Доступність посилання

05 грудня 2016, Київ 11:08

(Рубрика «Точка зору»)

Останні події наочно демонструють, що у протистоянні з режимом «януковичів» опозиції потрібно виробити нові підходи. Адже в Україні встановилися відверто феодальні відносини, за яких суспільством править нова і всемогутня кримінально-комуністична «аристократія».

І якщо ще років п’ять-десять тому це все здійснювалося хоча б завуальовано, то сьогодні владне свавілля, котре призвело до повного безправ’я соціальних низів, реалізується неприкрито і виклично демонстративно.

Проте не існує жодного світового прикладу, коли б тоталітарна влада добровільно передавала свої функції опозиції. Правильні дії для зміни такого режиму повинні бути швидкими, дисциплінованими і раптовими. З чітким розкладом за номерами і діями. Тому-то «донецькі» й не бояться теперішньої опозиції, бо знають, що ця звикла до комфортного життя компанія далі розмов не піде. А нових політичних особистостей немає, бо їм заблоковано шлях у загальноукраїнську політику.

Дії опозиції нагадують невправну гру поганих акторів

Тим часом Україна потребує реформ, котрі б повністю зламали всю основу пострадянського режиму і заклали новий, європейський фундамент держави. А сьогоднішні дії опозиції більше нагадують невправну гру поганих акторів. Можна лише собі уявити, як виглядав би генерал Мохаммед Зія-уль-Хак, попередивши публічно, що через два місяці він очолить зміну влади в Пакистані? Адже, як правило, публічно намагаються озвучувати ті «таємні плани», які ніхто не збирається виконувати.

Опозиція могла б протиставити тоталітарному режимові «донецьких» радикалізацію і остаточне визначення зі своєю ідеологією. Бо якщо опозиція буде здатною чітко окреслити свої ідеологічні пріоритети та заявить і прогарантує, що в разі свого приходу до влади вона перекриє можливість олігархату продовжувати далі грабувати Україну (як це відбувається поспіль вже майже 22 роки), то в української нації може з’явитися шанс на порозуміння з правлячими елітами.

Єдиною можливістю для виживання української держави є – зміна диктаторської олігархічної влади. Нині це є нібито альфою і омегою усіх опозиційних програм. Проте який сенс мати партитуру геніальної опери, коли слухач глухий? Тому, не маючи можливості доступу до телебачення і радіо, опозиціонери мусять іти в народ, їхати в українську глибинку, пропагуючи свої ідеї людям на місцях.

При цьому необхідно нарешті зрозуміти, що Янукович – не авторитарний президент (на кшталт Леоніда Кучми), а справжній диктатор зразка гаїтянського диктатора Дювальє (папи Дока). Досі Вікторові Януковичу не вистачало лише своїх жорстоких сек’юриті – тонтон-макутів. Але він сьогодні намагається перетворити на тонтон-макутів підпорядковану йому службу СБУ, яка й без того вже почала діяти методами КДБ.

Папа Вік – це диктатор, котрий зосередив у своїх руках всю владу в країні, зруйнувавши дощенту основу демократії – незалежність трьох гілок влади. І визнавши, що, починаючи від 2010 року, в Україні запроваджено диктатуру, необхідно йти далі й віднаходити зовсім інші методи опору.

На жаль, опозиційним партіям сьогодні забракло навіть базового усвідомлення того, яким чином необхідно брати участь у серйозній політиці, щоб це приносило вагомі результати. Не говорячи вже про відсутність розробленої життєздатної і послідовної стратегії розвитку України.

Де програма опозиції виходу України із кризи?

Необхідно віддати належне регіоналам, вони понад три роки наочно демонструють, як не потрібно проводити реформи, імітуючи їх. Однак де ж програма опозиції виходу України з кризи? Адже якщо уявити гіпотетично, що українському народові вдасться скинути ярмо диктаторського правління «донецьких», то що ж далі?

Знову черговий ющенкоподібний, розслаблений «теплою ванною», політик? Який, вдаючи із себе неперевершеного демократа, махатиме руками з екрану телевізора і годинами говоритиме ні про що? Де ж альтернативні ідеї щодо того, як треба проводити в Україні реформи?

Необхідно пам’ятати, що полум’я протидії диктатурі починається з іскри. Висікти її і не дати згаснути – тонке політичне мистецтво. Чи достатньою мірою володіють цією майстерністю лідери трьох опозиційних партій? Українці мають усі шанси побачити це зараз в дії. Адже навчання в умовах, максимально наближених до бойових, підвищує шанси скласти достойно іспит історії.

Водночас, незважаючи на те, що об’єднання «Батьківщини», УДАРу і «Свободи» – заради повалення антиукраїнської влади – безсумнівно правильний і перспективний хід, не можна виключати ситуативності і тимчасовості блокування опозиції. Пам’ятаючи про розбрід, хитання і протиборство у рядах демократичних сил після перемоги у 2004 році Помаранчевої революції.

Зараз потрібні вже зовсім інші підходи. Адже, як би це кому не хотілося, повторити Майдан вдруге уже не вдасться. На жаль, це вже пройдений вчорашній день. І тому в 2013 році пробувати копіювати ідеї та методи Майдану і Помаранчевої революції було б недалекоглядно і наївно. Адже неможливо двічі увійти в одну й ту ж річку.

Майдан-2004 був чимось на кшталт всеукраїнського народного віча. А зараз, щоб сколихнути і підняти українців, необхідні куди більш сильні і радикальні ідеї та створення потужного, масового і авторитетного загальноукраїнського солідарного руху на зразок польської «Солідарності». Бо одними вічами тепер вже ніяк не обійтися.

Потрібна поява сильного і впливового громадського руху, який буде спроможним переконати народ, що він є справді українським і дієздатним та готовий не лише йти до перемоги і перебрати всю повноту влади, а й взяти на себе усю відповідальність за стан справ у державі Україна.

Очевидно, що нинішня ситуація в країні ніяк не може влаштовувати український народ, оскільки так українці можуть до нескінченності брати участь у виборах із наперед визначеним одним і тим же результатом, коли меншість, шляхом хитромудрих маніпуляцій і політичних підтасовок, весь час стає «більшістю».

Але коли в 2004 році обирали президентом Віктора Ющенка, то багато хто тоді мріяв вибрати собі доброго царя, який покарає винних і наділить усіх по справедливості. А те, що усіх цих гетьманів і князьків необхідно постійно усім миром контролювати (для цього і існує таке поняття, як громадянське суспільство), потрібно було думати наперед.

Українська нація мусить бути готовою відстояти свій вибір

Нація мусить бути готовою до того, щоб відстояти свої права. Адже народ, який не може відстояти свій вибір, – є неповноцінним і ущербним. Цілком очевидно, що за місяць-другий «януковичі» змушені будуть визнати крах діяльності «професійного уряду» Азарова. І до цього треба буде бути готовим. Ясно, що Янукович у всіх прорахунках свого режиму звинуватить Азарова. І тут українці мають сказати своє вагоме слово – чи готові вони далі терпіти цей диктаторський режим?

З іншого боку, необхідно розуміти, що в разі, якщо повстання буде, то воно не лише принесе багато жертв, а й дасть формальний привід Путіну надіслати «братерську» допомогу народу України.

Так, «Комітет спасіння України», котрий може сформуватися, скажімо, у Харкові, надішле своє звернення «до братнього російського народу», в якому міститиметься прохання про допомогу.

Після чого Путін дуже легко протягне через Думу рішення про надсилання до України військ «освободітєлєй». Які «спасатимуть» Україну від самих українців, як вони вже «спасали» Чечню від чеченців, Афганістан від афганців і країни Балтії від балтійців. Усе це відбуватиметься під благовидним приводом необхідності відновлення конституційного порядку в Україні. І як не допустити цієї «допомоги», потрібно думати вже нині.

Можна сказати, що сьогодні українське суспільство вже визріває до протесту, який мусив би змінити ставлення влади до нього як до безсловесної «біомаси». Однак стає очевидним, що протягом трьох років правління режиму «януковичів» йому вдавалося маніпулювати настроями населення України.

А, враховуючи менталітет соціуму, можна без особливих зусиль його обманювати, купувати частину народу мізерними соціальними подачками (які посилено рекламувались як відновлення соціальної справедливості) та перемикати його увагу на об’єкти, які не мають ніякого стосунку до ухвалення непопулярних рішень діючим режимом – у результаті чого вдалося досягти стану перманентного розколу суспільства за симпатіями та організувати маніпуляції суспільною свідомістю, що часто унеможливлює його консолідацію, котра необхідна для ефективних впливів на політичні процеси у державі в інтересах більшості її населення.

Тому опозиції, якщо вона дійсно хоче довести народові, що є дієздатною, необхідно (діючи з позиції відновлення конституційності і законності державної влади), націлити політичні і соціальні зусилля найбільш активної частини українських громадян на практичні цілі контролю за владою на місцевому рівні. Адже саме звідти може розпочатися хвиля народного невдоволення, яка матиме усі шанси перерости у «дев’ятий вал» спротиву режимові «донецьких» окупантів.

Народний контроль за дією влади на місцях і масове ігнорування її незаконних рішень і указів здатні стати першою ластівкою початку довгожданої «української весни».

Тому найбільший акцент у справі підпорядкування держави слугуванню інтересам українського народу зараз необхідно зробити на місцевому рівні. І необхідно, щоб такий рух за досить короткий проміжок часу став масовим і дієвим. Адже одні лише розмови про тотальне невдоволення народу режимом «януковичів» самі по собі нічого змінити не можуть.

Віктор Каспрук – незалежний політолог

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
  • 16x9 Image

    Віктор Каспрук

    Віктор Каспрук – політолог, журналіст-міжнародник, публіцист. Закінчив Таврійський національний університет імені В. І. Вернадського. Працював завідувачем відділу політики в газеті В’ячеслава Чорновола «Час-Time». Автор понад 2300 статей. Спеціалізується на висвітленні проблем України, Росії, Білорусі, Близького Сходу, арабського світу, Латинської Америки та Південно-Східної Азії.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG