Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 11:06

(Рубрика «Точка зору»)

«Те, кто победил, либо полегли на поле боя, либо спились, подавленные послевоенными тяготами. Остались у власти и сохранили силы другие. Те, кто загонял людей в лагеря, те кто гнал в бессмысленные кровавые атаки».
(Николай Никулин «Воспоминания о войне»)

Наприкінці 80-х минулого століття російський поет Євгеній Євтушенко поділився з читачами «Известий» своїми враженнями від побаченого у Німецькій Демократичній Республіці. Його вразив епізод із туристкою з СССР. У напівпритомному стані дівчина безугавно шепотіла: «За что?!». Як з’ясувалося, це була трактористка-комбайнер із далекого алтайського совхоза (очевидно, не росіянка – замість слова «Почему?!» вживала словосполучення «За что?!»), нагороджена за ударну працю путівкою до соціалістичної Німеччини. Шокована побаченим, комсомолка ніяк не могла зрозуміти, чому в СССР, країні-переможниці, люди живуть так погано навіть порівняно з НДР…

Справді. Німеччина війну програла? Програла. СССР війну виграв? Виграв. Але відмінність переможців і переможених за рівнем життя була більш ніж вражаюча.

Німеччина існує донині, а Радянський Союз щез із політичної мапи світу. Німеччина процвітає, перетворившись на одну з індустріальних потуг світу, а Російська Федерація, яка оголосила себе правонаступницею СССР, аби вижити, розпродує природні багатства і за виручені долари та євро купує надійні німецькі «Мерседеси» та «БМВ»…

Попри це, нинішні кремлівські ідеологи та їхні резонери в Україні щороку напередодні 9 травня звикло починають експлуатувати совєтські пропагандистські кліше. Мовляв, сучасне покоління громадян колишнього СССР життям своїм зобов’язане героїчному подвигу совєтських людей над гітлеризмом. І це правда. Але не вся.

Поміркуймо. Хто найперш відповідальний за розв’язання світової бійні? Правильно: Гітлер і Сталін. Але витоки трагедії 1941–1945 років, в яку були втягнуті мільйони українців, беруть початок у жовтні 1917 року, коли зграя міжнародних терористів і авантурників учинила заколот у Петрограді (підготовлений німецьким Генеральним штабом і фінансований німецьким Імператорським банком), й захопила владу, прикрившись демагогічними гаслами. Якби «інтернаціоналістське» шумовиння не розстріляло на Літейному проспекті 5 січня 1918 року мирну демонстрацію на підтримку Всеросійських Установчих зборів, а матрос Желєзняков не виголосив свій присуд («караул устал») молодій російській демократії, то не було б кривавої міжусобиці й большевицької агресії проти УНР, Голодомору, Сандармоху, Биківнянських могил... Не було б червоного вождя і брунатного фюрера. Не було б війни в Афганістані й Чорнобильської трагедії. Та історія, як відомо, не визнає умовного способу дії…

У зливі інформації, яка нині безугавно заповнює мозок гомосапієнса, вкрай важливо відстежувати заперечення чи спростування тих чи інших подій та явищ. При цьому йдеться не лише про констатацію заперечень і спростувань, а й про їх уважне вивчення та з’ясування – хто саме їх висловив і з якою метою. Це абетка розвідки, це ази аналітики.

Чому 24 червня 1945 року Верховний головнокомандувач СССР Йосиф Сталін не приймав парад Перемоги? Чому, наказавши відзначати 9 травня як день «перемоги совєтського народу», вже 1948 року генералісимус перетворив цей день із вихідного на робочий? Чому 1949 року була розпущена спеціальна Комісія з вивчення війни, а виставку-музей «Партизани України у Великій Вітчизняній війні», що займалася збиранням спогадів і документів, – закрито? Пояснення банальне. І Сталін, а згодом і Хрущов добре усвідомлювали, що помпезне святкування дня «перемоги совєтського народу» може роз’ятрити в народній пам’яті болючі спомини про вкрай непривабливі сторінки війни, які дискредитують Червону армію, її часто бездарних командувачів і саму совєтську систему. Ще надто багато було справжніх ветеранів, справжніх фронтовиків, справжніх героїв, які надто добре знали істинну ціну Перемоги, соціалізму інтернаціонального і соціалізму національного.

Лише коли замаячіли перші ознаки загрози совєтсько-імперській ідеології «дорогой Леонід Ілліч» у травні 1965-го відродив святкування «Великої Перемоги». Кремлю конче потрібен був символ, який допоміг би злютувати так званий «совєтський народ», що почав бунтувати проти системи, яка пообіцяла зазомбованим облудною пропагандою людям до 1980 року збудувати комуністичний рай на 1/6 земної суші. Поряд із міфом «Великої Жовтневої Соціалістичної революції» почалося інтенсивне творення міфу про «Велику Вітчизняну війну» – на ідеологічний конвеєр було поставлене кіновиробництво, написання літературних творів. Заповзято трудилися драматурги, композитори, художники і поети. Громадяни СССР зі сльозами на очах вслухалися у проникливе виконання Львом Лещенком бравурно-ностальгійного «Дня Побєди», за емоційним звучанням дуже схожого до класичного «Прощання слов’янки» Василя Агапкіна…

У путінській Росії ідея «Великої Перемоги» перетворилась на своєрідний «останній бастіон» імперської ідеології, на табу, яке не терпить переосмислення. Найменша спроба створити об’єктивну наукову картину минулої війни розцінюється як замах на щось священне й непорушне. На озброєння взяті найефективніші закони семіотики для виправдання злодіянь комуністичної системи, для створення новітньої міфології XXI століття. Небезпечної та підступної, яка брутально заперечує природне право народу на цілковиту реабілітацію історичної пам’яті.

Москва зуміла окупувати інформаційний простір Української держави – телеекрани заполонив совєтський кінобрухт, примітивні кінофальшивки, від яких відгонить совдепівською пропагандою, російсько-імперським шовінізмом й мілітаризмом.
Але. Нещодавно на ТРК «Україна» відбулася прем’єра документального телефільму «1941. Заборонена правда». Кінострічка Ігоря Кобрина стала своєрідним застереженням тим українським політикам, які не помічають реставрації сталінізму в Росії, не усвідомлюють існування загрози авторитаризму в Україні. У фільмі чимало цікавих кадрів, переконливих коментарів і фактів. Та найбільш вразили свідчення фронтовика, професора Миколи Нікуліна:

«На войне особенно отчетливо проявилась подлость большевистского строя. Как в мирное время казнили самых честных, интеллигентных и разумных людей, так и на фронте происходило то же самое, но в еще более открытой и омерзительной форме. Гибли самые честные, чувствовавшие свою ответственность перед обществом люди. Надо думать, это селекция русского народа – бомба замедленного действия. Она взорвется через несколько поколений в 21 или в 22 веке, когда отобранная и взлелеянная большевиками масса подонков родит новое поколение себе подобных».

Треба лише уповати, що не збудеться це похмуре пророцтво фронтовика, який по війні став знаменитим істориком мистецтв. Тому апологетам сталінізму, квасним совєтським патріотам, комуністам і російським шовіністам, які щороку 9 травня традиційно войовниче захищають свій «останній бастіон», рекомендую уважно прочитати «Воспоминания о войне» Ніколая Нікуліна, що побачили світ 2008 року у видавництві Державного Ермітажу, що в Санкт-Петербурзі:

«Немцы потеряли 7 миллионов вообще, из них только часть, правда, самую большую, на Восточном фронте. Итак, соотношение убитых: 1 к 10, или даже больше – в пользу побежденных. Замечательная победа! Это соотношение всю жизнь преследует меня как кошмар. <…> Люди, которые на войне действительно воевали, обязательно должны были либо погибнуть, либо оказаться в госпитале. <…> Меня от смерти спасало не только везение, но, главным образом, ранения. <…> Живы остались, в основном, тыловики и офицеры, не те, кого посылали в атаку, а те, кто посылал. И политработники. Последние – сталинисты по сути и по воспитанию. Они воспринять войну объективно просто не в состоянии. Тупость, усиленная склерозом, стала непробиваемой. <…> Воевали глупо, расточительно, бездарно, непрофессионально. Позволяли немцам убивать и убивать себя без конца»…

P.S.

Коли в телестудію ICTV на програму «Свобода слова» 22 квітня завітав народний депутат Вадим Колесніченко з георгіївською стрічкою, пришпиленою депутатським значком до лацкана піджака, то я, відверто кажучи, високих емоцій не відчув. Георгіївську стрічку з повним правом міг би носити, приміром, мій дідусь, Романчук Іона Андрійович, старший фейєрверкер 2-ї батареї 75-ї артилерійської бригади 31 армійського корпусу, нагороджений в Першу світову війну Георгіївськими хрестами та Георгіївськими медалями (першу медаль отримав ще в жовтні 1914 року «за отличие в делах против неприятеля со 2-го по 6-е октября 1914 г.») чи рідний брат моєї бабусі – кадровий офіцер Російської імператорської армії. Але це вже тема іншої розмови…

Фронтовиками були й мої батьки: Костянтин Іонович Романчук – рядовий Червоної армії та Катерина Микитівна Самченко – військовий фельдшер операційного відділення 134-го медсанбату 28-ї гірськострілецької дивізії. Вони, справжні ветерани німецько-совєтської війни, розповідали про бачене й пережите неохоче, а коли й ділилися споминами, то вони (спомини) дуже часто не узгоджувались із загальноприйнятою в СССР оцінкою «Дня Перемоги». До речі, батьки ніколи не носили совєтських нагород…

Олег Романчук – публіцист, шеф-редактор журналу «Універсум»

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
  • 16x9 Image

    Олег Романчук

    Олег Романчук – кандидат філологічних наук, доцент кафедри української преси ЛНУ імені Івана Франка, член Національної спілки письменників і Національної спілки журналістів. За першим фахом – радіофізик. Від 1993 року – шеф-редактор (засновник) журналу політології, футурології, економіки, науки та культури «Універсум». Лауреат премії імені Івана Багряного 2008 року «за визначний внесок у розбудову державної незалежності України та консолідацію суспільства». Лауреат міжнародної літературної премії 2009 року імені Дмитра Нитченка. Лауреат конкурсу українського фонду Воляників-Швабінських за навчальний посібник «Системний аналіз у журналістиці». Лауреат обласної премії імені В’ячеслава Чорновола 2012 року за публіцистичну збірку «У пошуках універсуму». Автор книги публіцистики «Перезаснування України» (2013).

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG