Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 22:10

(Рубрика «Точка зору»)

Від Ужгорода до Луганська – 1550 кілометрів. Стільки ж, як від Ужгорода до Амстердама. Тобто до іншого краю Європи. Ось такі ми, нівроку, величенькі. Проїхати вздовж неньки-України – все одно що проїхати через усю Словаччину, Чехію, Німеччину та Голландію. Чи може на такому обширі (чотири середні європейські держави) буяти одноманіття? Ясна річ, що ні. То чого ж ми постійно плачемося, що ми – такі різні? Ми просто великі. А наш масштаб зумовлює різницю всередині країни.

Про все це нам думалося, коли півтори доби добиралися до Луганська двома потягами. Якщо Закарпаття струмує вгору вершинами і грунями, то тутешній край тягнеться горизонталлю, час від часу порушуваною териконами шахт. Колишня Скіфія, Сарматія, Дике поле, усіяне кістками половців та печенігів. Залишки курганів кочівників подекуди зустрічаються обіч трас і навіть охороняються державою.

Луганщина, зрештою, як і всі Східна Україна – це широта, просторінь, яка тягнеться, куди сягає око. Залізничний вокзал в Луганську нагадує ужгородський аеропорт. Вулиці такі широкі, що наш єдиний проспект Свободи скидається радше на перевулок. Тут вдосталь землі. Тому й натури – широкі, цілісні, нестримні.

Ми чекали побачити запустіння в Східній Україні, адже начувані про великі проблеми, що спіткали важку промисловість України. Натомість бачили чудові дороги (особливо вразила траса Донецьк – Луганськ), впорядковані заклади культури, сучасні готелі, чисті вулиці. На цьому тлі Закарпаття помітно програє. Хоча невисокі, присадисті хати із силіконової цегли та з синіми віконницями, розкидані по шахтарських містечках, явно поступаються нашим приватним будинкам. Люди тут живуть скромніше, але порядку на вулицях більше.

Відсутність закоріненості

Ще нас здивувала тутешня міграція. Так, у Перевальському районі, який ми відвідали, за роки незалежності населення скоротилося на третину. Те саме коїться і в Ровеньках. А це – найбільші шахтарські центри Луганщини. Пояснення цьому просте: щойно закривається шахта, життя втрачає перспективу і люди виїжджають.

Для Закарпаття такі різкі демографічні зміни немислимі. Область із цього погляду є найстабільнішою в Україні. У Луганську інші традиції: тут нема півтисячолітніх поселень. Чимало з них виникло тільки після появи виробництва. Як-от знаменитий Краснодон, якому нема й сотні років. Все тутешнє життя підпорядковане промисловості.

Звідси й дивовижна для нас відсутність закоріненості у власний ґрунт. Бо ж як заселявся той же Краснодон: відкрили шахту, і з різних кінців неозорої країни став стікатися до неї люд у пошуках заробітку. До тутешнього краю можна справді вживати американський вислів «плавильний казан». Слобожанські селяни, запорозькі поселенці, донські козаки, збіглі каторжани, совєтські комсомольці, ба навіть закарпатці, яких після війни насильно мобілізували на відбудову Донбасу – все це плавилося у цьому кількамільйонному казані.

Не дивно, що в Луганську не почуєш української мови. Тут формували зовсім іншу спільність без національних ознак – «совєтський народ». СРСР скрахував, а спільнота залишилася: ані російська за духом, ані українська за зовнішніми ознаками.

Хоча нашу українську мову толерували, мабуть, бачили, що ми – гості здалека. Дехто й відповідав українською, це була, як правило, освічена молодь. Антиукраїнської істерії, якою останнім часом прославилася Одеса, в Луганську ми не помітили. Не було тут провокаційних білбордів на кшталт «Думай и говори на родном языке». Тут, схоже, з питанням мови покінчено раз і назавжди, тому жодних дискусій не виникає. Із 60 луганських шкіл тільки кілька мають україномовний статус. У 80-тисячних Ровеньках, де, між іншим, похований Микола Трублаїні, взагалі нема української школи.

Так що русифікація області, 53% якої складають українці, і далі триває в незалежній Україні. Тут не побачите україномовної преси. Виступи чиновників відбуваються на «общепонятном». А луганські діячі на кшталт Єфремова і Тихонова давно є символами Партії регіонів в її найодіозніших зразках. Тут їх, між іншим, теж не люблять, що не заважає їм бути найсильнішими місцевими лідерами. Бо Донбас голосує не за правих чи лівих, Донбас голосує за своїх.

Про від’єднання тут і не думають

Тож їздячи по вулиці Совєтській, роздивляючись пам’ятник Дзержинському чи жертвам ОУН-УПА, ясна річ, відчуваєш себе в якомусь викопному світі. Та ж совєтська риторика, наради та інструктажі, відсутність іншої точки зору, окрім начальницької, тотальний контроль, монополія ЗМІ. Усе це ми колись проходили.

Про від’єднання від України тут не думають. Бо вважають Україною власне себе. Адже тут створюється її потенціал, переконані в Донбасі. А тому російські націоналісти – як і українські – в Луганську на маргінесі. Головним опонентом Партії регіонів виступають комуністи. Бо ж і одні, й другі оперують звичними поняттями і стереотипами: трудовий народ, ніхто не поставить Донбас на коліна і тому подібне.

Ясна річ, область не є однорідною. Приблизно наполовину її ділить Сіверський Донець. На північ простягаються землі колишньої Слобожанщини, на південь – шахтарський край. Саме північна частина є найбільш українською. Тут по селах гомонять по-українськи і знають про своє національне походження. Адже Луганщина дала світові не тільки творця «Словаря живого великорусского язика» Володимира Даля, який підписував свої твори «козаком луганським», але й чимало українських літературних талантів.

Тут народилися Володимир Сосюра, Микола Руденко, Іван та Надія Світличні, Василь Голобородько, провели свої молоді роки Григір Тютюнник та Сергій Жадан, працювали Борис Грінченко та Христя Алчевська (на честь її чоловіка назване однойменне місто), похований Микола Трублаїні.

Проїжджаючи тутешнім безкраїм степом, щедро политим кров’ю у багатьох січах та бойовиськах, відчуваєш, як пульсує у повітрі таки своя, рідна атмосфера. Вона невловима на перший погляд, бо струмує десь із глибин, але доволі потужна, аби байдуже пройти повз неї.

Спілкуючись із луганцями, відчуваєш себе все-таки вдома. Хай між нами 1550 кілометрів, що зумовлюють відчутну різницю, але в головному ми подібні. І кожен рік, проведений разом, це відчуття спільної долі тільки зміцнює.

Олександр Гаврош – письменник, журналіст

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG