Доступність посилання

08 грудня 2016, Київ 14:38

(Рубрика «Точка зору»)

22 квітня в Радянському Союзі відзначали. Адже в цей день народився «вождь і учитель» Володимир Ульянов, більш знаний за партійним псевдо Ленін. У той час на всіх просторах «країни рад» проводився ленінський суботник, а також різноманітні урочистості. Зараз у нас цього немає. Хіба що 22 квітня товариші комуністи, імітуючи ідейність і небажання «поступатися принципами», йдуть кланятися до пам’ятників своєму вождеві, несуть туди квіточки і таке подібне.

Однак це не значить, що культ Леніна в нас зник. Численні пам’ятники вождю світового пролетаріату «прикрашають» міста й села нашої Неньки-України (чим далі на схід, тим їх все більше і більше). Навіть у Києві (в центрі міста!) стоїть монумент «великому Леніну». Ніхто його не збирається демонтувати – навпаки, охороняють. І це, незважаючи на те, що колись, за часів президентства Леоніда Кравчука, був указ про ліквідацію пам’ятників тоталітаризму. Є в нас і чимало населених пунктів, назви яких мають корінь Ленін – на кшталт Ленінське. Не кажу вже про вулиці Леніна, яких в українських містах, містечках, селищах і селах тьма.

І це при тому, що Ленін ніколи не був на українських землях, навіть не проїжджав ними. Правда, залишив кривавий слід в історії України…

Ленін і незалежна Україна

Ленін став могильником української державності, власне Української Народної Республіки. Створення останньої давало українцям шанс стати господарями на своїй землі. Це аж ніяк не входило в плани Леніна. Для нього та більшовиків Україна була потрібна як величезний резервуар природних та людських ресурсів. Тому незадовго після Жовтневого перевороту, 3 (16) грудня 1917 року, Ленін пише демагогічний «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української ради», який наступного дня був ухвалений більшовицьким Совєтом народних комісарів. Спочатку йдуть оманливі ритуальні фрази, що цей Совєт визнає Українську республіку, її право відокремитись від Росії. Чого вартувало це право, блискуче продемонструвала радянська влада, коли людей, що хотіли його реалізувати, жорстоко карали.

Але повернемося до згаданого «Маніфесту…» «Стаючи на… шлях нечуваної зради щодо революції, – читаємо там, – на шлях підтримки найлютіших ворогів як національної незалежності народів Росії, так і Радянської влади, ворогів трудящої і експлуатованої маси, кадетів і каледінців, Рада (мається на увазі Центральна Рада як керівний орган Української Народної Республіки – П.К.), змусила б нас оголосити, без усяких вагань, війну їй…». Чого тут варті такі твердження, ніби Центральна Рада є найлютішим ворогом національної незалежності народів Росії! Або те, що вона ворог трудящої і експлуатованої маси. Це при тому, що керівники Центральної Ради були соціалістами і не хотіли допускати в своє середовище «панів». Цей «Маніфест…» реально оголосив війну Українській Народній Республіці. Уже 12 (25) грудня 1917 року в Харкові, звісно, з санкції Леніна, більшовики проголосили маріонеткову Українську радянську республіку. Фактично вперше саме в Україні вони апробували сценарій узурпації влади у непідконтрольних їм державам. Виглядав він таким чином: спочатку оголошується ультиматум легітимним органам влади, майже одночасно з цим створюються маріонеткові владні структури, підпорядковані більшовикам, після чого здійснюється окупація більшовицькими військами потрібної території під гаслом встановлення «народної влади», яку, зрозуміло, репрезентує маріонетковий уряд.

Після оголошення ультиматуму Совєта народних комісарів Центральній Раді в Україну прийшли більшовицькі загони, які тероризували населення, передусім тих людей, які демонстрували своє українство. Ленін своєю діяльністю призвів до радянсько-української війни, яка поєднувала елементи війни громадянської і тривала з 1918-го по 1920 рік. Не будемо говорити про страшні людські жертви цієї війни, про великі економічні втратити. Найбільшою втратою в ній було те, що українці не змогли вибороти незалежність. Звісно, тут можна говори про вину самих українців, їхніх провідників, які далеко не завжди діяли адекватно. Але не треба забувати, що на українські землі Ленін та більшовики звертали особливу увагу – як ні на одну із національних околиць колишньої Росії.

Втрата Україною незалежності, в чому була немала заслуга Леніна, мало для неї страшні наслідки. Це й масове переслідування української інтелігенції (чого вартує хоча б «розстріляне відродження»!), це й страшний Голодомор 1932-1933 років, і репресії 1937 року. Так, тоді Ленін уже відійшов у кращий світ. Але ленінську політику успішно продовжував Сталін. Зрештою, ті жахіття, які пережила Україна під час Другої світової війни, це теж, значною мірою, заслуга вірних ленінців.

Мазохізм – любов до своїх катів

Чи буде терпіти нормальна нація на своїй землі пам’ятники тим, хто топтався по її незалежності, хто приніс її представникам страждання? Ви можете уявити в Ізраїлі пам’ятники Гітлеру? Або в Польщі – Катерині ІІ та Миколі І? Або в Росії – Наполеону? А ось в Україні повсюдно зустрічаємо пам’ятники людині, яка зробила чи не найбільше зла її народові. Маю на увазі Леніна. Існування цих пам’ятників, як і численних вулиць Леніна, населених пунктів із назвою Ленінське сприймається в нас як щось цілком нормальне. Більше того – ті, хто намагається зруйнувати ці пам’ятники, зазнають переслідування з боку державних структур. З цим ми не раз зустрічалися за часів незалежної України. І, певно, будемо зустрічатися.

А тепер давайте замислимося, чи не є ці пам’ятники на нашій землі виявом українського мазохізму, такого стану речей, коли жертва любить свого ката? На жаль, мазохізм глибоко закоренився в душах українців і має різні прояви. Хіба не мазохізмом є щорічні відзначення битви під Берестечком? Або недавнє бучне святкування 300-ліття Полтавської битви? Чи помпезне відзначення радянських свят та ювілеїв? Та шанування, поряд із Леніним, вірних йому радянських сатрапів? Прикладів таких несть числа. Водночас культивування української героїки сприймається як щось небажане, як «націоналізм».

Домінування мазохізму перетворює українців у народ-жертву. Ми занадто толерантні, даємо чужинцям змогу сісти нам на голову, тобто відібрати майно, землю, культурні надбання. А потім ще й цілуємо руку своєму панові, який нас цією ж рукою б’є. Не даремно ж ми обираємо в свої представницькі органи українофобів. І закриваємо очі на антиукраїнську пропаганду. Водночас з острахом ставимося до українських патріотів, які прагнуть відстоювати національну гідність.

Але страшно не лише це. Страшно, що більшість українців не усвідомлює свого мазохізму. Чи не хоче усвідомлювати? Певно, бути жертвою для них – це задоволення.

Ось тільки питання, чи матиме нація мазохістів майбутнє?

Петро Кралюк – проректор Острозької академії

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
  • 16x9 Image

    Петро Кралюк

    Петро Кралюк – український філософ, письменник, публіцист. Доктор філософії, заслужений діяч науки і техніки України, професор Національного університету «Острозька академія».

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG