Доступність посилання

07 грудня 2016, Київ 20:51

Закарпатське село Малі Селменці – прямо на кордоні України та Словаччини


Ужгород – Закарпатські Малі Селменці називають селом між двома світами. Так склалося історично – по закінченні Другої світової війни лінію кордону провели практично посеред села. По один бік – уже в Україні – залишилися понад 300 осель. З іншого боку – в Словаччині – понад шість сотень. Родини розділили навпіл, півстоліття вони не могли нормально спілкуватися. За роки незалежності ситуація змінилася, та цього разу замість «залізної радянської завіси» на перешкоді контактам поділених війною сімей постали бар’єри шенгенські, стверджують місцеві мешканці.

Село Малі Селменці розташоване за 15 кілометрів від обласного центру Закарпаття Ужгорода. Це зараз невеличкий населений пункт, поділений навпіл між двома країнами. До Другої світової війни та й під час неї Селменці були одним селом, яке належало Великокапушанскому району Словаччини. 1946 року село поділили між Радянським Союзом і Чехословаччиною.

Ужгородський історик Василь Петровка розповідає: є свідчення, що ініціаторами встановлення кордону саме на нинішньому місці були місцеві ґазди, які сподівалися, що, опинившись в іншій країні, їм не доведеться сплачувати борги.

«Місцеві жителі не вірили, що такий кордон буде встановлено, поки будинок, що стояв прямо на кордоні, не був зруйнований разом з усіма іншими об'єктами, що до нього належали. Тоді ж побудували стіну заввишки 6 метрів разом зі сторожовими вежами прикордонного патрулювання. Протягом наступних 60 років мешканцям обох сіл було заборонено перетинати кордон у цьому місці», – розповідає історик.

Через «залізну завісу» родини, що опинилися по два боки кордону, фактично втратили зв'язок. Розповідає житель Малих Селменців Арпад, яких добре пам’ятає післявоєнний поділ села: «Там, на тому боці, мій прадід народився, моя мама, вона там ходила до школи. Багато родин розділилися після встановлення нового кордону, одні опинилися у Словаччині, інші – тут».

Потрібно було зробити коло завдовжки десь 70-80 кілометрів

Щоб побачити рідню, яка перебуває за 50-100 метрів, українцям доводилося їхати до пункту пропуску в Ужгороді, а це 15 кілометрів. Відтак уже на території Словаччини об’їзними шляхами треба було повертатися до Великих Селменців. Таким чином виходило величезне коло, зі значними витратами палива. Мало хто наважувався робити таку вимушену подорож, каже Йосип Іллар, голова Паладькомаровецької сільської ради, до якої територіально належать Малі Селменці.



«Якщо нам за запрошенням треба було потрапити з Малих Селменців до Великих, то потрібно було зробити коло завдовжки десь 70-80 кілометрів. І це при тому, що, як самі бачите, ми від сусіднього села максимум за 5 метрів», – констатує голова сільради.

«Залізну завісу» зняли тільки вісім років тому

У перші роки незалежності України жителі Малих Селменців та Велике Сельменце отримали змогу відновити родинні зв’язки. Голови обох сіл зібрали підписи мешканців й подали відповідні звернення до двох президентів. Відповіді чекали довго, але зрештою і Україна, і Словаччина дійшли згоди, що слід зблизити поділені родини.

2005 року в селі на кордоні встановили пункт пропуску. Автомобілям його перетинати не дозволено, словаки й українці можуть ходити один до одного в гості пішки чи приїздити на велосипеді. Користуються цим правом переважно словаки, бо їм, щоб потрапити до сусідньої держави, не потрібні ані візи, ані спеціальні дозволи. Українцям досі важко перетинати кордон – від них вимагають або шенгенську візу, або дозвіл на перетин кордону в режимі «малого прикордонного руху». Підтверджує це і начальник прес-служби Чопського прикордонного загону Роман Павленко.

«Даний пункт пропуску у відсотковому співвідношенні перетинають 60 відсотків громадян Словаччини, близько сорока відсотків – українці. Основна мета перетину кордону, яку люди декларують,– родинні зв’язки», – каже Роман Павленко.

Відновлення родинних зв’язків фактично відродило й село. У самих Малих Селменцях дорога, що веде до пункту пропуску, майже ідеальна. Будинки охайні, двори чистенькі, видно, що люди тут дбають про свої оселі.

Зарплати європейські, ціни українські

Метрів за сто перед самим пунктом пропуску раптом здається, що йдеш не вулицею, а звичайнісіньким базаром. Люди жартують, що в них на 20 будинків – 40 магазинів. Сільський голова Йосип Іллар запевняє, що підприємництво врятувало Малі Селменці.

«Перед відкриттям кордону майже всі працювали у колгоспі. Після ліквідації колгоспу хтось почав займатися сільським господарством, а хтось почав продавати в магазинах поблизу кордону. Так і виживають. Платять податок у бюджет, і за ці гроші ми можемо в селі щось робити», – каже голова сільради.

У крамницях перед кордоном – солодощі, алкоголь, спортивний одяг. Місцеві мешканці пояснюють: усе це словаки купують, бо в Україні дешевше. Розповідає продавець Тетяна з найближчого до кордону торговельного павільйону.

«Тут словаки купують, в основному, беруть спортивні товари, харчі та промислові товари. Ще користуються попитом спортивні товари. Беруть і алкоголь та тютюнові вироби. Думаю, відсотків на п’ятдесят ці товари дорожчі в Словаччині, ніж у нас», – зауважує продавець.

Закуповуватися в Україні вдвічі-втричі дешевше, ніж у Словаччині, при тому, що у такій же пропорції там вищі зарплати й пенсії. І словаки, й українці жартують, що відновлення родинних зв’язків стало вигідним обом. Хоча сільський голова бідкається, що тільки крамничками село не врятувати, треба думати, як створювати нові робочі місця. Одна з пропозицій – відкрити автомобільний пункт пропуску.

«Тоді, врахуйте, життя зміниться. Ми змушені будемо відремонтувати дороги, побудувати ринки, супермаркети, відкриється одна-дві автомобільні заправки. Буде створено багато робочих місць», – висловлює надію Йосип Іллар.

Але всі ці сподівання про нові пункти пропуску є поки що лише сподіваннями. Конкретний час їх втілення чиновники наразі не називають.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG