Доступність посилання

logo-print
05 грудня 2016, Київ 07:03

Цензура грошей та невігластва: хто і як обмежує мистецтво в Україні?


Київ – Українська культура потерпає від цензури – у цьому переконані митці. На зміну радянській моделі прямих заборон прийшла бюрократична система та ретроградство. Вихід художники бачать у створенні незалежної мистецької платформи. Однак і тут є ризик зіштовхнутися з цензурою. Це ті табу, що існують усередині самого суспільства, та так звана «цензура грошей».Однак критики переконані, що митці зловживають цим поняттям, використовуючи його як інструмент реклами.

Чотири роки тому в Україні відбулася хвиля протестів проти дій Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі. Стосувалася вона, перш за все, заборони книги Олеся Ульяненка «Жінка його мрії». І хоча Комісія існує від 2003 року, дискусія щодо того, чи уповноважена влада регламентувати мораль, а надто в мистецтві, розгорнулася саме тоді. Коли ж у 2011 році у першому читанні був ухвалений законопроект про зміни в законі «Про захист суспільної моралі», який фактично впроваджував цензуру у ЗМІ, стало ясно, що порнографія і лайка заважають владі значно менше, ніж свобода слова.

Ліквідувати Комісію з питань захисту суспільної моралі збиралися ще у 2010 році, мовляв, НЕК дублює повноваження Міністерства культури та Нацради з питань телебачення і радіомовлення. У січні цього року відповідний законопроект зареєстрували знову, однак обговорення доцільності існування Комісії триває. Вона, тим часом, продовжує захищати мораль в інформаційному просторі, наприклад, аналізує дитячу літературу на предмет порнографії.

«Їм некомфортно брати до репертуару складніші речі»

Критики та митці переконані, що цензура з боку влади загрожує мистецтву, але не на центральному рівні, а на місцевому. Наприклад, вистави «Павлік Морозов» та «Сни Василіси Єгоровни» за п’єсами Леся Подерев’янського у чотирьох українських містах заборонила адміністрація театрів. Але є і серйозніші випадки. На початку квітня у Полтавському театрі імені Гоголя було заборонено сатиричну виставу «Антиформалістичний райок» Дмитра Шостаковича та звільнено з посади художнього керівника театру Олексія Коломійцева. Останнього запросили на цю посаду у жовтні минулого року, і відтоді репертуар театру збільшився вдвічі. Окрім опери Шостаковича, скасували репетиції ще трьох вистав.

Театральний критик Олег Вергеліс каже, що сьогодні це тенденція більшості українських театрів. Вищі керівні органи тут ні до чого, адже театри самі визначають репертуарні плани, зазначає критик.

«Це цензура невігласів, людей антикультурних, які дозволяють собі абсолютно дикі речі на початку 20 століття. Причина у низькій освіченості. Їм некомфортно брати до репертуару якісь складніші речі. У деяких театрах є певні шаблони, наприклад, грають виключно «шароварну» драматургію, розважальне, і нема ніякого руху до чогось модерного, навіть до незвичної класики», – вважає Вергеліс.

Спекуляція на цензурі

Минулого року нерозуміння соціального значення сучасного мистецтва закидали Сергію Квіту, коли той закрив виставку «Українське тіло». Тоді, утім, припустили, що така цензура митцям лише на користь – додатковий піар. Однак таким чином із них автоматично знімається відповідальність за якість того, що вони роблять, вважає куратор музичної агенції «Ухо» Євген Шимальський.

«У «партизанських» речах, які я бачу, я не помічаю якості. Окрім приємних винятків, але вони трапляються доволі рідко. У влади немає бажання щось давити, їй просто нема до цього інтересу, її політика щодо культури несистемна. Деяка спекуляція на «нас заборонили» ведеться. А мене, як споживача контенту, більше цікавить якість, а не галас про те, що ми щось побороли», – каже він.

Поняттям цензури й справді подекуди зловживають, вважають критики. Наприклад, нещодавно спалахнув скандал навколо кіноальманаху «Українські злі». Автори переконували, що короткометражки вилучили з прокату через сатиру на президента. Держкіно ці заяви спростувало, а пізніше дистриб’ютори повідомили, що альманах не з’явився на екранах, тому що в нього не було прокатного посвідчення. І за кілька днів виклали альманах у вільний доступ, але слово «цензура» вже було вимовлено.

Це параноя українського суспільства, влада тут ні до чого – Ботанова

Сьогодні слід говорити, перш за все, про внутрішню цензуру, вважає директор Фундації «Центр сучасного мистецтва» Катерина Ботанова. Українське суспільство боїться самостійних рішень, а це необхідно для повноцінного спілкування з мистецтвом, каже вона.

«Має бути внутрішня сміливість відрізнятися від інших. Влада тут абсолютно ні до чого. Це параноя українського суспільства – що оголене тіло або лайка може нести якусь загрозу. Хоча насправді цьому суспільству загрожує зовсім інше», – зауважує Катерина Ботанова.

Тим часом найпоширенішим видом цензури у мистецтві є так звана «цензура грошей», яка притаманна як вищому керівництву, так і місцевому. У державних театрах, наприклад, діють певні економічні механізми, що визначають кадрові перестановки, які часто відбуваються не на користь людей з новаторськими поглядами, каже Олег Вергеліс. Так сталося із Денисом Матвієнком, колишнім художнім керівником балетної трупи Національної опери.

Режисер театру «Дах» Владислав Троїцький бачить вихід у створенні незалежного мистецького майданчика. Однак тут митці наштовхуються на «цензуру грошей» з боку вищого керівництва: той же фестиваль сучасного мистецтва «Гогольфест» Троїцького цього року вже вкотре проходитиме без підтримки з боку влади.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG