Доступність посилання

05 грудня 2016, Київ 17:05

«Якщо не журналістом, то кобзарем»


Кадр із фільму «Поводир. Володимир Носков (ліворуч)

Кадр із фільму «Поводир. Володимир Носков (ліворуч)

Харків – Режисер Олесь Санін завершує монтаж кінострічки з попередньою назвою «Поводир» – про знищення кобзарів під час спеціально організованого у 1934 році у Харкові з’їзду. Як розповів Радіо Свобода сам Олесь Санін, наразі триває музичне оформлення й озвучення фільму. Кінострічка створюється за найсучаснішими технологіями, до процесу залучені фахівці не лише з України, а й із Європи. Перші покази фільму на європейських фестивалях планують уже влітку, українські глядачі зворушливу оповідь про американського хлопчика, який став поводирем кобзаря Івана Кочерги, зможуть побачити вже у вересні. Радіо Свобода публікує враження від зйомок харківського кореспондента Володимира Носкова – одного з учасників масових сцен, де грали незрячі люди.

Кінопроект режисера Олеся Саніна можна назвати унікальним. Це перша спроба розповісти нам, українцям, про масові репресії сліпих кобзарів – літописців політичного, культурного, духовного і побутового життя нашої країни. Їх знищили, бо народні сліпі музики виявилися за бортом «нового комуністичного життя».

Люди, які упродовж кількох століть мали вільне мислення, вільний простір для творчості, не стерпіли кампанію щодо позбавлення їх права на кобзарювання у селах та на вулицях міст. Більшість із них не стали учасниками совєтської самодіяльності при колгоспах та кабінетах етнографії. Ті, яких не розстріляли, доживали, не маючи ніяких засобів до життя. Їм навіть пенсії не призначали.

Фільм унікальний іще й тим, що вперше в Україні до участі в кінопроцесі запросили аж до півсотні незрячих людей. Візьму на себе сміливість сказати, що без них у цьому фільмі неможливо було б обійтися. У чому були одностайні незрячі актори із режисером Олесем Саніним, так це у спробі показати світ сліпих людей без стереотипів – без якоїсь зашореності, але і без героїзації.
Кадр із фільму «Поводир» (фото з архіву Ольги Годованець та Володимира Носкова)

Кадр із фільму «Поводир» (фото з архіву Ольги Годованець та Володимира Носкова)

Для незрячих XVIII- початку XIX століття кобзарство передусім було чи не головним способом самореалізації, джерелом заробітку і, зрештою, пізнання світу. Тоді у цих людей вибір був невеликим – жебракування на церковній паперті, майстрування щіток, мотузок чи якогось нескладного побутового реманенту. Але ж будь-якій людині хочеться яскравих емоцій, спілкування з людьми! Все це кобзарі отримували у своїх мандрах.

У розмовах з Олесем ми неодноразово говорили про внутрішній світ незрячої людини, про особливості світосприйняття. За допомогою звукового оформлення глядач історичної драми зможе спробувати відчути, як людина без зору, наприклад, на слух ходить вулицею. Для режисера Олеся Саніна у зйомках сцен за участю незрячих були важливі їхні очі, тож усіх знімали без чорних окулярів (та й, скоріш за все, у 20-30-х роках ще мало хто мав такі окуляри).


Окрім незрячих акторів, залучених до зйомок у масових сценах, у кіноісторії можна буде почути і побачити гру справжніх лірників та кобзарів зі Львова, Сумщини та Луцька. Більш того: акторів, які повністю не бачать, залучили до сцен тортур у застінках НКВС. Музикантові Тарасові Дороцькому, який грає на старосвітській бандурі, та підприємцю Миколі Моцьку довелося стати жертвами конвеєру у слідчих. У фільмі не обійдеться і без бійок: з «енкавеесівцями» боротиметься – без спецефектів і дублерів – незрячий дзюдоїст, паралімпієць Ігор Засядкевич, який у фільмі Саніна грає сліпого лірника.
Кадр із фільму «Поводир» (фото з архіву Ольги Годованець та Володимира Носкова)

Кадр із фільму «Поводир» (фото з архіву Ольги Годованець та Володимира Носкова)


На «страту» – без шапок і рукавиць

Взагалі, незрячим акторам довелося зіграти у сценах із розбитими обличчями, в шрамах, з травмами голови внаслідок тортур. Незрячих акторів побачите у в’язниці, в ешелонах (так званих «телятниках») – це ними кобзарів везуть до Харкова на розстріл. Остання сцена знімалася у гранітному кар’єрі, який відшукали для зйомок на Рівненщині. За сценарієм, у кар’єрі вибухівкою знищили дві сотні незрячих музик, серед них і відомого Івана Кочергу (головного героя фільму зіграв актор Станіслав Боклан). Живим свідком цієї трагедії залишиться американський хлопчик Пітер, якого зіграв Антон Грін. Сина американського підприємця, який став жертвою радянської репресивної системи, зіграв правнук відомого політичного в’язня радянських концтаборів Михайла Сороки.

Ця найтрагічніша сцена знімалася в середині грудня, коли було 15-20 градусів морозу. Більшість із нас була одягнута в полотняне лахміття. На «страту» ми йшли без шапок та без рукавиць. Усе б нічого, але майстри зі спецефектів та декоратори повсякчас підсипали нам на плечі сніг, а треба ж було голими руками триматися за братчика, щоб не загубитися дорогою «на кобзарську смерть». Зізнаюся, моїм найслабшим місцем були руки та вуха – злегка їх поморозив. Добре хоч Тарас Компаніченко, з яким ми затоваришували, та куратор акторської групи незрячих Ольга Годованець нас напували гарячим чаєм з лимоном та імбирем.
Кадр із фільму «Поводир» (фото з архіву Ольги Годованець та Володимира Носкова)

Кадр із фільму «Поводир» (фото з архіву Ольги Годованець та Володимира Носкова)

Найстрашніше моє враження – це етапування кобзарів до Харкова вночі. Цю сцену знімали у дерев’яному товарному вагоні, на вікнах – ґрати. Між дошками стін вагону – щілини. І коли тряслися дорогою, то мене пройняла страшна думка, що цими самими вагонами могли відправляти українців на північ до таборів. А вітер у цих щілинах аж свистів! Як наші пращури могли це все витримувати – холод, антисанітарію і жорстокість наглядачів?! Здавалося б, я, як журналіст, про етапування репресованих до Сибіру розповідав десятки разів, але ось це живе усвідомлення трагедії для мене було надто болючим.

Коли у цьому вагоні незрячі разом із відомим кобзарем Тарасом Компаніченком заспівали останню пісню перед стратою (а ми співали «Віє вітер, віє буйний»), я не зміг стримати сльози. І не лише я – плакала вся знімальна група.

Легенда без документальних підтверджень?

Сайт «Історична правда» всі новини про фільм «Поводир» супроводжує приміткою: «Наукових досліджень про «розстрільний з’їзд» кобзарів не існує, наразі це легенда без документальних підтверджень». Але все-таки є науковці, які не погоджуються з такими твердженнями.

Дійсно, нині не відомо, коли саме відбувся з’їзд кобзарів, який пізніше назвали «розстрільним». Є й версії, що взимку 1931 року. Але Олесь Санін обрав версію трагічного зібрання 1934 року. Цих з’їздів, можливо, було кілька, каже дослідник кобзарництва, кандидат мистецьких наук Кость Черемський. Він є одним із перших оповідачів у науковому світі про цю трагедію. Кость Черемський розповідає, що в архівах збереглися документи, які доводять злочинні наміри Сталіна та каральних органів щодо знищення свободолюбних кобзарів.

За словами Костя Черемського, є документи протоколу про скликання кобзарського з’їзду. Його проведення замислили ще у 1927 році, але весь час відкладали. В архівах збереглися анкети учасника з’їзду кобзарів. Збереглося листування співробітників НКВС УРСР із членами оргкомітету, до якого входили Дмитро Ревуцький, Михайло Полотай, Григорій Копан. Зрештою, про невідоме зникнення кобзарів свідчить і облік кобзарів за 1939 рік, коли на Всеукраїнську нараду кобзарів і лірників з’явилося зо два десятки кобзарів, а на з’їзд, що тривав на початку 30-х, прибуло «з усіх усюд» понад 300 незрячих музик. Про це свідчать спогади харківського кобзаря Анатолія Парфіненка.

Я щасливий, що фільм «Поводир» зможе по-новому відкрити світ незрячих для широкого загалу. Та й самим незрячим буде цікаво його споглядати, бо готується спеціальний аудіокоментар, який описуватиме костюми, пейзажі, історичні будівлі, де розгортатимуться події.

Про кінопроект

20 лютого 2012 року компанія «Пронто Фільм» розпочала зйомки фільму «Поводир, або Квіти мають очі». Це художня кінооповідь про знищення лірників та кобзарів під час спеціально організованого з’їзду 1934 року. Aмериканський підприємець Майкл Шемрок разом зі своїм десятирічним сином Пітером приїжджає до Харкова, щоб обміняти там трактор на зерно, оскільки в Сполучених Штатах у цей час були великі економічні труднощі. Тут його вербують, він називає себе «американським комуністом» і лишається жити в Україні. За якийсь час йому до рук потрапляють секретні документи про репресії в Україні.

Через це американця вбивають, але живим лишається його син Пітер: йому вдається втекти від переслідувачів завдяки сліпому бандуристу Івану Кочерзі. Пітер стає поводирем бандуриста. Взимку 1934 року сліпця Івана Кочергу разом з іншими кобзарями страчують під Харковом.

Цей кінопроект Олеся Саніна у 2012 році став одним із переможців конкурсу на отримання державного фінансування і створюється за підтримки Держкіно.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG