Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 06:45

Луценко і опозиційний «ландшафт»: чи грядуть зміни?


Юрій Луценко, 7 квітня 2013 року

Юрій Луценко, 7 квітня 2013 року

Андрій Коваленко (Рубрика «Точка зору»)

Випустивши на волю політичного «заручника» Юрія Луценка, режим Віктора Януковича, вочевидь, вважає, що вбив двох політичних «зайців». З одного боку, нібито скинуто зайвий баласт напруги у стосунках із Європейським союзом напередодні підписання угоди про політичну асоціацію. З іншого, опуклюється погано прихований політтехнологічний розрахунок Банкової: буцімто повернення на політичне поле героїзованого тюрмою «в’язня сумління» ще більше поглибить існуючі протиріччя всередині «триголової» опозиції, а то й узагалі призведе до самоліквідації її найслабшої ланки – в особі очолюваної Арсенієм Яценюком ОО «Батьківщини».

Втім, обидва «сценарії» можуть виявитися черговими ілюзіями. Вже сьогодні Брюссель закликає Януковича бути послідовним і логічним у його християнському «милосерді» – себто, так само «помилувати» Юлію Тимошенко. Ймовірне ж продовження мандату в Україні місії Кокса-Квасневського, вочевидь, може означати, що й сам ЄС залишиться несхитно-послідовним у своїх наріжних вимогах до української влади.

Водночас, вустами своїх кількох речників (в тому числі, й омбудсмана Валерії Лутковської) «регіональна» влада вже поспішила заявити, що застосування «схеми Луценка» у звільненні Тимошенко є наразі «неможливим» із «правових» причин: мовляв, проти неї триває кримінальне провадження ще у двох справах. І тут, здається, Янукович буде «послідовним» до кінця: навряд чи він зважиться матеріалізувати на волі свій найбільший «жах» в особі ЮВТ, принаймні, до доленосного 2015-го. Врешті-решт, примітивний інстинкт фізичного самозбереження радше підштовхне його в обійми Митного союзу, Кремля й особисто Володимира Путіна, аніж змусить «інтегруватися» до об’єднаної Європи аж такою високою ціною.

Ігри «ляльководів»?

Набагато складнішим видається інший, а саме внутрішньополітичний «ребус»: чи стане звільнений Юрій Луценко таким собі «локальним месією», вітчизняним аналогом Махатми Ганді (а чи солідаристським Лехом Валенсою українського «розливу») для здеморалізованої опозиції? А чи навпаки: зіграє руйнівну роль «троянського коня», котрою його вочевидь прагнуть наділити політтехнологи з печерського Олімпу?

Очевидно, що Банкова нині вийшла на фінальний «бліц-криг» щодо руйнації парламентської опозиції руками самої опозиції. Мішенню № 1 є ОО «Батьківщина» і її лідер Арсеній Яценюк, котрий, звісно ж, несе персональну відповідальність за черговий парад «тушок» в особі Віталія Немілостівого та компанії. Із «регіонального» середовища все частіше запускаються в інформпростір посили щодо того, що незабаром почне сипатися і УДАР Віталія Кличка.

Позірно-ідеологічна монолітність «Свободи» Олега Тягнибока вочевидь ще більше підштовхує політконсультантів Банкової до стратегічного перетворення цієї секулярної «сили» партії «Свобода» у тотальну слабкість, а відтак – остаточний розгром усієї «об’єднаної опозиції» у 2015 році. Таке політичне «айкідо» (до нього, зокрема, спонукає й історичний досвід протистояння 1999 року у форматі «Леонід Кучма проти Петра Симоненка») вже сьогодні викристалізовується у найбільш імовірний сценарій режиму.

Саме в цьому контексті нинішня роль Луценка – в мимовільному сприянні стратегії й алгоритмам влади, а чи навпаки – в рятівному цементуванні опозиції – направду поки що виглядає амбівалентною. Принаймні, деякими політологами наразі висловлюються поки що нічим необґрунтовані припущення в існуванні певних неафішованих домовленостей Юрія Луценка з «посередниками» від влади, а радше – у встановлених для нього негласних табу щодо «дозволених» меж політичних «тілорухань». Більше за те, нова опозиційна конфігурація у форматі «3+1» таки об’єктивно може ще більше ускладнити національно-генетичну хворобу українського «многогетьманства». Адже ж іще дотепер було очевидно: опозиційний Болівар заледь витримував на своєму охлялому хребті навіть трьох.

Спокуса реінкарнації «любих друзів»

Втім, як на наш погляд, тут не варто скидати з терезів особистісний фактор самого Юрія Луценка. Деякі експерти, за свіжими слідами звільнення, наділяють його (і, вочевидь, небезпідставно) гіпотетичною роллю «морального авторитета» опозиції, котрий буде «об’єднувати, координувати й спрямовувати» нинішні розхристані й розбалансовані новими «тушками» опозиційні лави. Що ж: інтелігентсько-дисидентському рухові «1 грудня» це не вдалося (можливо, став на заваді вельми абстрактний і патетичний характер «відозв до українського народу»?). То чи вдасться Луценкові?

Тут вимальовуються як наявні позитивні підстави, так і не менш вагомі застереження. Знову-таки, існує очевидний для Луценка «мінус», який може стати «плюсом» для всієї (як парламентської, так і іншої) опозиції. Адже відомо, що помилування Юрія Луценка президентом Януковичем далебі не означає погашення судимості, а отже – унеможливлює як балотування до парламенту, так і висунення кандидатом на посаду президента. До того ж, сам Луценко поспішив заявити, що «четвертим» претендентом на «трон» бути не планує, а відтак не створюватиме зайвої конкуренції на й без того затісному опозиційному полі.

Втім, якщо відкинути правові «нюанси» (які за достатнього бажання й «політичної волі» господаря Банкової завше можна оминути), то гіпотетично Юрій Луценко таки міг би стати потужним «четвертим», що вочевидь остаточно б зруйнувало навіть позірну єдність «триголового тамагочі» опозиції.

Очевидно, що для такої «святої справи» знайти донора для нового «троянського» проекту Банковій було б не важко (тим паче, зважаючи на бекграунд і досвід співпраці «Народної самооборони» з нинішньо-режимним «лоялістом» Давидом Жванією. Цікава деталь: вже сьогодні Юрій Луценко остаточно поставив хрест на «НС», зізнавшись, що вона вже себе вичерпала, розчинившись у вузько-келійних надрах ОО Арсенія Яценюка.

Водночас, у цьому контексті промайнула інформація, нібито на час своєї медичної реабілітації Луценко полишає «партійні справи» під опіку свого соратника Романа Безсмертного – діяча далебі суперечливого і почасти еклектично-лояльного до різнополярних політичних кланів. Так само нинішнє гуртування навколо Юрія Луценка інших «польових командирів» в особі Володимира Філенка та Тараса Стецьківа (котрі не «вписалися» в опозиційні парламентські списки) мимоволі породжує припущення: чи ж не йдеться тут про новий політичний проект, архітектоніка якого цементуватиметься екс-помаранчевим, тісно-ресторанним колом із «любих друзів» і екс-соратників?

Так само деякі джерела натякають на зближення екс-політичного в’язня зі «шоколадним королем» Петром Порошенком – людиною, котру буцімто влада проштовхує руками самої опозиції в крісло київського мера… Що наразі наштовхує на думку щодо більш вірогідного примату у діях «нового громадянського руху» Луценка вже озвученого «вікна толерантності» до владно-«регіонального» кластеру, аніж реального «революційного» супротиву й поборення режиму Януковича, не кажучи вже про анонсований «докорінний злам» системи.

«План Луценка»: оптимістична чернетка

Тим не менше, чимало хто сподівається, що сьогодні перед політичними адептами і пересічними симпатиками «революційних змін» постане вже «інший» (у позитивному сенсі) Луценко. Котрий зможе «ідеологічно» підштовхнути нинішню опозицію до радикальної трансформації стану – з нинішнього примату ефектної імітації до ефективного чину в ліквідації режиму Януковича.

Зрештою (даруйте за певний підтекстовий цинізм) дворічне ув’язнення майже остаточно стерло в очах широкого загалу колишні «темні плями» на Луценковому політичному іміджі – від популістсько-соціалістичного бекграунду до чаювання з Ренатом Ахметовим (на тлі ющенківського гасла «Бандитам – тюрми!») та від певного «цивільного» браку компетенції в кермуванні міліцією до відомого дебошу на грані тверезості у франкфуртському аеропорту. Навіть попри це, він таки уособлює в очах багатьох чесноти порядно-безкомпромісного політика і мужнього польового командира «України без Кучми» та помаранчевого Майдану. Так само є очевидним: перебуваючи за ґратами, Юрій Луценко багато чого в житті та політиці (і хочеться вірити – в бутті держави і народу) позитивно переосмислив. І мабуть не лишень тому, що перечитав близько 300 книжок за два роки – «поглинаючи» одну книжку за 2-3 дні (навряд чи чинний президент у схожих умовах «перетравлював» такі масиви; він, як відомо, здебільшого пише книжки).

Вже в першому по своєму звільненні медійному інтерв’ю Юрій Луценко висловив прості й очевидні, проте наразі відсутні в опозиційних програмах, популістських виступах і почасти фальстартних акціях, речі. Без оперативного втілення яких подальша опозиційна боротьба виглядає достоту приреченою на перманентні тактичні поразки й стратегічний провал. Наріжна Луценкова теза полягає в тому, що лишень механістична зміна прізвищ на «монаршому троні» до очікуваних змін не призведе. Тож наразі необхідно створення «плану нової країни – Третьої Української республіки». На його основі і має відбутися народний «тендер на менеджера країни». При цьому сам Юрій Луценко наголошує, що нікому не переходитиме дорогу політичної конкуренції і готовий працювати понадпартійно.

Для написання новітнього «плану Луценка» сам він збирається залучити креативних і компетентних людей з різних сфер, котрі наразі мають і публічно пропонують власні ґрунтовні напрацювання щодо проекту «нової країни» (яких, водночас, нинішні опозиційні лідери з малозрозумілих причин впритул «не помічають»). Якщо не помиляємося, йдеться про надпартійну, альтернативну до влади «конституанту», котра найперше викладе на папір інтегрально-системну й деталізовану програму – навіть не перезавантаження, а радикальної заміни пострадянської, олігархічно-корупційної «матриці» чи «материнської плати» нинішньої України «епохи Януковича». Власне, запропоноване Луценком висунення на початку 2014 року єдиного опозиційного кандидата на президентські вибори-2015 видається лишень субпідрядним інструментом набагато більш ширшого бачення ситуації й перспективи.

Як на наш погляд, негайний приступ до роботи над пропонованою «чернеткою» програми дій таки може щонайменше змінити на краще як якість умовно-«триєдиної» опозиції, так і її нинішній невизначено-блідий «ландшафт». Звісно, якщо її парламентські лідери щиро (а не позірно) зраділи поповненню лав потужним «бійцем» і мають до попередньо-артикульованих Луценком змін достатню політичну волю.

Андрій Коваленко – журналіст, письменник

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG