Доступність посилання

04 грудня 2016, Київ 18:37

(Рубрика «Точка зору»)

Першого листопада 2000 року тодішній президент України Леонід Кучма вніс поправки до свого указу (№ 1310 від 26.11.1998 року), згідно з якими встановлено, що кожна четверта субота листопада щорічно відзначається в Україні як «День пам’яті жертв Голодомору і політичних репресій».

Цього року круглі роковини трагічних подій Голодомору-геноциду у Верховній Раді України почали «відзначати» вже 2 квітня.

В цей день народні обранці від Партії регіонів та КПУ «стіною» відмовилися голосувати про включення до порядку денного постанови (або проекту постанови) про 80-і роковини Голодомору, яку запропонувало ВО «Свобода». Чому «свободівцям» «вдарила» в голову така ідея саме 2 квітня, важко второпати. Може, ця демонстрація «українського патріотизму» у розсвареному, розколотому парламенті повинна була приховати безпомічність опозиції? Чи, може, якісну складову теперішньої Верховної Ради України взагалі найкраще характеризувати словами: «яке їхало, таке й здибало»?

Ініціаторам голосування за згадану постанову добре відомо, що більшість українських виборців трактує парламент України останніх двох скликань як кубло циніків, у яких немає нічого святого. Одним з індикаторів такої поведінки є нардепи-перебіжчики з опозиційного до провладного табору («тушки»). Начебто за словами Тараса Шевченка, що за шмат гнилої ковбаси хтось ладен і рідну матір продати.

Звісно, тема Голодомору надто болісна і нині, у 80-і роковини, бо понад півстоліття брутально замовчувана комуністичним режимом. Тому слід підходити до неї, зокрема в парламенті, з повагою, а не «квітневими жартами», що їх виборець охарактеризує: «вискочив як Пилип з конопель».

Не треба особливо нагадувати, що пам’ять про мертвих є прапервісною формою культурної згадки, яка повинна об’єднувати живих. Ця пам’ять вказує на рівень культури спільноти. Ціла низка, а може, й навіть більшість цвинтарів у селах і містечках України перебуває в жалюгідному стані. Вони не доглянуті, влітку на них пасеться худоба. Чимало місць поховань жертв Голодомору ще й досі офіційно не встановлені, і по їхніх кістках мчаться автомашини, ходять люди. Культура вшанування померлих в Україні на низькому рівні. Поминальна неділя на кладовищах дуже часто є «скорботою» п’яних до сліз нащадків.

До болю знайоме – більшовицько-комуністичне

Фридріх Ніцше якось сказав: «Лише те, що не перестає завдавати болю, зберігається в пам’яті». Наскільки болить суспільству України трагедія українських селян початку 30-х років? Це тема для окремого і дуже серйозного обговорення.

Те, що нардепи – комуністи та «регіонали» – навідріз і демонстративно відмовилися у Верховній Раді України голосувати за пропозицію «свободівців», приневолює замислитися над констатацією Ніцше. А що комуністи, на відміну від регіоналів, навіть не підняли своєї колективної «парламентської сідниці», щоб вшанувати жертв Голодомору хоча б хвилиною мовчання, це вже нікого не дивує. Більшовицький ідол схвалював явище голодної смерті й застосовував як зброю. Його епігони в Україні це шанують.

Відомий американський історик, автор фундаментальної праці про Голодомор в Україні «Жнива скорботи» Роберт Конквест нагадує, що 1891 року Володимир Ульянов висловився проти допомоги голодуючим Поволжя, де він тоді проживав. Ленін пояснював це тим, що страждання голодних мас зробить їх більш радикальними і прихильнішими до ідей комунізму. Бачите, яке «гуманне» ставлення вождя світового пролетаріату до голодуючих!

У березні 1922 року, під час першого більшовицького голодомору, Ленін в таємному листі до Молотова і до членів Політбюро ВКП(б), закликаючи провести «з найшаленішою і найнещаднішою енергією» вилучення церковних цінностей, писав, що «саме тепер і тільки тепер, коли в голодних місцевостях їдять людей і на дорогах валяються сотні, коли не тисячі трупів», слід завдати церкві нищівного удару: конфіскувати церковні добра, мовляв, на допомогу голодуючим. При цьому більшовицький ватажок писав: «Чим більшу кількість представників реакційної буржуазії і реакційного духовенства нам удасться з цього приводу розстріляти, тим краще». Леніна найменше тривожили вмираючі від голоду селяни Поволжя чи трупи на дорогах під час голоду 1921–1922 років.

Паразитували – і далі паразитуємо

Те, що комуністи ще й нині присутні в українському парламенті України, є об’єктивною даниною. Комуністи паразитують на найбільше злюмпенізованому прошарку населення, який ментально перебуває в радянському минулому і голосує за КПУ. Дуже чітко пояснив це колишній нардеп від КПУ Віктор Понеділко 2000 року словами: «Чим вищим є рівень життя людей, чим чисельнішим є середній клас, тим меншою є наша соціальна база – це об’єктивна закономірність. Але поки що нам (комуністам) це не загрожує!».

Українські епігони більшовиків ще й нині паразитують на злиднях народу. А те, що соціально незахищених в Україні ще дуже багато, це провина не комуністів, а результати недолугої і злочинної політики урядів України протягом останніх 20 років.

На фундаменті ленінської «моралі» (грабуй награбоване) виросло і багато нардепів, зокрема – регіоналів. У них час од часу розпалюється пам’ять про (їхнє) щасливе комсомольське минуле, епоху українського комуністичного ватажка Щербицького тощо. Натомість згадки про страхіття Голодомору початку 30-х років, про смерть дідів їх дратують, бо української історії вони не знають і знати не хочуть.

Символізує це роздратування чинний президент України Віктор Янукович. У квітні 2010 року, виступаючи на сесії ПАРЄ у Страсбурзі, він заявив, що неправильним і несправедливим є визнавати Голодомор в Україні 1932–1933 років геноцидом, бо це була, мовляв, «спільна трагедія народів, що колись входили в єдиний Радянський Союз».

Янукович не знає (і йому не підказали), що за результатами перепису населення СРСР 1937 року всього протягом 11 років населення Росії збільшилося на понад 16 мільйонів осіб (21%), а населення України зменшилося на 4,8 мільйона (15,4%). Ці статистичні дані з 1937 року опубліковані у Москві 1990 року. І як пояснити таке «чудо» в одній державі під назвою СРСР?

Брехун із «медоточивими» устами

Заява президента України в Страсбурзі пролунала тоді, коли трагедію українського селянства на початку 30-х визнали як геноцид 15 країн світу. Янукович був зобов’язаний висловити офіційну позицію своєї держави, котру визначено Законом України від 28 листопада 2006 року «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні» Президент проігнорував і рішення Апеляційного суду Києва від 13 січня 2010 року, який визнав керівників більшовицького режиму винними у «геноциді української національної групи в 1932–33 рр. шляхом штучного створення життєвих умов, розрахованих на її часткове фізичне знищення».

Він вчинив цинічну наругу над пам’яттю мільйонів замучених українців і продемонстрував правовий нігілізм державного чиновника найвищого рангу.

І гріш ціна твердженням Януковича під час візиту до Миколаєва 11 квітня цього року, де він заявив: «мені не дозволено порушувати закони» України. Це цинічна брехня! І чого дивуватися численним проявам правового нігілізму народних депутатів України?

В другому турі президентських виборів 2010 року кандидат на посаду президента Янукович заявив: «7 лютого 2010 року назавжди завершиться протистояння двох частин України. Заради об’єднання України я оголошу мораторій на всі ті ідеологічні питання, які ділять народ».

Після того, як Янукович підписав схвалений Верховною Радою з кричущими юридичними порушеннями закон Ківалова-Колесніченка «По засади мовної політики», виявилося чергове словоблуддя і безпринципність Януковича.

Саме поведінка президента України свідчить про те, що він політик, який не знає і не цікавиться історією свого народу. Не будемо тут розводитися про історичні знання проффесора, наприклад, про його недавню пропозицію відродити в Україні (таємне) «Кирило-Мефодіївське товариство», за участь в якому жорстоко потерпів Тарас Шевченко.

В Україні гостро стоїть питання політики пам’яті як важливого фактора формування національної ідентичності, національної злагоди і єдності. Як пише львівська дослідниця Марта Гавришко, суспільство України мусить знайти відповідь на засадничі питання: «хто ми?», «звідки ми прийшли?» та «куди прямуємо?».

Від відповідей на ці запитання українцям легше буде знайти правильну відповідь і на фундаментальне запитання: «якого минулого потребує майбутнє України?», як слід нації розуміти минуле, аби правильно обрати вектор свого розвитку.

Іван Гвать – дослідник, публіцист

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG