Залишається тільки дивуватися, що події навколо українського парламенту – а йдеться не лише про кризу його роботи та перебігання депутатів із більшості на Банкову і назад, але і можливості переформатування парламентаризму і створення нового двопалатного органу законодавчої влади – відбуваються через 20 років після парламентської кризи в Росії.
У 1993 році симпатії демократичної частини суспільства були на боці президента Бориса Єльцина, а більшість депутатів Верховної Ради Росії сприймалася як консерватори, які штовхають країну назад. Можливо, з ідеологічної точки зору воно так і було. Але розгін з’їзду народних депутатів Росії став відправною точкою для побудови олігархічного номенклатурного режиму, прелюдією до Володимира Путіна. На 1993-му російська демократія, по суті, завершилася на довгі десятиліття – і це відбулося незважаючи на те, що демократи виграли.
Не будемо гадати, що було б, якби в жовтні 1993-го Єльцин не наважився б на розстріл будівлі парламенту і змушений був би піти у відставку і поступитися владою віце-президентові Олександру Руцькому. Можливо, Росія, в принципі, була приречена на авторитаризм не тому, що хтось виграв, а хтось програв, а тому, що такий був суспільний запит і настрої еліт. Але головне – це те, що розгін парламенту нічого не вирішив. Він не став відправною точкою для руху до демократичного розвитку, навпаки – знищив усі шанси для такого розвитку на десятиліття. І авторитету влади він теж не зміцнив.
Звичайно, вдалося ухвалити нову Конституцію і встановити президентське всевладдя. Але на виборах у новий парламент, вірніше, його нижню палату, Державну думу, за партійними списками перемогла зовсім не партія влади, а прихильники одіозного Володимира Жириновського. Єльцина врятувало тільки те, що Жириновський завжди був картою з колоди спецслужб і виявився договороздатним. А якби в Росії була б справжня популістська партія? Довелося б розстрілювати Державну думу?
Більш того, через п’ять років після розстрілу всевладний Єльцин, який контролював парламент, виявився на порозі імпічменту після економічної кризи, і змушений був змиритися з формуванням уряду чужого йому Євгена Примакова. Якби не хитромудрість Бориса Березовського, який привів до влади в Росії Володимира Путіна, колишній президент-переможець парламенту мав усі шанси закінчити свої дні в еміграції, а його родичі могли виявитися фігурантами гучних корупційних процесів.
Розгін парламенту не рятує нікого і ні від чого – ось що мав би зрозуміти Віктор Янукович. Тим більше, що я не став би порівнювати четвертого президента України з першим президентом Росії, та й українську державу з Росією за кількістю ресурсів і готовністю армії втрутитися в політичні чвари.
Віталій Портников – журналіст Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
У 1993 році симпатії демократичної частини суспільства були на боці президента Бориса Єльцина, а більшість депутатів Верховної Ради Росії сприймалася як консерватори, які штовхають країну назад. Можливо, з ідеологічної точки зору воно так і було. Але розгін з’їзду народних депутатів Росії став відправною точкою для побудови олігархічного номенклатурного режиму, прелюдією до Володимира Путіна. На 1993-му російська демократія, по суті, завершилася на довгі десятиліття – і це відбулося незважаючи на те, що демократи виграли.
Не будемо гадати, що було б, якби в жовтні 1993-го Єльцин не наважився б на розстріл будівлі парламенту і змушений був би піти у відставку і поступитися владою віце-президентові Олександру Руцькому. Можливо, Росія, в принципі, була приречена на авторитаризм не тому, що хтось виграв, а хтось програв, а тому, що такий був суспільний запит і настрої еліт. Але головне – це те, що розгін парламенту нічого не вирішив. Він не став відправною точкою для руху до демократичного розвитку, навпаки – знищив усі шанси для такого розвитку на десятиліття. І авторитету влади він теж не зміцнив.
Звичайно, вдалося ухвалити нову Конституцію і встановити президентське всевладдя. Але на виборах у новий парламент, вірніше, його нижню палату, Державну думу, за партійними списками перемогла зовсім не партія влади, а прихильники одіозного Володимира Жириновського. Єльцина врятувало тільки те, що Жириновський завжди був картою з колоди спецслужб і виявився договороздатним. А якби в Росії була б справжня популістська партія? Довелося б розстрілювати Державну думу?
Більш того, через п’ять років після розстрілу всевладний Єльцин, який контролював парламент, виявився на порозі імпічменту після економічної кризи, і змушений був змиритися з формуванням уряду чужого йому Євгена Примакова. Якби не хитромудрість Бориса Березовського, який привів до влади в Росії Володимира Путіна, колишній президент-переможець парламенту мав усі шанси закінчити свої дні в еміграції, а його родичі могли виявитися фігурантами гучних корупційних процесів.
Розгін парламенту не рятує нікого і ні від чого – ось що мав би зрозуміти Віктор Янукович. Тим більше, що я не став би порівнювати четвертого президента України з першим президентом Росії, та й українську державу з Росією за кількістю ресурсів і готовністю армії втрутитися в політичні чвари.
Віталій Портников – журналіст Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
