Доступність посилання

04 грудня 2016, Київ 10:42
«Холодна громадянська» у розпалі, пустельники з «крайніх хат» у розпачі. Ненависть палає, опоненти – не колеги з іншою точкою зору, а закляті вороги.

Свій / чужий, хто не з нами, той проти нас, третього не дано – логіка обох таборів, немирна логіка.

Немирна й лексика. Політичний інформпростір взагалі не царство об’єктивності: агітація і пропаганда, зазвичай, переважують інформацію та аналітику.

Але наш політикум сягнув краю: сприймаються тільки ті аргументи, що собі на користь. Факти теж.

Блокування трибуни підмінило дискусію, мордобій – підминає голосування.

Навіть іноземці, причетні до української політики, ведуться наче уболівальники.

Симптоми можна множити, діагноз не змінити: українську політику роздирає холодна громадянська.

Між тим, суцільна стіна ненависті тільки у політиці. Не поміж людьми. Наочна ілюстрація: неполітичні сайти.

Чого ж люди нормальні, а політикум хворий?

Генеза влади

Що ця влада через звичайні вибори не піде – зрозуміло. Зубами триматимуться до останньої неможливості.

Звідки це, де вони такого набралися?

Побутує думка, що у бандюків, убивчий аргумент – судимості гаранта. Версія крута, але з фактами не дружить.

Ми не археологи, ми – сучасники. І чудово пам’ятаємо, що у буремному 1991-му комуністи владу зберегли. В обмін на незалежність.

І добре знаємо, що перший та другий президенти – компартійні номенклатурники.

Не братва коронувала і Януковича. Це Кравчук запропонував, а Кучма назвав його спадкоємцем.

Планова ротація: зростаючий номенклатурник, член КПРС з 1980-го, помічник і довірена особа депутата Верховної Ради СРСР, депутат Карло-Марксівської сільради селища Єнакієве.

Так, юність четвертого президента кримінальна. Однак його перепустка у владу не шалена юність, а компартійна зрілість.

До слова, і прем’єр зі спікером не злодії у законі, а номенклатура середньої руки. Тож влада все ще у компартійної номенклатури та її годованців.

Втім, більшовицька і бандитська влада побратими, сплутати не гріх.

Перша більшовицька заповідь

Перед жовтневим переворотом, 1 жовтня 1917 року, Ленін дописав брошуру «Чи утримають більшовики державну владу?».

Сутність: захопивши владу, слід тримати її будь-що і жертвувати для цього будь-чим. Невдовзі більшовики пожертвували імперськими землями і навіть комунізмом. Воєнним.

Натомість владу тримають й досі.

Китайські товариші пішли ще далі: під їхньою орудою капіталізм у Піднебесній вирує. Але владу їхню чіпати зась.

І в Україні маємо капіталізм, збудований комуністами. І теж до влади присмоктались, п’явки відпочивають.

Більшовикам влада понад усе. Компроміс, маневр, відступ — допустимі, ризик владою на чесних виборах – ні.

Так завжди і усюди. Народ позбавляв їх влади тільки через революцію: збройну, оксамитову, квіткову, кольорову.

Час невпинний і персональна унія номенклатури скороминуща. Для відновлення номенклатурного конвеєра реанімували компартійну структуру.
Повернулись до точки розриву, застійної КПРС. Наразі вона із двох частин: ПР і КС.

Подібність тієї КПУ і ПР ріже око: яблуко від яблуньки недалеко закотилося. А ця КПУ – обслуга, група прикриття.

І діють неокомуністи по більшовицькому: гайки загвинчують. Одначе різьбу зриває.

Вимушений радикалізм опозиції

Послухати владу, то бунтівна бацила всередині самої опозиції. Руйнівна і ненаситна.

Така літера у цьому слові є: вічний революціонер він і є вічний. Але ця літера не заголовна, бо з такою владою і плюшевий ведмедик оскаженіє.

Недарма такі різні президенти, як реформатор Саакашвілі і ніякий Ющенко кандидували однаково радикально, через вулицю.

Маршрут для опозиції проклала влада. Якщо вільно конкурувати за владу неможливо, залишається будь-як за неї боротися.

Радикалізм опозиції – дзеркальне відображення нетерпимості влади. «Так вже влаштовані дзеркала: якщо туди зазирне мавпа, то звідти не визирне єпископ» (Ліхтенберг).

Коли влада не залишає шансів нікому, то спільний опозиційний фронт гарантовано. Від велелюбних лібералів до інтегральних націоналів. Хто не вписується, той маргіналізується.

Аполітичні громадяни можуть не бути радикальними, політизовані – ні.

Перспективи

Історія останнього століття свідчить: бути може все. Але з різною вірогідністю. Шанси діяльних вищі.

У влади до перемоги три шляхи.

Перший – силовий. Щоб так перемогти страху замало, треба вселити у людей жах. Страх надає сили для спротиву, жах – паралізує.

Жах досягається терором. Не знаю як внутрішня готовність влади, але реалії цьому перешкоджають.

Терор їм не під силу, а напівфабрикат не спрацює. Будуть тиснути до переможного кінця – дограються до переможеного.

Щоправда, можна як Лукашенко і стерхи опертись на крило Путіна. Але ціна його підтримки – влада. Чого ж город городити?

Другий шлях – гіперпопулізм. Один тямущий у цій справі чоловік повчав: якщо діяти в інтересах 90% населення, то з рештою можна робити що завгодно.

Але щоб завоювати довіру і виграти час до віддачі реформ, потрібен популістський феєрверк. Ну там Межигір’я дітлахам віддати тощо. Жаба задавить.

Третій шлях – непрямий підкуп опозиції. Ми пануємо, ви – комфортно протестуєте. Ви галасуєте, ми – голосуємо.

Та якщо б і вдалось полагодити з вождями опозиції, то не з їхніми виборцями. Спробуйте переконати електорат «Свободи» у вигоді Митного союзу.

Максимум, чого можна досягти підкупом – ротації зверхників. Що й траплялось.

А як із шансами опозиції? Як би їх не оцінювати, вибору все одно немає – вулиця.

Однак якщо наслідки перемоги влади прогнозовані, то наслідки перемоги опозиції – суцільний туман. Через її розмаїття.

Коли перемагали номенклатурні кандидати – Кравчук, Кучма, Янукович, правили вони загалом так, як і очікувалось.

Коли ж переміг народний кандидат Ющенко, далі пішло так, як не очікував ніхто.

Ця невизначеність шанси опозиції гасить, позаяк люди готові вийти задля чіткої мети (і вийшли: у 1991-му за незалежність, у 2004-му – на захист свого вибору), але не заради їжачка в тумані.

Як на мене, зараз метою може бути членство у Євросоюзі.

Та рух туди двосторонній. Для навченого українського люду гасел опозиції малувато буде.

Інша справа, якщо чільники ЄС озвучать конкретні умови і строки набуття Україною статусу кандидата. Цілком реалістично, оскільки це в інтересах обох сторін.

Та особисто я оцінюю нинішніх єврозверхників не менш скептично як українських.

А без того, й надалі найкращі перспективи має холодна громадянська.

Борис Беcпалий – народний депутат України 3, 4 і 5-го скликань

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG