Доступність посилання

05 грудня 2016, Київ 13:07
19 травня 1945 травня у Празі ховали Олександра Колессу (1867–1945) – відомого українського мовознавця і етнографа, дійсного члена Наукового товариства імені Тараса Шевченка, голову дипломатичної місії Західно-Української Республіки в Римі, одного із засновників Українського вільного університету у Відні. Ховали доброго приятеля Івана Франка, батька талановитої піаністки Любки Колесси, просто шановану і працьовиту людину. До Праги Олександр Колесса емігрував після поразки визвольних змагань і кожний свій день на чужині віддав приближенню дня незалежності України.

Тому не дивно, що на похорон прийшло багато людей – його земляків, які тоді ще жили в Празі й інших чеських містах. Аж 242 особи прийшли вклонитись пам’яті свого великого співвітчизника. Та в наступні дні сталось небувале: всі учасники похорону були арештовані НКВД, всіх вислали до совєтських концтаборів, всі 242 людини пропали безвісти, не повернувся ніхто.

Так святкові дні травня 1945-го увійшли до вітчизняної історії як період небувалих політичних репресій і безмірного лиха. У травні 45-го не тільки життя тисяч українських, російських і білоруських емігрантів, але й багатьох чехів у Чехословаччині вмить змінилось. Відразу після 8 травня, дня закінчення Другої світової війни, вояки передових загонів переможної Червоної армії – «Смершу» – НКВД у Чехословаччині вдень і вночі, без суду і слідства арештовували, ув’язнювали, вивозили, у своїй агресивній місії нищили найкращих, найактивніших, найталановитіших.

Вони були першими

Один із відомих у Празі нащадків російських емігрантів письменник і видавець Володимир Бистров (1935–2010), син репресованого правника і публіциста Миколи Бистрова (арештований 20 травня 45-го, повернувся із сибірського заслання в 1955 року), вивчав історію політичних репресій у Чехословаччині. З цією метою з його ініціативи в 1993 році в Празі повстало товариство «Вони були першими». Адже факти стверджують, що саме українці, росіяни і білоруси стали першими жертвами політичних репресій з боку совєтських каральних органів у Чехословаччині.

Темі політичних репресій Володимир Бистров присвятив низку своїх досліджень, наприклад, книжку «З Праги до ГУЛАГу, бо перешкоджали» («Z Prahy do Gulagu aneb překáželi», Praha, 1999 r.). Про репресії в Чехословаччині згадують і чехи, зокрема, Франтішек Полак у книжці «Як жили та помирали радянські раби» (František Polák – «Jak žili a umírali sovětští otroci», New York, 1962 r.).

Факти свідчать, що НКВД щодо своїх «рабів» жалю не знав. Серед перших репресованих і найстаршим серед них став 78-літній Максим Славінський (1868–1945) – поет і перекладач, державний діяч, голова дипломатичної місії УНР у Чехословаччині, добрий знайомий президента Чехословаччини Томаша Масарика, товариш Михайла Коцюбинського, близький приятель Лесі Українки, з якою захоплено перекладав Генріха Гейне. Не змилувались над хворою старою людиною, правда до Сибіру Славінський не дотягнув, загинув від тортур у київській Лук’янівській тюрмі. В особовій справі про його смерть лише короткий запис: 23 листопада 1945 року помер від розриву серця.

21 травня був арештований НКВД у Празі президент Карпатської України, письменник і педагог, монсеньйор Августин Волошин (1874–1945). І він «не дотягнув» до Сибіру, загинув від катувань у московській Бутирській тюрмі в липні 45-го.

13 травня 45-го був арештований відомий у Празі архітектор родом із Волині Артемій Корнійчук (1898–1978). Йому пощастило. Після 10-річного ув’язнення в концтаборах Сибіру і Мордовії у 1955 році Артемію Корнійчукові вдалось повернутись до Праги.

14 травня «Смерш» арештував Степана Клочурака (1895–1980) – державного і громадського діяча, відомого борця за незалежність України. Степан Клочурак був активним членом української громади в Празі, належав до тих емігрантів, які 6 травня 45-го разом з чехами взяли участь у празькому національному повстанні проти нацизму. 12 років концтаборів за полярним колом не зломили цієї великої людини. У 1957 році Клочурак усе ж повернувся до Праги.

На початку липня 45-го був арештований відомий видавець і бібліограф Петро Зленко (1891–1954). Зленка українська громада добре знала, від видавав всіма шанований «Український тиждень» – тижневик громадського і культурного життя українців у міжвоєнній Чехословаччині, який і нині служить унікальним джерелом інформації для всіх тих, хто цікавиться історією української еміграції. Зленко загинув у концтаборі в Тайшеті, місце поховання не відоме.

У травні на вулиці в Парижі «Смерш» схопив відомого вченого – історика, дослідника гетьманщини Михайла Антоновича (1910–1955(?)), який втечею з Берліна, де перед війною працював, намагався уникнути репресій. Ув’язнення відбував у концтаборах поблизу Норильська і на Колимі. Співкамерники з тих, хто вижив, згадували, з яким захопленням він розповідав про українську історію, як тужив за домом. Не повернувся, коли померла ця велика людина, де покоїться його прах – не встановлено.

Список репресованих безмірний. В ньому поет і літературознавець, дійсний член НТШ Володимир Бірчак (1881–1952). Арештований у Празі в травні 45-го, додому не повернувся, загинув у концтаборі в Іркутській області. Арештований 24 травня у Празі кубанець, письменник і видавець Григорій Омельченко (1884 – після 1945 року (?)) також загинув десь на безмежних просторах ГУЛАГу, точну дату його смерті й місце поховання встановити досі не вдалось.

Особливо трагічними стали останні миті життя для черкасця Євгена Вирового (1889–1945) – видавця і просвітянина, відомого в Європі філателіста, мецената. Це він ініціював і фінансово підтримував єдиний на той час у світі україномовний часопис «Філателіст», що видавався у Празі, допомагав українським пластунам у Чехословаччині, організовував книжкові й філателістичні виставки, активно підтримував роботу Музею визвольної боротьби України в Празі. 17 травня до будинку, де мешкав Вировий, під’їхало авто НКВД. Щоб не дістатись загарбникам живим, Євген Вировий прийняв власне, хоч і трагічне рішення: викинувся з вікна своєї квартири, він загинув, але загинув вільним. При обшуку помешкання вояки забрали книжки і документи, кудись зникла і безцінна колекція марок.

Протягом короткого часу гомінка українська Прага спустіла, ті, хто не зумів вирватись на Захід, поховались, виїхали з Праги, перестали зустрічатись. Не дивина, що на похорон одного з найвідоміших українців діаспори, історика культури, організатора наукового і культурного життя діаспори Дмитра Антоновича (після тяжкої хвороби помер 12 жовтня 1945 року) прийшли не сотні й навіть не десятки, а всього кілька осіб: із родини дружина Катерина Антонович і ще троє українців із недавно багатотисячної громади.

Головна жертва репресій – розірваний ланцюг памяті

В ці перші місяці після закінчення війни репресіям піддавались не тільки люди, а й українські бібліотеки, архіви, інститути української еміграції, передусім найшановніші серед них. Такою найвідомішою, найбільшою й до тепер непоправною жертвою репресій у Чехословаччині став Музей визвольної боротьби України в Празі. Свідки подій згадують, як із подвір’я Клементинуму (приміщення чеської Національної бібліотеки, де зберігались фонди Музею) люди у совєтских військових одностроях вантажівками вивозили найцінніші експонати Музею – документи, архівні матеріали, книжки, все те, що дбайливо, з розумінням і пошаною до своєї історії зібрала українська діаспора.

Поет, а також ще один український емігрант із міжвоєнної Праги Олег Ольжич (страчений 10 червня 1944 року в концтаборі Заксенхаузен) свого часу застерігав, що «не можна революції плямувати переступанням моральних законів». Перефразовуючи відомого поета маємо визнати, що переможці у війні в мирний час на визволених землях переступили моральні закони, жорстокістю й політичними репресіями проти мирного населення, передусім своїх земляків заплямували і принизили свято перемоги.

Тоді, у 45-му, руйнуючи тяглість історичної пам’яті, репресіями тисяч своїх громадян комуністичний режим зміцнював закладені в 1917 році й посилені Голодомором і репресіями 1936–1937 років основи нашого нинішнього безпам’ятства, байдужості до рідного порогу. І це тавро моральної зради пам’яті репресованих не зникло, воно тяжіє над нами.

Мабуть тому так тяжко сьогодні, 68 років після закінчення війни, пояснити сучасникам, чому так сильно болить свято перемоги, чому не стихає тривога від непоправної втрати – людського скарбу, якої не мало бути. Як сказати ненавченим повазі до своєї історії молодим людям, та й не тільки їм, що потрібно не грати переможні марші, а в достойній тиші назвати імена і тих перших жертв репресій, і всіх загиблих, а також нарешті на повний голос сказати правду про те, хто і з якою метою цією страшною машиною смерті керував.

Оксана Пеленська – дослідниця, співробітниця Радіо Свобода

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG