Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 02:46

(Рубрика «Точка зору»)

Буковину часто порівнюють із Закарпаттям. Обидві мають свій особливий історичний розвиток, обидві – найменші за розмірами області, обидві приєдналися до України наприкінці і мають значну частку (до 20% населення) національних меншин. Але на цьому паралелі закінчуються. Бо так, як Закарпаття ні на кого не схоже, так і Буковина – єдина у своїй неповторності.

Зручний поїзд між двома карпатськими регіонами чомусь віднедавна скасували. І тепер дістатися з Ужгорода до Чернівців – справа нелегка. Взагалі складається враження, що все робиться для того, щоб сполученням між обласними центрами Західної України було якомога складнішим. Бо ж так само нині важко доїхати з Ужгорода до Івано-Франківська, Луцька чи Рівного, а єдиний потяг до Тернополя прибуває о другій ночі. Одне слово, на добирання до сусідів нині потрібно чимало терпіння і часу.

Але як мусиш, то й камінь укусиш. До Чернівців я їхав не вперше. Але чомусь тільки у цій поїздці столиця колишньої коронної землі Австрійської імперії відкрилася у всій красі.

Я ходив з відкритим ротом і дивувався побаченому: звідкіля у них це все? Доладний архітектурний ансамбль середмістя зберігся практично без втрат, і Чернівці виглядають нині цілком європейським містом. На відміну від того ж Ужгорода, який розпадається на окремі більш-менш уцілілі вартісні фрагменти.

«Корабель задоволень»

Лиш згодом, коли я засів за книжки, то зрозумів, що дивуватися нема чому. Бо Чернівці – це суцільний витвір Австрійської монархії. Недаремно єдиний в Україні пам’ятник імператору Францу-Йосипу стоїть самe в тутешньому скверику. Коли прикордонне молдавсько-османське містечко-заставу на Пруті приєднали до Австрії у 1774 році, воно мало двісті хат під солом’яними стріхами. А вже перед Першою світовою війною місто Чернівці нараховувало сто тисяч населення і було другим після Львова містом сучасної Західної України. До слова, коли Буковину у 1920 році приєднали до Румунії, то Чернівці і там було другим після Бухареста. (А ми дивуємося: чому найбільший базар саме Калинівський. Традиції такі).

Так-от, коли Ужгород був усього-на-всього центром однієї із 48 угорських жуп, то Чернівці були столицею однієї із 7 австрійських провінцій. Поруч із Галичиною чи Богемією. Статус столиці вимагав відповідного лоску. І Чернівці з другої половини ХІХ століття росли як на дріжджах. До того ж, на відміну від Львова, це місто себе декларувало як німецьке. Хоч тут жила значна меншина українців (до 20%), трохи менше румунів і поляків, але німці і євреї становили осердя, розмовляючи однією мовою. Їх навіть під час перепису записували разом, розділяючи тільки за конфесійною належністю. Тому тут панував німецький спосіб мислення.

Як влучно висловився один із тодішніх місцевих літераторів Георг Гайнцен, «Чернівці – це був корабель задоволень із українською командою, німецькими офіцерами і єврейськими пасажирами на борту, який під австрійським прапором постійно курсував поміж Заходом і Сходом».

І австрійці будували Чернівці згідно зі своїми уявленнями та вподобаннями. І таки витворили справжній німецький бург у Карпатах. На щастя, обидві світові війни пошкодували це архітектурне диво, і ми нині маємо поруч зі середньовічним Львовом ще одну європейську візитівку України. Єдина бомба, що впала на місто, влучила у склепіння синагоги, і згодом там відкрили кінотеатр. До слова, євреї складали понад третину мешканців міста і жили переважно в центрі.

Серед найбільший див Чернівців (університет, будинок-корабель тощо) – і будівля обласного академічного українського музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської. Зводила її у 1903 році віденська фірма Кельнера і Гельмера, яка мала на своєму рахунку вже 43 театри в Європі. Тож завзяті австріяки не осоромилися. Театр за красою цілком може конкурувати із найвідомішими в Україні – Київським, Одеським чи Львівським оперними.

Місто культурного протягу

Культура в Чернівцях завжди була під особливою опікою. У радянські часи місцева організація Спілки письменників мала більше членів, ніж Івано-Франківська, Тернопільська та Хмельницька області разом узяті! А що вже казати про музику! Найспівучіший край України дав ціле гроно імен: Софію Ротару, Дмитра Гнатюка, Назарія Яремчука, Павла Дворського, Яна Табачника, Іво Бобула, Лідію Сандулесу, з молодших – Ані Лорак та Катерину Бужинську.

Що ж, після золотої пори цісаря Франца-Йосипа Чернівці стали містом постійного протягу, який витягував звідси найкращих і найзавзятіших. Вони творили різні культури. Румунський поет Міхай Емінеску, який тут навчався, був останнім великим романтиком. Одна з найцікавіших німецьких поетес ХХ століття чернівчанка Роза Ауслендер скінчила свій земний шлях у Дюсельдорфі. Найвидатніший німецькомовний авангардовий лірик Пауль Целан порішив себе у Парижі. Актор Іван Миколайчук, письменниця Марія Матіос чи політик Арсеній Яценюк шукають своє щастя у Києві. Блискучий російський есеїст Ігор Померанцев подався до Праги.

Чернівці перестали бути столицею хай маленького, але коронного краю Габсбургів. Із 1918 року вони просто центр провінції. І чомусь у всі часи – найменшої. Навіть у незалежній Україні.

Однак потенціал тут величезний. Місто п’яти мов, як колись називали Чернівці на початку ХХ століття. Німці, поляки, українці, румуни та євреї – ох, як тут було всього круто намішано! Залишилися хіба українці та румуни, що помітні здебільшого своїм бізнесом. Та ще – де-не-де вгадаєш у співрозмовнику характерні єврейські риси. Замість німецької почуєш російську, якої тут значно більше, ніж у Галичині.

Нині Чернівці поступово відновлюють своє реноме. Адже до Першої світової війни це було друге після Львова місто-репрезентант української культури. Тут у німецькому університеті працювала кафедра української літератури і мови, очолювана відомим вченим Степаном Смаль-Стоцьким, видавалися українські газети, друкувалися книжки. Про свою малу батьківщину Пауль Целан писав: «Це місцевість, де жили люди і книги». Жартували, що в Чернівцях більше книгарень, ніж кав’ярень. До честі буковинців, тут і нині чи не найбільше книжкових магазинів на душу населення в Україні.

Олександр Гаврош – письменник, журналіст

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG