Доступність посилання

11 грудня 2016, Київ 16:21
Харків – Сталінські репресії нищили не лише невгодних радянському керівництву громадян, а й долі їхніх родичів, зокрема – дітей. У СРСР тієї доби навіть існував спеціальний наказ, за яким діти «ворогів народу» потрапляли під нагляд «опікунів» із НКВС. Деякі історики вважають, що діти, позбавлені батьківства під час сталінських репресій, мають бути на законодавчому рівні визнані жертвами політичного терору.

У харківському парку «Пам’ять» представники місцевої влади та громадських організацій встановили інформаційну табличку з проханням припинити футбольні матчі на місці, де поховані жертви Голодомору 1932–33 років та масових політичних репресій 1937–38 років.

Як розповіла заступник голови всеукраїнського товариства «Меморіал» Ніна Лапчинська, у 30-х роках минулого століття на місці нинішнього парку «Пам’ять» був цвинтар. Тут є масові поховання дітей, померлих від голоду, також у загальній могилі спочиває більше ніж 6860 розстріляних у підвалах харківського НКВС за два роки масових репресій.

За словами Ніни Лапчинської, яка також є головою харківського оргкомітету з ушанування пам’яті жертв сталінських репресій, наразі стало складніше з проведенням меморіальних заходів у школах. Через незнання дітьми та їхніми молодими батьками трагічної історії репресованих виникають неприємні казуси з грою у футбол в меморіальному парку.
Людвиг Войславський

Людвиг Войславський


Думку Ніни Лапчинської підтверджує і Людвиг Войславський, який став сиротою з політичних причин. Мати заслали за шпигунство до табору, а дев’ятирічного Людвига – до дитячого будинку. У 1937–38 роках таких хлопчиків та дівчат називали «дітьми НКВС». Донині українські історики не можуть назвати точної кількості дітей, які стали заручниками сталінських експериментів із будівництва ідеологічно-правильного суспільства.

«Весь радянський народ вимагає знищення підлих бандитів»

У 30-х роках, які історики пізніше назвуть часом великого терору, московське радіо щодня транслювало звіти про боротьбу з куркулями, про хлібозаготівельні кампанії, про об’єднання селян у колгоспи. Велися прямі трансляції із судових залів, де тривали показові процеси, та з мітингів, присвячених боротьбі з ворогами народу. Архівні радійні записи 1937 року ілюструють атмосферу публічних закликів до розстрілу.

«Весь радянський народ із відчуттям великого гніву та глибокого обурення таврує зрадників батьківщини і вимагає знищення підлих троцькистко-бухаринських бандитів», – помпезно розпочинає диктор радянського радіо розповідь про один з мітингів, де оратори закликають до боротьби з ворогами народу.

Я думаю, що висловлю думку всіх, якщо скажу, що треба цих гадів розстріляти
«Товариші, з жахом ми всі разом, з усім пролетаріатом нашої країни прочитали ту ганебну справу, яку робили наймити капіталу, озвірілі пси фашизму Бухарін, Риков та їхня компанія. Я думаю, що висловлю думку всіх тих присутніх, і думку пролетаріату нашої крани, якщо скажу, що треба цих гадів розстріляти», – заклик оратора вітається тривалими оплесками.

Не вірив, що мама – шпигун

«Я відверто скажу: я в ті роки вірив усьому тому, що надруковано. Газета ж не може брехати. Я вірив, що шпигунів було багато. А от що моя мама – не вірив. Я ж був дитиною. Шпигун мусив десь щось фотографувати, десь щось записувати. А вона на роботу – додому, на роботу – додому. Сумніви почалися пізніше», – каже Людвиг Войславський. Через заслання матері до табору у 1937 році він став сиротою.

Сьогодні 85-річний Людвиг Войславський виважено, спокійно розмірковує про вождя радянських народів і його поплічників, які відібрали батьків у нього та його друзів по сиротинцю. А був час, коли навіть маминої фотографії не мав – вилучили все люди в погонах НКВС.

«З батьком я прожив до 1934-го, а з мамою – до 1937-го», – розповів Людвиг Войславський.

Войславський народився в польсько-єврейській родині інтелігентів. Кароль і Теофілія – батьки Людвига – закохалися у Польщі. На початку 1920-х, ще неодружені, обоє перетинають польсько-радянський кордон, аби долучитися до будівництва соціалізму.

До початку тридцятих років, коли національні меншини мали свої школи, дитячі садки, культурні осередки і редакції газет, подружжя Войславських бере найактивнішу участь у так званому польському ренесансі УРСР. Кароль працює редактором польськомовних видань Харкова та Києва, а його дружина Теофілія викладає та пише підручники для польських шкіл.

Перше потрясіння сім’ї Войславських трапляється у 1934 році: у результаті онкології Кароль помирає. Друге лихо спіткає родину у 1937 році: у 9-річного Людвига назавжди забирають маму.

«Ми такими дітьми не займаємося. Треба відправити хлопця в НКВС»

«Ми з керуючим будинку прийшли до райвідділу освіти. Цей кербуд пояснив, що хлопця треба відправити до дитбудинку. «А де батьки?» – запитала чиновниця. А він каже: «Батько помер, а мати заарештована 6 серпня». А пані у відповідь: «Ми такими дітьми не займаємося. Треба відправити хлопця в НКВС»», – пригадує Людвиг Войславський.

Це був жовтень 1937 року. Правду Людвиг почув від незнайомого дядька, коли вже тривав другий місяць маминого арешту. Він не бачив Теофілію відтоді, як вона відправила його на літній відпочинок у село до друзів.

«Справа номер 7000 Горовець-Войславської Теофілії Петрівни, 1901 року народження. Дочка купця, перебіжчиця. Це згадали 23-й рік. За контрреволюційну діяльність запроторити в виправно-трудовий табір на десять років», – кримінальна справа, про яку розповідає Людвиг Войславський, проти його матері була порушена під час організованої Єжовим – а, значить, Сталіним – кампанії із масового знищення членів правотроцькістських, шпигунсько-диверсійних організацій, а також дружин зрадників батьківщини.

Оперативний наказ номер 00486 народного комісара внутрішніх справ СРСР Миколи Єжова від 15 серпня 1937 року був найстрашнішим: з того моменту каральна система не щадила дітей та дружин ворогів Радянського Союзу. Політичних сиріт примусово засилали до інтернатів системи наркомату освіти, охорони здоров’я, і спеціальних закладів, створених органами НКВС.

Наказ був безпрецедентним в історії сталінського терору. Він починався так: цього дня почати репресії стосовно дружин і дітей ворогів народу
«Наказ номер 00486 був безпрецедентним в історії сталінського терору, оскільки в його преамбулі не містилося жодної аргументації. Власне, не було самої преамбули. Він починався так: цього дня почати репресії стосовно дружин і дітей ворогів народу. І під репресії потрапили люди, які не були ні в чому винні і не могли ні в чому бути обвинуваченими радянською владою», – розповідає Радіо Свобода провідний науковий співробітник Інституту історії України НАН, доктор історичних наук Тамара Вронська.

Згідно з оперативним наказом Єжова, немовлят відправляли в спеціальні табірні ясла – там, де несла покарання мати. У півтора року малечу відправляли до дитячих будинків. Синів і дочок ворогів народу від 3 до 15 років чекісти передавали до сиротинців, якщо їх не брали на утримання близькі родичі. А якщо органам державної безпеки здалося, що підліток соціально небезпечний, то його відправляли до дитячих будинків особливого режиму, підпорядкованих НКВС, чи до виправно-трудових колоній. А іноді – і до таборів разом із дорослими, ділиться власним дослідженням репресій родин Тамара Вронська.

Доктор історичних наук переконана, до цього безпрецедентного наказу каральна сталінська система готувала підґрунтя заздалегідь. «Історія репресій проти родин ворогів радянського народу сягає своїм корінням у 1917 рік, коли війська Муравйова ввійшли у Київ. Далі був 1929 рік, коли почалися куркульські депортації, а потім – 1934–35 роки. А у 1936 році закладалися підвалини великого терору, якраз тоді в Україні почали застосовувати репресії до родин так званих націоналістів і творчої інтелігенції», – зазначає історик.

Дітям вироки у справах батьків ніколи не повідомляли

А тим часом Людвиг Войславський, якого чекісти записали у сироти, потрапив до київського розподільчого пункту НКВС. «Вихователі – чоловіки у формі НКВС. В їдальню та на прогулянки хлопці ходили строєм. Територія дитячого приймальника огороджена високою огорожею без колючого дроту, але з пильною охороною», – згадує він.

Таких дітей, як він називали, за скороченою абревіатурою ЧСИРами (російською мовою це офіційне формулювання звучить як «член семьи изменника родины»). У таких «дитбудинках» діти перебували до вироку їхніх батьків, щоправда, про судові рішення дітям ніколи не повідомляли.

Один москвич Льонька Федотов, йому тоді було років 14, вважав, що його батьки заарештовані безпідставно. Прийшов опікун із НКВС і Льонька зник
Людвига Войславського навесні 1938 року переправили до сиротинця в Кременчук, де вже краще було і з харчами, і з одягом. Тут він також зміг продовжити навчання у школі. «У нашому дитбудинку були діти з Москви, з Гомеля, я з Києва. Це все – політичні діти. Так-от, один москвич Льонька Федотов, йому тоді було років 14, вважав, що його батьки заарештовані безпідставно. Прийшов опікун із НКВС і Льонька зник», – згадує «дитина НКВС» Людвиг Войславський.

За задумом організаторів дитячого перевиховання, яке здійснювалося за сталінською методикою, в один дитячий будинок не селили разом дітей із однієї родини, а також близьких і знайомих, оскільки вони якомога швидше мали забути своє походження. У деяких сиротинцях дітей насильно позбавляли імен та прізвищ «ворожих» батьків. Траплялося, що до дітей зверталися за присвоєними номерами. Такі факти наводить у дослідженні Тамара Вронська.

Для парламентарів жертви сталінських репресій не на часі

Мама Людвига Теофілія Войславська у Новосибірському таборі не пробула і року: померла, за офіційною довідкою, від туберкульозу, а за оповідями співтабірників – застудила нирки. Про смерть мами Людвиг Войславський дізнається лише у 1956 році, коли по всьому СРСР публічно розвінчували культ Сталіна.

Подальша доля Людвига Войславського склалася нетипово для дітей НКВС. Він став науковцем з геодезії та картографії. Викладав у харківських вишах. У 90-х роках став одним із активних членів товариства польської культури. Водночас більшість політичних сиріт були позбавлені можливості реалізуватися, каже доктор історичних наук Тамара Вронська.

Верховна Рада нинішнього скликання тричі відхиляла законопроект, який передбачає цих дітей визнати жертвами політичного терору
Історик вважає, що люди, які були позбавлені батьківства під час сталінських репресій, мають бути на законодавчому рівні визнані жертвами політичного терору. «Я хочу підкреслити, що Верховна Рада України нинішнього скликання тричі відхиляла законопроект, який передбачає саме цих дітей – дітей репресованих, дітей, народжених у таборах, дітей, які народилися у засланні, – визнати їх жертвами політичного терору. У Росії такий закон уже ухвалений. А у нас наразі таких людей уже мало», – зазначає історик.

Завершуючи свою оповідь, Людвиг Войславський із сумом каже, що його родинна історія мало кого цікавить. У школи його якщо й запрошували, то задля розповіді про Велику вітчизняну війну.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG