Доступність посилання

11 грудня 2016, Київ 15:58

(Рубрика «Точка зору»)

Портрет Леніна комуністи вивішували й вивішують досі неначе ікону на всіх урочистостях. Пам’ятники Леніну руйнують і демонтують, де при денному світлі та легально, де вночі та нелегально. Цитати з текстів Леніна, вилиті в бронзі, прикрашають деякі станції київського метро. Іменем Леніна клялися і досі клянуться червоногалстучні юні піонери і трохи доросліші комсомольці. Як одне з уособлень світового зла розглядають Леніна українські, і далеко не лише українські націоналісти.

І майже нікого не цікавить реальний Ленін та його реальні погляди. Більше того: і не цікавив раніше. Коли у 1970-і роки молодий філолог Вадим Скуратівський, перебираючи в бібліотеках стоси старезних видань, знайшов в одному з них невеличку статтю під псевдонімом і довів на підставі аналізу стилістики, лексики та контексту, що вона належить Леніну, московські експерти тільки посміялися: нові статті Ілліча дозволено знаходити лише їм. Яка різниця, хто насправді написав той текст: головне – субординація.

З іншого боку, за останню чверть століття написані десятки біографій Леніна. Наче у них вистачає фактографічного матеріалу і велемудрих висновків. Але надто дорого, мабуть, коштують грубезні томи, бо майже ніхто їх не читає.

Як би там не було, я не збираюся у коротку статтю вмістити всю біографію російського спадкового дворянина Володимира Ульянова, котрий узяв собі псевдо «Ніколай Ленін», і лише під кінець життя став підписуватися «В. Ульянов-Ленін». Моя мета скромніша: звернути увагу читача на ті тексти, написані та надиктовані Леніним, за зберігання та читання яких у сталінські часи без зайвих розмов ставили до стінки. Бо в цих текстах Ленін виступав не лише проти Сталіна, а й проти себе самого, яким він був у попередні роки.

Отже, проти головних надбань та ідей більшовизму.

Не комунізм, а ринковий соціалізм, не колективізація, а кооперація

Ще на початку 1917 року політичний емігрант Ульянов-Ленін відносив (і це документально зафіксовано) майбутню соціалістичну революцію в Росії на 1930–40-і роки. Аж раптом, абсолютно несподівано для лідера більшовиків, лейб-гвардії Волинський полк відмовився стріляти по петроградських жінках і дітях, які протестували проти нестачі хліба, і з великим задоволенням пішов викурювати поліцію, жандармів та царських адміністраторів. До цього полку наступного дня приєдналося чи не все військо і робітники та студенти. Царський режим упав. Ленін повертається до Росії, збирає однодумців та проголошує програму негайної соціалістичної революції, яку учень Маркса та Енгельса Георгій Плеханов називає «маячнею божевільного».

Але минає півроку – і божевілля хвилею котиться просторами Російської республіки. «Червоне колесо», як образно назвав це явище Солженіцин, переїхало практично кожну сім’ю в колишній імперії Романових. Марні були спроби більшості народів «околиць» імперії відгородитися від нього, це зумів зробити лише дехто. Й от літо 1920 року: Червона армія рушила в похід на Захід, маючи намір «напоїти червоних коней із Рейну та Марни». Падіння Варшави, Берліна й Парижа вважається неминучим; Ленін уже обговорює з соратниками план вторгнення до Італії через Угорщину й Австрію. Але… Юзеф Пілсудський завдає під Варшавою нищівного удару по тилах військ «червоного Бонапарта» Тухачевського; на порятунок кидається кінна армія Будьонного, але ламає зуби об укріплене Замостя, де засіла 6-а українська дивізія Марка Безручка… І все. І похід до Європи закінчується нічим.

Утілена в Росії комуністична утопія розпадається на очах. Їсти нічого, заводи стоять, нуртують селянські повстання, Червона армія ненадійна, окуповані більшовиками Україна, Кавказ, Сибір, Середня Азія от-от дружно встануть проти росіян. Але Ленін знаходить рятівні для більшовиків засоби: спершу «нову економічну політику» (НЕП, своєрідну суміш державного і приватного капіталізму під партійним контролем), потім «коренізацію» (задоволення національно-культурних і частково політичних прав неросійських народів). І все це – задля майбутньої перемоги всесвітньої комуністичної утопії, задля того, щоб, як тоді говорили, «залізною рукою загнати людство до щастя».

Ленін шаленими темпами будує авторитарну державу, однак із відносними економічними і культурними свободами. Але влітку 1922 року тяжка хвороба двічі виключає його з політичних процесів. Мабуть, уперше з 1917 року Ленін отримує можливість дистанціюватися від поточних подій, поглянути на них збоку, оцінити відповідність побудованого власним мріям. Схоже, те, що він побачив, його вжахнуло: замість втіленої мрії про щастя держава більшовиків демонструвала якнайгірші риси старої чорносотенної Росії…

І взагалі – на грані життя і смерті людині нерідко відкривається щось нове…

А тепер – цитати з текстів, за читання і зберігання яких вас би розстріляли.

«Перший час для секретарок Леніна я був «людиною Сталіна». Не скоро, через кілька місяців, весь час стикаючись з ними по роботі, я справив на них інше враження: що я – «людина Політбюро», а сталінський помічник формально. Тоді я поступово зміг говорити з ними про Леніна. І нарешті зміг поставити запитання, що Ленін насправді думав про НЕП, чи вважав він, що ми перед крахом комуністичної теорії, чи ні. Секретарки сказали мені, що вони ставили Леніну запитання саме так. Ленін відповідав, їм: «Звичайно, ми провалилися. Ми думали здійснити нове комуністичне суспільство за щучим велінням. Між тим, це питання десятиліть і поколінь. Щоб партія не втратила душу, віру і волю до боротьби, ми повинні зображати перед нею повернення до мінової економіки, до капіталізму як деякий тимчасовий відступ. Але для себе ми повинні ясно бачити, що спроба не вдалася, що так раптом змінити психологію людей, навички їхнього вікового життя не можна. Можна спробувати загнати населення у новий лад силою, але питання ще, чи зберегли б ми владу в цій всеросійській мясорубці».

Це – не слова Леніна, написані чи продиктовані ним особисто, а їхній переказ у спогадах уродженця України Бориса Бажанова (чи не Бажана за своїм первинним прізвищем?), який у 1920-х роках працював на відповідальних посадах в апараті ЦК партії більшовиків, а потім утік за кордон. За знайдені спогади Бажанова також розстрілювали, що засвідчує їхню цінність. Але ось слова самого Леніна, ясна річ, не такі різкі за формою, бо призначені для широкого загалу, але тотожні наведеним вище за змістом.

Визнавши беззаперечною істиною, що Росія не досягла такого рівня розвитку цивілізації, на якому можливий соціалізм, Ленін запитує (і читача, і, схоже, самого себе): «…Що коли повна безвихідь становища подесятерила тим сили робітників і селян і відкрила нам можливість іншого переходу до створення основних передумов цивілізації, ніж у всіх інших західноєвропейських державах?.. Для створення соціалізму, говорите ви, потрібна цивілізованість. Дуже добре. Ну, а чому ми не могли спочатку створити такі передумови цивілізованості у себе, як вигнання поміщиків і вигнання російських капіталістів, а потім вже розпочати рух до соціалізму?»

І в іншому тексті: «Тепер ми повинні усвідомити і втілити в діло, що в даний час той суспільний лад, який ми повинні підтримувати понад усе, є лад кооперативний… Нам потрібно зробити ще дуже небагато з точки зору «цивілізованого» (передусім грамотного) європейця для того, щоб змусити всіх поспіль брати участь і брати участь не пасивно, а активно в кооперативних операціях. Власне кажучи, нам залишилося «тільки» одне: зробити наше населення настільки «цивілізованим», щоб воно зрозуміло всі вигоди від суцільної участі в кооперації і налагодило таку участь. «Тільки» це».

І висновок – про соціалізм як «лад цивілізованих кооператорів». Чи був такий лад створений в СРСР? Ба більше: чи ставилося взагалі подібне завдання? Ні. Ніколи. Попри весь лемент про «ленінські заповіти»…

Інакше кажучи, Росія постала перед Леніним країною, де передусім треба створювати «основні передумови цивілізації», а не світочем і маяком для людства. Він залишається прихильником комуністичної утопії, побудови на Землі комунізму як «царства свободи» (Маркс), але починає розуміти, що за допомогою рейдів кінних армій цього царства не досягнеш, ба більше – тут би спершу елементарні речі запровадити, наздоганяючи Європу…

У боротьбі проти «шовіністичної великоруської швалі»

Чимало уваги в останній неповний рік праці Ленін присвятив національному питанню. Як відомо, більшовикам удалося переграти Білу армію передусім завдяки використанню національного чинника. Майже всі лідери білого руху (за винятком хіба що барона Врангеля) виступали за «єдину й неподільну» Росію. Наслідок: у той час, як 1919 року війська генерала Денікіна йшли на Москву, третина його військ воювала зовсім на іншому фронті – намагалася приборкати бунтівну Чечню. Не порозумівся Денікін й з українцями: ані з УНР, ані з Українською революційною повстанською армією Махна. А до того ще й проукраїнські лідери кубанських козаків були підступно вбиті білогвардійцями… Тож Денікін зробив усе можливе, щоб його війська були розбиті Червоною армією, передусім латишами та українцями.

Але гарні обіцянки-цяцянки більшовиків виконувалися тільки частково. Всі спроби «соціал-націоналів» налагоджувати життя у своїх республіках (чи то автономних, чи то номінально незалежних) на засадах самоуправління наражалися на хамство і брутальність з боку більшовиків-росіян. Отож Ленін занотовує з цього приводу різкі й недвозначні судження: «Необхідно відрізняти націоналізм нації гноблячої і націоналізм нації пригнобленої, націоналізм великої нації і націоналізм нації маленької. Стосовно другого націоналізму майже завжди в історичній практиці ми, націонали великої нації, виявляємося винуватими в нескінченній кількості насильства, і навіть більше того – непомітно для себе чинимо нескінченну кількість насильств й образ, – варто лише пригадати мої волзькі спогади про те, як у нас третирують інородців, як поляка не називають інакше, ніж «полячішкой», як татарина не висміюють інакше, ніж «князь», українця інакше, ніж «хохол», грузина та інших кавказьких інородців – ніж «капказька людина».

У продовження цих тез Ленін веде мову щодо необхідності значних поступок з боку «пригноблюючої або так званої «великої» нації (хоча великої тільки своїми насильствами, великої тільки так, як великий держиморда)», про необхідність зупинення «навали тієї істинно російської людини, великороса-шовініста, по суті, негідника і ґвалтівника, яким є типовий російський бюрократ». І йдеться не лише про етнічних росіян, а й про обрусілих представників інших етносів, які беруть активну участь в утисках «націоналів», про тих, хто «відзначився тут теж тільки своїм істинно російським настроєм (відомо, що обрусілі інородці завжди пересолюють в частині істинно російського настрою)».

Що ж стосується партійно-державного апарату створюваного тоді СРСР, то Ленін констатує: «Немає сумніву, що незначний відсоток радянських і радянізованих робітників буде тонути в цьому морі шовіністичної великоруської швалі, як муха в молоці».

Що ж робити? Ленін до останку вважав, що СРСР потрібен, але в іншому вигляді, ніж він створювався, вважаючи за можливе перетворити Союз на конфедерацію, «залишити союз радянських соціалістичних республік лише у відношенні військовому та дипломатичному, а у всіх інших відношеннях відновити повну самостійність окремих наркоматів». Що ж стосується мови, то «треба ввести найсуворіші правила стосовно вживання національної мови в інонаціональних республіках, які входять у наш союз, і перевірити ці правила особливо ретельно. Немає сумніву, що під приводом єдності залізничної служби, під приводом єдності фіскальної і т. д. у нас, за сучасного нашого апарату, проникатиме маса істинно російських зловживань… Тут потрібно детальний кодекс, який можуть скласти скільки-небудь успішно тільки націонали, котрі живуть у цій республіці».

Ось так Ленін наприкінці життя спробував було виступити проти себе самого ж, істотно змінивши більшовицьку утопію, щоби позбавити її російсько-чорносотенних рис, і зазнав поразки. Причому навіть після публікації цих (і подібних до них) текстів так званого «політичного заповіту» Леніна у 1956 році звертатися до них було небезпечно. Іван Дзюба, поклавши ленінські тези в основу «Інтернаціоналізму чи русифікації?», одержав у «вегетаріанські» брежнєвські часи 5 років ув’язнення і 5 років заслання…

Я не ідеалізую Ульянова-Леніна як політика. Він до кінця життя залишався прихильником авторитарної моделі соціалізму та насильницької модернізації. Але він виявився здатним переосмислити багато що з власних діянь. А тому він заслуговує на увагу до себе і на виконання його власної волі: щоб йому не ставили пам’ятників і не називали його іменем міста, площі та школи…

Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
  • 16x9 Image

    Сергій Грабовський

    Сергій Грабовський – публіцист, політолог, історик, член Координаційної Ради Асоціації українських письменників, автор понад 10 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG