого дітища – пам’ятника князю Ігореві неподалік від обласного центру – мера Москви Юрія Лужкова. Журналісти розповідають про кумедний випадок, який там стався. Відомий українофоб Лужков запитав своїх луганських послідовників спочатку про те, де Росія? А коли довідався, то з гнівом поставив ще одне запитання: «А чому це Ігор підняв меча саме в її бік?» Усім його «вірнопіддданим» стало ніяково, запала пауза. Але у великому тихоно-єфремівському почті знайшлася одна історично грамотна людина, яка виправила незручне становище, сказавши: «Юрію Михайловичу, в часи князя Ігоря Росії ще не було». Московський начальник підозріло обвів усіх поглядом і нарешті видав свій дозвіл на існування пам’ятника: «Тоді хай!»

Депутат Держдуми Росії Костянтин Затулін на відкритті пам'ятника «Жителям Луганщины, павшим от рук карателей-националистов из ОУН-УПА»

Депутат Держдуми Росії Костянтин Затулін на відкритті пам'ятника «Жителям Луганщины, павшим от рук карателей-националистов из ОУН-УПА»

Минулого року депутати Ровеньківської міськради прийняли в подарунок від російського міста-побратима Ровеньки Бєлгородської області погруддя імператора Олександра ІІ – на знак нашої з Росією «спільної історії». Зараз депутати вирішують, де його поставлять.

2010 року за ініціативи скандально відомого Арсена Клінчаєва – депутата Луганської міськради від Партії регіонів, голови організації «Молода гвардія», у центрі Луганська встановлений пам’ятник «Жителям Луганщины, павшим от рук карателей-националистов из ОУН-УПА» (список «жертв» ОУН-УПА, які, швидше за все, насправді були жертвами НКВД, складає 21 особу). Цей величний монумент вартістю 1,5 мільйона гривень (ці гроші нібито дали «Молода гвардія» і «Спілка молоді регіонів України») для луганської влади є настільки значущим, що разом зі скульптором Миколою Можаєвим його співавторами були тодішній голова ЛОДА Валерій Голенко і колишній голова облради Віктор Тихонов, а в церемонії його відкриття взяв участь такий високий гість, як депутат Держдуми Росії Костянтин Затулін.

Двома роками раніше тематично близький пам’ятник «сватовчанам, які загинули від рук воїнів ОУН-УПА у Львівській та Івано-Франківській областях у післявоєнні роки» відкрито в райцентрі Сватове. Учасниками мітингу на честь його відкриття були представники Партії регіонів, КПУ і тієї ж «Молодої гвардії».

Проукраїнська громадськість не сидить склавши руки

Соціально активних людей із чіткою проукраїнською позицією в Луганську небагато – воно й не дивно, зважаючи на шалений пресинг усуціль провладних ЗМІ з їхньою проросійською пропагандою. І все ж ці люди пробують боротися з колишніми штатними комсомольцями в нинішній луганській владі, орієнтованій на зорі Кремля, та з численними активістами проросійських партій та рухів, й інколи навіть перемагають.

Так, іще 1988 року в селі Олексіївка Перевальського району встановлено пам’ятник Борисові Грінченку на подвір’ї школи, в якій він учителював. 1991 року члени товариства «Меморіал» у Сучій Балці на околиці Луганська поставили хрест на місці розстрілу земляків комуно-більшовицькою владою у 1937-1942 роках, його тричі руйнували і тричі відновлювали – у 1994, 1997 і 2005 роках.

1998 року 4,5-метровий пам’ятник Тарасові Шевченку постав у центрі Луганська завдяки спонсорській підтримці Василя Іваницького з Канади; фізично перешкоджали його встановленню місцеві комуністи на чолі з їхніми вождями – Челишевим, Герасимовим, Смірновим. В окремих селах місцеві краєзнавці (такі, як Віра Аннусова, Олексій Погорілий, Василь Каплунов, Іван Кава) ще до указу Віктора Ющенка установили хрести на вшанування своїх померлих з голоду в 1933 році односельців.

У 90-ті на будинку в селі Половинкине на Старобільщині, де народився і жив Іван Світличний – відомий український дисидент, шанувальники його таланту встановили меморіальну дошку. Років два тому її хтось зірвав.

Іще на зорі незалежності Василь Каплунов, дослідивши історію рідного краю, встановив хрест на могилі поблизу Можняківки Новопсковського району, де поховані кінні гайдамаки Запорозького корпусу армії УНР, що захищали кордони України в 1918 році від більшовиків і денікінців. 2003 року противники української незалежності обстріляли з мисливської зброї табличку на цьому хресті, згодом над нею ще раз поглумилися, проїхавшись по ній трактором, а 2007 року взагалі зламали дубовий хрест на цьому місці.

2011 року в Стаханові вандали-українофоби вщент зруйнували погруддя Тараса Шевченка, яке стояло тут з 1961 року, і відтягли його уламки в невідомому напрямку. Мабуть, їм дошкуляло те, що біля цього пам’ятника збиралась на українські свята місцева патріотична громада. Тепер вона самотужки збирає кошти на встановлення нового погруддя Кобзареві. Зрозуміло, що винуватців жодного з названих злочинів міліція й не думала шукати, навіть карних справ не було заведено, на відміну від недавнього випадку з руйнуванням пам’ятника Сталіну в Запоріжжі.

Залишаються актуальними вимоги до місцевих органів влади з боку українських громад щодо вшанування, наприклад, у Луганську першопоселенців пам’ятниками українським козакам і селянам (вони заселили терени сучасного Луганська задовго до указу Катерини ІІ про відкриття заводу на Лугані); а в Антрацитівському районі, багатому на кургани, описані ще Дмитром Яворницьким, – щодо гідної охорони й відзначення спеціальними знаками цих пам’яток національного значення. Мешканці Дякової слободи Антрацитівського району вимагають від влади гідно вшанувати 200 своїх земляків, репресованих більшовицькою владою. Та ж влада, як і годиться, ніяк не реагує.

Хто ж стане на постамент у сквері Пам’яті?

Найбільші ж баталії п’ятий рік поспіль чиняться між проукраїнською громадою і міськими депутатами за збереження скверу Пам’яті на місці колишнього Гусинівського цвинтаря в центрі Луганська (на ньому з кінця XIX століть поховані десятки тисяч людей, представників творчої інтелігенції, духовенства, жертви трьох голодоморів, двох воєн, сталінських репресій; а сьогодні на їхніх могилах розміщують дитячі майданчики й готові розміщувати розважальні заклади), а також за майбутній пам’ятник на вже підготовленому постаменті в центрі цього скверу. Депутати хотіли встановити тут фігуру Катерини ІІ як «засновниці Луганська», громада ж (понад 30 організацій) – скульптуру Янгола-Охоронця. Були численні протестні мітинги проти Катерини як символу імперії та розпусти, колективні листи до міського голови Сергія Кравченка з вимогою не допустити такої ганьби; були громадські слухання з гнівними виступами представників громадськості.

Цікаво, що під час оголошеного конкурсу громада зібрала понад 20 листів із 324 підписами за пам’ятник Янголові-Охоронцю, а прихильників Катерини ІІ було 331 – це нардеп Колесніченко, ті ж «Молодогвардійці» Клінчаєва і працівники заводу «Маршал», власником якого є нинішній народний депутат від Партії регіонів Сергій Горохов (цю кількість апологетів російської цариці влада зліпила нашвидкуруч, злякавшись масової народної підтримки іншого пам’ятника вже наприкінці конкурсу). Нарешті, 2011 року луганські депутати стали на позицію здорового глузду й погодились таки на пам’ятник, запропонований громадою.

Аж ось вигулькнув новопризначений архієпископ Луганський та Алчевський УПЦ (МП) Митрофан: 12 березня цього року він написав відкритий лист до Сергія Кравченка з вимогою не розглядати більше питання щодо встановлення пам’ятника Янголові, який, на його думку, є не православним, а католицьким символом, що провокуватиме конфлікти між його паствою, з одного боку, і парафіянами «неканонічної» УПК Київського патріарха і греко-католиками – з іншого. Чи Митрофан не знає, а може, забув, що подібні пам’ятники є в багатьох містах Росії і в зовсім не католицьких Києві та Кіровограді?

28 березня прихильники Наталії Вітренко і члени Партії пенсіонерів України швиденько відреагували на цей лист московського батюшки акцією з вимогою не споруджувати пам’ятник Янголові-Охоронцю у сквері Пам’яті, а натомість установити православний поклонний хрест.

Отож, не можна не помітити, що луганська посткомуністична влада своєю монументальною політикою намагається довести, що Луганськ (який був заснований українськими селянами та козаками приблизно за 150 років до указу Катерини ІІ) є суто російськім містом, де ніколи не було ані самих українців, ані їхньої культури.

А влада в Києві, яка за всіх наших президентів не помічала цих відвертих антидержавних дій, уже в недалекому майбутньому ризикує пожинати гіркі плоди такої своєї страусячої позиції.

Ірина Магрицька – кандидат філологічних наук, доцент Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля, журналіст, громадський діяч

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG